© О. В. Красовицький, упорядкування та вступна стаття, 2014

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Олександр Красовицький, генеральний директор видавництва «Фоліо»

Дорогі читачі!

Ця книжка, що розрахована на школярів, зацікавить і дорослого читача. Усвідомлення того, що ми – незалежна держава, для багатьох громадян країни прийшло тільки на 23-му році незалежності, коли загроза державності країни змусила згуртуватися всіх патріотів України. Багато героїчних моментів нашої історії, що знайшли відображення в кращих прикладах української літератури, стали предметом цієї хрестоматії. Нашій державності – понад тисячу років. Київська Русь, яка була одною з найбільш високорозвинених держав свого часу, була інтегрована в європейське суспільне життя не менше, ніж Україна зараз. Дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, дружиною Генріха I, її сестри, Єлизавета та Анастасія, що стали королевами Норвегії та Угорщини в період становлення цих країн, прославили нашу Батьківщину в світі, їхні нащадки керували провідними європейськими державами багато років. Жорстока й кривава монгольська навала на багато років зупинила розвиток державності в Києві, але Галицько-Волинське князівство і згодом Литовська держава зберегли традиції православ’я, навколо яких згуртувалося українське суспільство у XVI–XVII століттях, коли знову було створено українську гетьманську державу. Героїчний період козацьких війн змінився важким періодом Руїни, і подальша українська історія була пов’язана з життям наших предків у складі кількох імперій – Російської, Османської, Австро-Угорської. Короткий період української державності після Першої світової війни ознаменувався подвигом героїв під Крутами та іншими славними подіями нашої історії. Український народ виніс на своїх плечах значну частину тягот наступного періоду історії, зробив величезний вклад у боротьбу з фашизмом. Багато найкращих представників нашого народу, на жаль, загинули в період сталінських репресій, постраждали від масового голоду, були знищені в тюрмах і таборах, під час українського національно-визвольного руху.

У цій книжці – найкраще, що було написане нашими класиками українською мовою про нашу історію, любов до Батьківщини та її захист від ворогів. Ми вважали за потрібне додати прекрасний вірш харківського поета Бориса Чичибабіна, написаний російською, який знаменує спільність усіх народів України в любові до своєї Батьківщини.

Поезія

Микола Степанович Вінграновський

© Вінграновський А. (правонаступник Вінграновського М.), 2013 р.

1936 (м. Первомайськ, Миколаївська область) – 2004 (м. Київ)

Перша колискова^[1]

 
Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідyть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
 
 
Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.
 
 
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
 
 
Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона – для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…
 

Сама собою річка ця тече…^[2]

 
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
 
 
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
 
 
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
 

Микола Кіндратович Вороний

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)

1871 (Дніпропетровська область) – 1938 (м. Одеса)

Євшан-зілля^[3]

Да луче єсть на своєй земли костю лечи, иже ли на чюже славну быти

(Літопис за Іпатіївським списком)

 
В давніх літописах наших
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.
 
 
Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.
 
 
Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.
 
 
І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…
 

Жив у Києві в неволі…

 
Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
 
 
Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.
 
 
Оточив його почотом
І розкошами догідно —
І жилось тому хлоп’яті
І безпечно, і вигідно.
 
 
Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні уважати.
 
 
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.
 
 
Зажурився, засмутився…
Вдень не їсть, а серед ночі
Плаче, бідний, та зітхає,
Сну не знають його очі.
 
 
Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.
 
 
Кличе він гудця до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову:
 
 
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.
 
 
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.
 
 
Ти піди у землю Руську —
Ворогів наших країну, —
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
 
 
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні, і ночі,
Як давно вже виглядають
Його звідтіль мої очі.
 
 
Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
 
 
А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу вільного привілля».
 
 
І пішов гудець в дорогу.
Йде він три дні і три ночі,
На четвертий день приходить
В місто Київ опівночі.
 
 
Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
 
 
Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.
 
 
І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня —
Пісня вільного народу.
 
 
Про славетнії події —
Ті події половецькі,
Про лицарськії походи —
Ті походи молодецькі!
 
 
Мов скажена хуртовина,
Мов страшні Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
І той спів гудця-сіроми!
 
 
Але ось вже затихає
Бренькіт дужий акордовий,
І замісто його чути
Спів народний, колисковий.
 
 
То гудець співає тихо
Пісню тую, що співала
Мати синові своєму,
Як маленьким колисала.
 
 
Наче лагідна молитва,
Журно пісня та лунає.
Ось її акорд останній
В пітьмі ночі потопає…
 
 
Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце, —
Він сидить німий, байдужий.
 
 
І схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..
 
 
Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях в сповиточку!..
І тремтячими руками
Роздирає він сорочку,
 
 
Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.
 
 
Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.
 
 
Рідний степ – широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..
 
 
Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.
 
 
«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!» —
 
 
Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
 
 
Байраками та ярами
Неутомно проходжали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.