Щоби душа твоя піднеслася

Мова піде не про наш дух, який завдяки своїй божественній природі не може підніматися або падати, не народжується і не вмирає, а про ту вищу частину нашого єства, яку прийнято називати душею.

Загальновідомо, що мускулатуру розвивають фізичні вправи, і будь-яке навчання – чи то вивчення іноземної мови, чи опанування якогось приладу або механізму, вимагає наполегливого тренування та повторення навичок, що ми хочемо розвинути.

Так само, якщо хочеш, щоб душа твоя піднеслася, потрібно невтомно, день у день, тренувати і розвивати її. І для цього не потрібні спеціальні вправи. Потрібно лише природним чином зосередитися на духовому. Наприклад, спостерігаючи за тим, як кора та листя рослин вбирають промені сонця, намагайся вловити те, що приховане у глибині, що є причиною та рушієм побаченого. Звикай відчувати божественну присутність у всьому, що тебе оточує; зберігай чистоту і безпосередність дитячого сприйняття, сумлінно і ретельно вивчаючи явища життя.

Звикай час від часу зупинятися, робити перерву в роботі чи у студіях і хоча б кілька хвилин присвячувати спогляданню. Розслабся, сідай зручно: позбався турбот і не відволікайся… і вдивляйся, слухай. Не рухайся, не галасуй, намагайся, щоб навіть думки не турбували – і ти відчуєш, як тобі відкривається те, що приховане від простого смертного. Але не для того, щоб ти потім хизувався і просторікував про відкрите, а щоб усвідомив: життя Всесвіту підтримують міріади істот та невидимих зв’язків, про які ми часом навіть не здогадуємось. Зрозумівши це, ти станеш скромнішим та чуйнішим до всього духового.

Щоб піднестися душею, потрібно, перш за все, відчути її в собі. А для цього ти маєш заспокоїти багатоголосся своєї персони, бо серед її галасу ти навряд чи розчуєш тихі слова мудреця.

Зовсім не потрібно, щоб ти ставав аскетом (втім, це навряд чи й можливо). Ти лише маєш усвідомлювати реальне значення речей і кожній давати своє місце. Ти голодний? Їж, але не шукай у їжі того, чого вона дати не може: не намагайся знайти у ній втіху, бо так ти розвинеш обжерливість. І так чини в усьому. Контролюй свою уяву, оскільки вона може надати золотого блиску брудоті цього світу і змусить тебе шукати скарби, які розсиплються, щойно ти до них доторкнешся.

Дотримуйся цих простих порад, щоби душа твоя піднеслася.

Внутрішнє дзеркало

Сьогодні, коли міф про всезагальну «рівність» (тобто однаковість) помітно розхитався, нам буде набагато легше сприймати мудрість давніх, які стверджували, що всі речі й істоти мають свій власний спосіб існування, відмінний від інших.

Більше того, навіть у однієї і тієї ж людини важко знайти два однакових стани душі протягом дня, місяця чи року. Шкода лише, що (в якості виключення, яке підтверджує правило) ці стани душі часто мають недобрий спільний знаменник – звичку звертати увагу в основному на негативну сторону речей.

З таким підходом людина відчуває себе «мучеником», якого ніхто не розуміє, жертвою інших людей, які її не люблять і не можуть оцінити по заслузі… і таке інше, з багатьма варіантами, які немає необхідності описувати тут.

Це егоцентризм, з більш або менш вираженою тенденцією до егоїзму, який змінює поведінку самої людини і сприйняття нею інших, перетворюючи розумних на дурнів, працьовитих на ледащих, а сильних на слабких.

Надлишок індивідуалізму – це така сама вада, як і його брак.

Люди вважають, що мають ключі до успіху, але, зустрівшись із випробовуваннями і зазнавши поразки, звинувачують у цьому інших, а самі поринають у стан смутку. Часто-густо можна зустріти людину, яка є справжнім деспотом до підлеглих, але стає надчутливою, коли їй доводиться підпорядковуватись комусь або вислуховувати зауваження. І ось радість кудись зникає, і сірі хмари затягують виснажену свідомість людини, яка вважає себе жертвою несправедливості, при цьому не припиняючи заявляти про свої чесноти і про помилки ближніх.

Такий песимістичний і негативний підхід ми бачимо протягом багатьох років у сотень людей, які могли б жити зовсім інакше – істинніше, радісніше і скромніше.

Мені згадується думка Платона про «очі душі»: від того, на що вони звернені, залежить, що ми сприймаємо – темне, сіре чи світле. Можна уявити, що всередині нас існує дзеркало, що здатне змінювати своє положення. І в ньому віддзеркалюється те, на що воно спрямоване. Якщо воно недбало закріплене і падає, то в цьому дзеркалі душі буде відображатися лише нижня частина світу зі всіма її тінями, небезпеками і нещастями. Якщо приклавши незначних зусиль, ми спроможемося хоч трішечки підняти його, поле зору значно розшириться і включить світлі обрії і багато цікавих речей та істот, що заслуговують на увагу. Так душа збільшує свої можливості сприймати, а значить і розуміти, вирішувати і діяти.

Якщо зусиллям волі ми ще більше піднімемо дзеркало, то все вороже і негативне стане ледь помітним, і світло неба принесе красу та радість в наше серце. Ми природно відкриємося навстріч успіху, радості й мудрості, що покаже нам справжні дива й приховану суть видимих речей. Ми будемо відчувати руку Бога в кожному його творінні і його великий задум, що керує всіма ідеями і всіма речами.

І так, по-справжньому віддавшись спогляданню цих див, ми долатимемо наші прояви егоїзму, наше невігластво, яке перекладає на чужі плечі тягар нашого обов’язку, нашої відповідальності – того, що робить нас шляхетними і дає сенс нашому існуванню.

Якщо ми будемо підтримувати це відображення Неба у своїй душі, все стане для нас легшим, а наші кроки – приємнішими, радіснішими і пліднішими. Справді, це зусилля варте того, оскільки з однієї зернинки волі постає цілий ліс – добробуту, щастя і злагоди з собою, можливість упізнавати віхи шляху і тих, хто йде цим шляхом, – все те неможливо розрізнити, якщо дзеркало повернене донизу, в бік темряви.

Коливання зменшуються, і страх витісняється радісним хвилюванням – відновлюючим і життєдайним.

Жалісні нарікання перетворяться на усмішку, та інші люди почуватимуться краще у нашому товаристві. Варто лише обернути вгору наше внутрішнє дзеркало.

Опубліковано в журналі «Новий Акрополь», № 252. Мадрид, жовтень 1996 року.

Вільям Уокер, водолаз

Під час останньої подорожі до Англії мені пощастило відвідати стародавній собор у Вінчестері. Це тисячолітній центр паломництва і релігійного життя, один із магічних «вирів» планети; в XI столітті на норманському фундаменті, залишки якого ще видно, тут був зведений готичний собор. На цьому ж місці, ще до приходу римлян, існували святині, які зникли у далекому минулому.

Винятковість цього великого творіння полягає в тому, що під ним течуть води річки Ейвон, що перетворила його на подобу корабля з каменю на воді з усім символічним і езотеричним змістом, який міститься в цьому образі. З іншого погляду, це ніби таємничий міст, який дозволяє з’єднати над крижаними підземними водами один берег з іншим.

У його підземеллі б’ють три джерела; особлива конструкція будівлі забезпечує прекрасну акустику вздовж усього нефу, в чому дозволяє переконатися знаменитий орган, а ще більше – цікавий звичай бити у дзвони, голос яких лунає щовечора більше години. Тобто дзвони налаштовані так, що звучать перегукуючись. Виникає відчуття, що руки ангелів перебирають струни арфи десь там, за високими зводами. Це важко передати. Тому, хто цього не чув сам, не пережив, це неможливо уявити.

Але моя стаття – не розповідь про собор як такий. Вона про скромну людину Вільяма Уокера, професійного водолаза, який народився у 1864 році.

Води майже тисячу років підмивали фундамент собору, і на початку XX століття з’явилася небезпека руйнування: у стінах утворилися великі тріщини, і все це готичне диво мало обвалитися дощенту. Технічні засоби тієї епохи і розташування занурених у воду стін не дозволяли доставити до них необхідні матеріали, і перед інженерами постала абсолютно нерозв’язна проблема. І тоді з’являється така героїчна людина, як Вільям. Він береться зійти крізь невеликий отвір і перенести на своїх руках мішки з цементом, необхідним для зміцнення конструкцій, що розташовувалися у воді. Обсяг цементу, який, за інженерними розрахунками, був необхідний для укріплення величезної будівлі, перевищував можливості однієї людини. Але водолаз не відступив. У своєму важкому скафандрі, куди повітря подавали вручну його товариші, він знову і знову поринав у крижані води підвалів собору.

Йшов 1906 рік. День у день, не відпочиваючи, водолаз сходив і піднімався сходами, навантажений мішками, блоками і балками. Він не зупинявся посеред роботи, не здавався, для нього було неважливо, як це вплине на його здоров’я і скільки йому за це заплатять. Це була справжня справа любові. Всі сумнівались, що можна здійснити навіть малу частину цього завдання… Людина не може витримати щоденну роботу в таких умовах. Але водолаз був уже не людиною, а втіленням волі і завзяття. Він працював до 1912 року. Підраховано, що за цей період він опустив 25 800 мішків з цементом, 114 900 блоків, 900 000 цеглин. За шість років його руки перенесли понад 500 тон.

У соборі встановлена бронзова статуя, що показує його розпростерті руки, унікальний інструмент у цій титанічній роботі. Сьогодні на пам’ятній дошці написано: «Собор Вінчестера. Зведений у Славу Господа, 1087–1093 рр. Врятований від небезпеки Милістю Божою, 1905–1912 рр.».

Берімо приклад із Вільяма Уокера. Він працював і віддав своє життя скромній, але трансцендентній праці, завдяки якій інші можуть продовжувати молитися під досконалими склепіннями, слухаючи голоси дзвонів. Він спускався у крижану безодню, щоби люди, яких він не знав за життя, могли милуватися цією красою. Століттями ця містична перлина давала притулок тисячам і тисячам вірян. Подібно цьому стародавньому собору, наш сучасний світ руйнується під напором води Ери Водолія. Нам треба пробудити всередині себе водолазів; нам треба опуститися у крижані води, тримаючи в руках міцні камені нашої праці. І там, у темряві, ми з’єднаємо їх один з іншим, щоби зміцнити світ. Це буде молитва наших рук у повсякденній праці. Потім прийдуть інші милуватися красою світу і чарівною музикою дзвонів.

Опубліковано в журналі «Новий Акрополь» № 285.Мадрид, жовтень 1999.

Роздуми про скромність

Якщо скромність розуміти як відсутність марнославства, здатність не надавати надмірного значення речам світу минущого, як пильнування і повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий і мудріший за нас, тоді скромність, поза сумнівом, буде відмітною рисою душ, що прагнуть до всього благородного і відчувають живу присутність Бога у всьому. Така скромність є найкращою коштовністю у вінці чеснот. До того ж – і ми повинні це визнати – не було такої людини, яка б заслужено увійшла в історію, не маючи при цьому скромності.

Скромність – це відсутність хворобливих фантазій, любов до всіх і служіння всім, тому що той, хто дійсно скромний, намагається займати менше простору, щоб усі його брати могли затишно розміститися під благодатною тінню дерева життя. Відчуваючи божественну присутність, подібно до тамплієрів, він вважає, що кожне добре діяння має божественні витоки. Адже божественне подібне до променя світла, і тому скромна людина зменшує себе, щоб дозволити цьому світлу освітлювати всю землю. Будь-яка форма суб’єктивізму і хизування подібна до темного полотна, яке егоїстично і без користі для будь-кого поглинає промені Сонця-божества.

Оскільки будь-яка надмірність призводить до викривлення, яке заперечує те, що нам хотілося би ствердити, є чимало «скромних», які свою фальшиву скромність перетворили на гарну маску, просякнуту прихованим марнославством. Так той, хто міг би нормально одягнутися і непомітно увійти до зали під час зустрічі, навмисно надягає старий або занадто скромний одяг, несвідомо прагнучи виділитись і присоромити своїх друзів. Хто у простій дружній розмові використовує хитромудрі терміни, латинські, грецькі або санскритські слова, той далекий від скромності, адже він бажає привернути увагу до себе і викликати захоплення, попри те, що його ніхто не може зрозуміти.