Отзывы на книги автора «Иван Нечуй-Левицкий»

Свекровь и невестка - эта тема популярна в народе испокон веков. Но не только фольклор в виде анекдотов эксплуатирует ее, художественная литература тоже уделяет внимание.
У Кайдаша аж два взрослых сына, а значит быть Кайдашихе свекровью дважды. Молодой Марусе довелось служить при дворе у пана. Там она научилась хорошо куховарить, но и набралась немного панства - была высокомерной и какой-то приторно-сладкой. Но стоило ей рассердиться, как сладость с нее сходила в момент и перекричать-переспорить Кайдашиху было редкому под силу. Угодить такой свекрови не только сложно, а невозможно. И, если жена старшего сына была боевой и имела характер с перцем, а с таким долго кланяться не будешь - молодая семья быстро отделилась от родителей, то младшему досталась совсем молоденькая и тихая девушка. Вот и приходилось ей терпеть да плакать. Или сбежать.

Хоть и рассказывает автор семейные истории Кайдашей с изрядной долей юмора, заставляя читателя улыбаться, однако невесткам такой свекрови не позавидуешь. Со временем и сами невестки станут свекровями, об этом тоже надо помнить. А пока они ведут беспощадные войны, в которые включаются все члены семьи.

Нечуй-Левицький красочно описывает села, утопающие в садочках и белеющие хатами. Лес, горы, пруды со склонившимися вербами - кажется, что природа изображает рай, да только люди не могут жить дружно. Они напиваются в шинках, как старый Кайдаш, утонувший в пруду в приступе белой горячки, ругаются из-за клочка земли или старой груши, не просто потрясают кулаками, но и дерутся. И если ворон ворону глаз не выклюет, то невестка свекрови выбить может...
Иван Франко отнес произведение к сокровищнице украинской литературы за особое артистическое изображение сельской жизни.

А еще мне попалось подарочное издание с замечательными иллюстрациями Анатолия Базилевича.

Читала ніби вперше (хоча насправді вдруге). Ну, знову та ж пісня: тяжке життя, злидні, панщина і все таке. Цього разу центральним персонажем виявився чоловік, що не зміг терпіти панського знущання і втік. Протирічне у мене до нього ставлення: ніби і бунтівник, ніби і не кориться, як більшість, що уже добре, але методи протесту у нього якісь... егоїстичні. Сам втік, а жінку з матір'ю залишив страждати далі. І тікав, і тікав, поки тепленьке місце не знайшов. Ніби і журився за жінкою, а на молоденьку задивлявся (дякувати, що хоч не одружився). Але, мабуть, такі часи були. Що ще зробиш? Тільки пана можна тихцем вночі відлупцювати.
Цікаво було почитати про роботу рибальських ватаг - щось новеньке.
Ну а взагалі, дуже яскраво малюється - саме з побутового боку - життя під час панщини, а потім і після 1861 року, всі махінації, за яких воля була по суті тільки формальним поняттям, усвідомлення селянами власного положення.
І добре, що хоч на старості літ на Миколу Джерю чекало хоч кілька років спокійного життя.

Оце називається програмний твір. Всі свої думки, всі естетичні погляди автор виклав майже прямим текстом у своєму романі. Тут і величезна різниця між різними націями, їхньою ментальністю перш за все, і відірваність від життєвих реалій теорій панславізму, якими на старості захопився Дашкович, і ідея просвітництва серед широких мас населення, і думка, що усі біди, все зло відбувається через неосвіченість, і спроможність молодих, активних, цілеспрямованих, освічених українців змінити ситуацію на краще вкладається в уста та думки Павла Радюка.
Через увесь твір проходить захоплення поетичністю українського села, надзвичайною образністю і піднесеністю народно-пісенної творчості, впевненість, що життєво необхідно вивчати історію, етнографію свого народу, засвоювати і розвивати народну мову, писати нею художні і наукові твори, викладати у школах і робити ще багато чого іншого.
Крім того, у романа цікавий сюжет: тут вам і красивий розумний парубок, і рій дівчат навколо нього: одна красива, українка, селянка, але недостатньо освічена. Друга - писана красуня, вчилась в інституті, але від народу далека та книжок просвітницьких читати не хоче, а хоче тільки по балах танцювати. Третя - читає з захопленням, але страшненька, так що ніхто в її бік і не дивиться. І от одну Павло не хоче, бо неосвічена, друга його не хоче, тому що він не дворянин, хоча ніби і любить його, третя просто тихо любить і читає книжки, усвідомлюючи свою непривабливість. Цілий любовний чотирикутник!

Коротше, і сюжет доволі динамічний, і похіхікати є над чим (одна панія Висока палить напалмом :)), і подумати, і уявити реалії шістдесятих років 19 століття. Сподобалось.

Оце називається програмний твір. Всі свої думки, всі естетичні погляди автор виклав майже прямим текстом у своєму романі. Тут і величезна різниця між різними націями, їхньою ментальністю перш за все, і відірваність від життєвих реалій теорій панславізму, якими на старості захопився Дашкович, і ідея просвітництва серед широких мас населення, і думка, що усі біди, все зло відбувається через неосвіченість, і спроможність молодих, активних, цілеспрямованих, освічених українців змінити ситуацію на краще вкладається в уста та думки Павла Радюка.
Через увесь твір проходить захоплення поетичністю українського села, надзвичайною образністю і піднесеністю народно-пісенної творчості, впевненість, що життєво необхідно вивчати історію, етнографію свого народу, засвоювати і розвивати народну мову, писати нею художні і наукові твори, викладати у школах і робити ще багато чого іншого.
Крім того, у романа цікавий сюжет: тут вам і красивий розумний парубок, і рій дівчат навколо нього: одна красива, українка, селянка, але недостатньо освічена. Друга - писана красуня, вчилась в інституті, але від народу далека та книжок просвітницьких читати не хоче, а хоче тільки по балах танцювати. Третя - читає з захопленням, але страшненька, так що ніхто в її бік і не дивиться. І от одну Павло не хоче, бо неосвічена, друга його не хоче, тому що він не дворянин, хоча ніби і любить його, третя просто тихо любить і читає книжки, усвідомлюючи свою непривабливість. Цілий любовний чотирикутник!

Коротше, і сюжет доволі динамічний, і похіхікати є над чим (одна панія Висока палить напалмом :)), і подумати, і уявити реалії шістдесятих років 19 століття. Сподобалось.

Це як «Золотой теленок», тільки компактніше, яскравіше, смачніше та й написано раніше:)

Головний герой – Остап Бендер, тобто Капронідас, - обдурює монахів, а до цього він обдурював простих людей.

Кожний монах – окремий, своєрідний характер, кожен спокушаеться по-своєму і, відповідно, кожен по-своєму реагує на шахрайство та втрату грошей.

При цьому, маніпулятивні прийоми універсальні: лестощі, їжа, випивка, секс та спрага до грошей.

Цими прийомами шахраї продовжують обдурювати людей і в 21-му столітті.

Написано красивою, проте, живою мовою, читається легко та з усмішкою.

Характери, душевні стани та емоційні реакції випасані геніально.

Звертаю увагу на те, що москальська мова (в тексті такий вираз вживається), названа там «поліцейською мовою».

У всіх на слуху той факт, що жебраки подекуди заробляють набагато більше пересічних державних службовців. Усім відомо, що є у них своя ієрархія: для "іліти" - найкращі місця, а інші нехай подалі йдуть і не заважають. Всі чули про накладні шрами, приховані ноги, зімітовані хвороби...
Коли перевдягаешся з другом у жебрака та йдеш під церкву просити "чисто по приколу", а виявляється, що заробляєш більше, аніж на своїй роботі, а вдома на тебе чекає вагітна дружина, мимоволі виникає думка покинути ту писанину, одягти дрантя, взяти торби та стояти собі мирненько під церквами. Так і на харч заробиш, і будинок добудуєш, та і відкласти щось залишиться. От тільки дитині твоїй соромно за таткове заняття.
Або безшабашна молодість, юнаки та алкоголь віднімають усі статки, а безтурботна і нерозважлива вдача та любов до випивки заважає знайти місце, де працювати.
Або ти змушена поїхати до Києва, бо власні діти зробили твоє життя незносним. А в Києві роботи не знайшлося. І хоч пече сором, хоч не можеш голосу надати потрібної жалісності, все одно простягаєш руку, щоби хоч якость прогодуватись.
Добре, що є хороша донька, яка умовить кинути жебракування і не соромити її. Добре, що є добрі чуйні люди, які допоможуть знайти роботу. Добре, що крізь нерозважливість побачать добру душу і витягнуть з того дна.
Власне, все добре, що добре закінчується.

Твори Івана Семеновича Нечуй-Левицького - вони як енциклопедія - кольорова, багатосторінкова, різнопланова, багата на фольклор, чудову мову, цікаві сюжети, а головне, на любов до України, до кожного маленького села, до кожного деревця та квіточки, до кожної Людини.
"Дві московки" для мене був несподівано трагічним твором, глибоким, болючим, сповненим туги та несправедливості життя. Всією душею співчувала Ганні та Марині в їх поневіряннях та стражданнях. На мою думку, це дуже гарна повість, скарбниця української та світової літератури, як і "Кайдашева сім`я".

Я понимала, конечно, что не стоит от этой книги ждать чего-то, похожего на "Кайдашеву сім'ю", но начало было таким многообещающим - живописные описания природы и деревенского быта, знакомство Николая с будущей женой и подготовка к свадьбе. Но потом... Герой как-то внезапно, одним махом взрослеет, превратившись из беспечного юноши, у которого, кажется, только и была в голове возлюбленная Немидора, в человека, больше всего озабоченного социальным неравенством. То и дело он возмущается несправедливостью, жадностью пана и тем, что тот обдирает народ, который бедствует, пока господин и его прихлебатели жируют. Не внемля ни уговорам отца не лезть на рожон, ни угрозам пана отправить его в солдаты, если не прекратит бунтовать, Николай продолжает подстрекать народ, а когда узнает, что назавтра пан готовится выполнить свое обещание, вместе с несколькими односельчанами сбегает, чтобы в другом городе наняться рабочим на сахароварне.
Вот тут от поступков героя я просто выпадаю в осадок. Во-первых, он просто сбегает, оставив своих мать, жену и новорожденную дочь. Которые не просто вынуждены теперь жить без мужской руки в доме и во владении все того же пана, перед которым за них теперь некому заступиться, но и, по всей видимости, должны платить за него подушный налог: даже за умершего Джерю-старшего семья его платит еще какое-то время, а Николая никто умершим наверняка не признавал.
Во-вторых, он покидает родное село не для того, чтобы подбивать народ на бунты, собирать силы дабы свергнуть крепостное право. Нет, он живет бурлаком и вкалывает на сахарных заводах, чтобы просто дождаться, пока этот конкретный пан умрет, чтобы вернуться в свое село! То есть жить вдали от семьи, в вонючих бараках, есть помои, загибаться от тяжелой работы, получать копейки, половину из которых тут же просаживать в кабаке, в ожидании события, которое, возможно, наступит уже после твоей смерти - лучше, чем дома, пусть под крепостным гнетом, но с любимыми, которых нужно кормить и защищать?? Зачем было уходить, если ты не собирался ничего менять или хоть как-то активно влиять на ситуацию???
В книге практически ничего не говорится о том, как тяжело жилось семье все эти годы, все больше о страданиях по ушедшему мужу Нимадоры, которая уже в 40 лет себя хоронила от тоски. Но уверена, что жизнь этой и некоторых других семей, из которых мужья сбежали на юг, была адской - и толку с того, все 20 лет Николай хранил жене верность (по-видимому), а не, по примеру некоторых, не завел себе в Бессарабии новую семью.

Мікола Джэра - увесь такі змагар за свабоду, праўдашукальнік, валявы, незалежны і непераможны. У адрозненне ад свайго бацькі, ён не хоча змірыцца з доляй прыгоннага сялянства, а хоча паваяваць за справядлівасць. Гэта, канешне, ён малайчына, ідэал, станоўчы герой.
Але з іншага боку, Мікола кідае жонку з маленькай дачкой і старой маці, якія мусяць выжываць без мужчыны ў сям’і, адпрацоўваць паншчыну за ўсіх, пакуль ён прапівае заробленыя грошы, сумуе, бедненькі, па радзіме ды яшчэ і раздумвае, ці не закахацца мне ў Макрыну.
Хм, нішто сабе ідеал.

Чудове оповідання про світ очами дитини, непосидючого хлопчика. Ми бачимо його ставлення до сестрички, до маминого хвилювання за нього. Йому важко оцінити вчинки дорослих обєктивно. Тому він не розуміє, чому його покарано, тобто, дають "кислиці". Він будь-яку шкоду, або непослух ще робить задля своєї втіхи, і завжди чекає однакове покарання. Але одного разу, коли він заснув під мостом, його мати та батько були раді його бачити, оскільки дуже любили його, і це передає нам головний герой через свій подив. Він чека на "кислиці", але мати лише водила його з собою, та обнімала. Він дуже засмутився від того, що мати плакала та всі перелякались за нього, тобто усвідомив свою провину. Але життя не стоїть на місці, і вже через пару рядків ми бачимо, як дитина захоплюється чимось іншим. Тобто, головний момент, усвідомлення свого проступку через страх бути покраним, жалість та сум через батьків, та подив від незвичної поведінки батьків.