Читать книгу «Іван та Юрій Липи» онлайн полностью📖 — Ігор Стамбол — MyBook.
image

Від лікаря для бідних до комісара Одеси

Одеса на початку ХХ століття була найбільшим містом підросійської України і займала четверте місце за рівнем економічного розвитку в імперії. Рівень строкатості національного складу був надзвичайно високим. Привілейоване становище росіян розділяли в більшості галузей євреї, які за смугами осілості мали можливість для розвитку лише на окраїні імперії. Медична галузь теж була наповнена талановитими єврейськими лікарями. Крім великих державних лікарень, у місті було чимало приватних клінік, оголошеннями про можливості яких яскраво рясніли тодішні газети.

Завдяки потоку зерна та іншої продукції через порт Одеса не зупиняла своє зростання. Село Романівка, яке знаходилося поряд, вже наприкінці ХІХ століття поглинулося містом і перетворилося на район під назвою Слобідка. На момент приїзду І. Липи до Одеси там добудовували нову лікарню. Розуміючи, що з її відкриттям з’являться нові вакансії, І. Липа, ймовірно, за порадами місцевих товаришів, й аби стати для місцевої управи «своєю людиною», зайняв посаду, що не стосувалася медицини, – став торговим наглядачем. Ця посада за своїми функціями нагадувала торговельну поліцію. Вже за місяць роботи він успішно пройшов лікарську раду і став поєднувати функції торгового наглядача з тимчасовими обов’язками лікаря для бідних. Це стало можливим завдяки відпусткам двох штатних лікарів.

Робота лікарем у місті за характером дуже відрізнялася, але клопотів було не менше. Міська управа затвердила І. Липу завідувачем лікарсько-санітарним пунктом на Серединській площі (сьогодні – Прохорівський сквер). Іншою назвою площі була «Косарка», чим завдячувала біржі найманих сезонних робітників – косарів. Також він мав спостерігати за одним из базарів – «Толкучим» та кількома житловими кварталами. Згодом до цих адрес було додано ще нагляд за притулком ципоркіса з Михайлівської дільниці.

Початок ХХ століття приніс півдню імперії кілька спалахів епідемії, зокрема чуми і холери. Внаслідок епідемії чуми місто було поділено на «околотки» – райони з посиленим наглядом та нищенням пацюків. Варто відзначити, що в період епідемії за одного вбитого і принесеного на спалення пацюка платили від 5 копійок. Одним з таких «околотків», що мав номер 8, завідував І. Липа. Лікар спільно з двірниками, поліціантами та іншими помічниками мав спалювати все, що можна було зірвати з квартир будинків, заражених чумою: меблі, підлогу, одяг і т. ін.

Робота не надто подобалася І. Липі, про що він писав до Грінченків: «У мене така посада: з 7 години оглядаю свій район і базар, в 9—10 йду в контору, а в 10–11 додому, або Управу… праця не по мені, не по спеціальності…» Тому він планував опанувати, наскільки це було можливо при місцевих лікарнях, «горлові, вушні та носові хвороби» і завершити навчання у Відні. Таку тактику І. Липа вигадав у зв’язку з тим, що в Одеському університеті не було кафедри, яка б спеціалізувалася на подібних хворобах, і так він міг би стати дещо конкур ентноспроможнішим серед подібних собі. Реалізувати на практиці це прагнення не вдалося. І. Липа здійснив поїздку до Відня, але що саме пішло не так – невідомо.

Коли в кінці вересня 1902 року в Слобідці-Романівці було добудовано нову амбулаторію міської лікарні, лікарська рада призначила І. Липу її завідувачем і санітарним лікарем. Вважаючи, що його поневіряння завершилися, новопризначений завідувач одразу взявся за купівлю необхідних меблів, інструментів та ліків – все за власні кошти, аби швидше приступити до самостійної практики і не бути ні в чому обмеженим. Та міська управа, врозріз из рішенням лікарської ради, призначила керівником нової амбулаторії іншого лікаря. Тож до кінця квітня 1903 року І. Липа залишився лікарем для бідних при міській лікарні.

Такі умови праці не дозволяли активно включитися в культурницьку роботу, хоча налагодження зв’язків из широкою одеською громадою відбувалося. Крім згаданого вже мецената Є. Чикаленка, І. Липа зблизився і щиро заприятелював з лікарем І. Луценком, юристом та поетом С. Шелухиним (псевдонім С. Павленко), фольклористом, мовознавцем і очільником громади М. Комаровим та іншими. Також ненадовго до Одеси переїхав давній товариш І. Липи – актор та відомий поет М. Вороний. Яскравий склад громади призвів до сплеску національного руху, який було не стримати урядовими заборонами.

Травень 1903 року став вирішальним для лікаря і визначив його долю на наступний десяток років. Одеська управа призначила його лікарем для бідних та завідувачем лікарнею в приміському селищі Дальник. З цієї лікарні починали молоді лікарі, які прагнули працювати в Одесі. Лікарня була невелика, занедбана і нагадувала землянку, в якій, як писали одеські газети, «…хворі зимою розбігаються від холоду… там навіть миші не живуть і, здається, літом мух не буває…»

Незважаючи на всі негаразди, саме у Дальнику І. Липі вистачило часу, сил, енергії та натхнення, аби здійснити більшість из задуманого і ввійти до когорти великих, хоч і не дуже відомих серед загалу, українців.

У серпні 1903 року українцям обох імперій вдалося, из запізненням на п’ять років, зорганізувати святкування 100-річчя літературного твору, який розпочав еру нової національної літератури – «Енеїди» І. Котляревського. На відкриття пам’ятника І. Котляревському з’їхалися провідні діячі української культури й науки. Одеська громадськість, до якої, працюючи в Дальнику, належав і І. Липа, брала участь у збиранні коштів на пам’ятник ще з 1895 року. І живучи на Полтавщині, він агітував своїх знайомих з причорноморського міста, аби надсилали гроші на створення пам’ятника.

Коли ж уряд дозволив відкриття пам’ятника І. Котляревському та проведення урочистостей, І. Липа поїхав до Полтави. Дуже посприяла ця подія налагодженню міжособистісних зв’язків між українською інтелігенцією. Так, І. Липа познайомився в Полтаві з двома молодими літераторами: О. Кандибою та О. Плющем, в літературній долі яких йому судилося відіграти не останню роль.

Крім широкого резонансу, пов’язаного з ім’ям І. Котляревського, полтавські урочистості привернули увагу до статусу української мови. Так, відомий в Одесі публіцист М. Славинський подав огляд правового стану мови колоніального народу в Російській імперії. Він висловив сподівання на те, що уряд перегляне цензурний устав і українські письменники та читачі перестануть бути «изгоями» серед письменників і читачів інших народностей. Продовжила тему, підняту М. Славинським, стаття І. Липи «О малорусском языке». Лікар доводив до читачів власні погляди на вирішення ситуації: по-перше, аби російські публіцисти чітко з’ясували українське питання, воно потребувало великої кількості розвідок у російській пресі (тож, будь ласка, хочете знати щось про нас – давайте місце для розміщення інформації). По-друге, уряд мав дозволити україномовну періодику на спільних засадах из російськомовною та іншими, що теж дасть росіянам змогу зрозуміти сусідній народ.

Значною життєствердною перемогою лікаря в Дальнику став давно ним очікуваний крок – одруження. Ідеал грінченківської «творчої лабораторії» не було зраджено, адже «дуже природня і спокійна, з розумними лагідними очима… гарною звучною українською мовою» двадцятипятирічна Марія, яка з січня 1904 року стала Липою, працювала педагогом і мала проукраїнські погляди. За свідків під час вінчання у Покровській церкві (знищена більшовиками) було взято помітних представників української громади: лікарів Ф. Шульгу та І. Луценка, юриста С. Шелухина та редактора місцевої газети «Южное обозрение» М. цакні. Після завершення таїнства священик М. Шаравський виголосив перед присутніми, яких було трохи більше десяти, промову українською мовою. Звісно, для того, аби служитель погодився сказати напутнє слово майже зовсім забороненою в імперії мовою, нареченому довелося добре постаратися. Надалі більшість справ, пов’язаних из культурницькою, літературною та громадською діяльністю, родина Лип робила разом.

Конец ознакомительного фрагмента.