Все в природі пов’язане міцними і непорушними узами єдності: Сонце і рослини, Сонце і тварини, тварини і люди, люди і зірки. Саме усвідомлення великої єдності природи може повернути нам внутрішній спокій. Єдність – це не результат випадковості. У природі, що створена Богом, все продумане так, щоб людина завжди була спроможна витримати свої страждання.

Ми часто запитуємо себе, що станеться з нами, коли ми помремо. Авжеж, смерть неминуча, це питання хвилює всіх, навіть тих, хто ще молодий. Внутрішній голос відповідає питанням на питання: «А що сталося, коли ми народилися?». Напевно, все не випадково: ми з’явилися на світ, тому що були люди, які мріяли про нас і любили нас ще до нашого народження. Ми народилися тому, що цим людям були важливі саме ми, такі, які є, а не користь, яку ми могли б принести в майбутньому. Цими людьми були наші батьки. Чи означає це, що в іншому світі, по той бік загадкових дверей, званих смертю, у нас також з’являться батьки? Ймовірно, це не будуть наші нинішні батько і мати. Чи існують насправді таємничі ангели-хранителі, про яких говорять багато давніх традицій?

В ті часи, коли діти, перш ніж заснути, підносили наївну молитву своєму ангелові-хранителю, вони, напевно, знали, що таке внутрішній спокій, – знали краще, ніж сьогодні, коли йдуть спати, подивившись телевізор, але так і не навчившись нічого хорошого.

Внутрішній спокій – це здатність зустрітися з самим собою, здатність зрозуміти, що завдяки великій божественній мудрості у кожного є призначення. Кожен з нас народився для того, щоб виконати своє життєве завдання: у кожного свій шлях, своя доля, своя духовна їжа, свій попутний вітер, свій, тільки йому властивий, спосіб існування і самовираження.

Ми вважаємо, що Бог все продумав. Все, що з нами відбувається, і все, що ще станеться, якимось чином сплановане. Адже якщо Бог думав про те, як шелестітиме листя дерев, як рухатимуться одноклітинні амеби, чи міг він не подумати про нас, істот складніших і в певному розумінні більш свідомих, а отже – більш значущих?

Подібно до того як батьки з надією чекали нашої появи на світ, не знаючи, будемо ми хлопчиками або дівчатками, добрими чи поганими, гарними або негарними, і наш небесний батько повинен проявляти подібну доброту. Чому б не припустити, що він нас любить і буде любити завжди? Чому б не повірити в те, що ми пронизані його думкою, його світлом, його любов’ю? Якщо ми будемо пам’ятати про це, зникнуть всі наші занепокоєння, і ми зможемо зрозуміти, що всі наші проблеми є лише випробуваннями, сходами, які необхідно подолати, щоб стати чистіше.

Згадаймо, як очищали воду в Давньому Єгипті. Дотепер збереглися водосховища, нині недіючі і сухі, де у старовину вода переливалася з одного резервуара в інший. У Фівах існувала очисна система, що складалася з семи великих обсягів. Вода Нілу потрапляла в перший резервуар, де важкі частинки осідали на дно, потім в другий, де вона ставала ще чистіше, і так до сьомого, поки вона повністю не очищалася і не робилася придатною для пиття. Якщо таке можна зробити з водою, чому те ж саме не може статися з людиною? Нам здається, що цей приклад відтворює той процес очищення, що відбувається і з нами.

Найчистіша вода – не та, що стоїть у великій калюжі, а та, що тече по камінню, долає перешкоди, падає водоспадами – саме вона кінець кінцем стає питною. Ця вода очищується в процесі падіння, тисячі і тисячі разів б’ється об каміння, вода, що в стражданнях співала і ткала білу піну надії, що, зустрічаючись із перешкодами на шляху, народжувала веселку.

Людина має уподібнитися воді. Так само легко, як вона, долати будь-які перешкоди, жити радісно, ніколи не втрачаючи своєї внутрішньої сили. Її душа має надихатися, немов птах, що співає гімни життя. Потрібно вчитися простій і глибокій мудрості води, яка завжди знає, куди прямувати, завжди знає, де знаходиться море.

Іноді ми самі не відаємо, куди йдемо. Але якщо знайдемо у власній душі внутрішній компас, то завжди будемо знати напрямок. Страждання, удари і несподіванки стануть для нас просто випробуваннями.

Усе в природі вчить нас цього. Щоб стати по-справжньому великим, потрібно володіти мудрістю вогню. Яке багаття не розпалюй, як не повертай свічку, полум’я завжди залишається вертикальним. Якщо, пройшовши випробування життя, людина зможе стояти прямо, вона знайде мир у своєму серці.

Щоб знайти внутрішній спокій – цей особистий, інтимний стан людини – недостатньо просто читати книги або слухати лекції. Необхідно вчитися у природи. Спостерігаючи за тим, як поводяться вогонь, вода, вітер, гори, можна дізнатися дуже багато. Щоб зрозуміти потаємну суть людини, недостатньо володіти великою кількістю інформації. Необхідно проникати в глибину всього, що нас оточує, і всього, що є в нашій душі.

Чи можливо коли-небудь досягти миру і спокою серед людей, загального миру на всій планеті? Це дуже важке завдання. Щоб досягти великого миру, людство повинно бути мирно налаштоване, має прагнути до спокою і злагоди і бажати її серцем. Поки всі люди не зрозуміють цього, поки миру не будуть прагнути хоча б ті, хто має владу і силу, він буде недосяжним. Недостатньо говорити про важливість загального миру, про те, що наше життя має ставати кращим. Необхідно всім разом замислитися про людство в цілому, а не про утопічне суспільство, про людство, яке рухалося б своїм шляхом, слухаючи Бога.

У нас, так само як і у багатьох інших народів, існує безліч різноманітних теорій і схем, але, незважаючи на це, наша купівельна спроможність все знижується, а соціальна незахищеність зростає; між людьми виникає все більше непорозумінь, і загроза, що нависає над нами, стає все страшнішою.

Для сучасної людини кремінний ніж, бронзова сокира, меч і рушниця – це атрибути сивої давнини. Ми говоримо про вій ни галактичного масштабу; про лазерні промені, які, замість того щоб лікувати, вбивають; про супутники-шпигуни, місія яких полягає в дестабілізації всього створеного; про отруйні гази, про засоби, здатні знищити все листя на деревах і занурити світ у вічну зиму. Суспільне життя повинне починатися з педагогічної роботи. Ми не можемо мислити утопічно: світ не стане кращим, якщо про це тільки говорити.

Христос закликав: «Любіть один одного». Але чи багато у світі людей, які люблять по-справжньому? Будда вчив необхідності співчувати іншим: краще бути жертвою, ніж катом. Чи багато хто розуміє це? Якщо навіть великі, що втілюють божественне на землі, не змогли змінити світ, то не варто надто довіряти формулам, потрібно більше покладатися на власні сили, вірити в те, що здатний зробити і передати іншим кожен з нас.

Ми вважаємо, що зовнішній, загальний мир обов’язково прийде з набуттям людьми внутрішнього спокою. Доти, доки у світі залишатимуться егоїсти, що понад усе ставлять матеріальне, буде існувати й експлуатація. Поки живуть ті, хто ненавидить інших лише за те, що їхні очі іншого кольору, у світі буде процвітати расизм. Доки люди відповідатимуть на питання стусанами, навіть не намагаючись зрозуміти співрозмовника і спокійно порозумітися, у світі буде панувати насильство. Все це – випробування, які необхідно витримати, і не варто думати, що мир у всьому світі буде проголошений декретом. Ми вже бачили, як діють декрети, як функціонує Ліга Націй. Ми повинні створити новий світ, не схожий на нинішній, повинні відродити світ. Цей процес відтворення світу нового, відмінного від колишнього, здійснюється кожним із нас. Тому ми приділяємо так багато уваги індивіду, а не особистості, яка за своєю природою егоїстична і живе тільки для себе, – тому, хто зможе жити у злагоді з іншими, простягаючи руки не тільки в очікуванні милості, але в пориві бажання по-братськи обійняти іншого; тому, хто не лише вкриє нужденного своїм плащем, але зможе віддати йому цей плащ. Мабуть, варто переосмислити заповідь «Люби ближнього свого, як самого себе». Може бути, любити ближнього потрібно більше, оскільки завжди знайдуться ті, кому ця любов потрібніша, ніж нам. Багато з нас – молоді, захищені соціально і економічно, але є і ті, що не мають цього. Є ті, хто не має нічого, крім простягнутої руки, і ми повинні виявити до них більше любові, ніж до себе.

Чи не настав час знову повернутися до «осередка суспільства» – сім’ї, в якій батьки любили б своїх дітей ще до їхнього народження? Ми маємо на увазі не популярні нині дебати – бути чи не бути сім’ї, а природний зв’язок чоловіка і жінки, їхнє справжнє бажання мати дітей, яких вони очікували б із любов’ю. Хіба ми не можемо поводитися так у будь-якій ситуації, завжди? Хіба ми не можемо любити своїх учнів незалежно від того, якими вони стануть? Хіба не можемо з посмішкою зустрічати своїх колег по роботі?

Мабуть, така зброя могутніша за будь-яку іншу. Нам здається, що ніякий снаряд не зміг би змінити світ так, як його здатна змінити щира посмішка. Чому ми заходимо до крамниці з пригніченим виразом обличчя? Що дає нам ця похмурість? Що з нами сталося? Чи не з’їхали ми з глузду?

Спробуймо повернутися у природний стан. Для цього недостатньо лише читати, хоча і це добре; тут потрібні наші власні зусилля у налагодженні людських взаємин і трохи любові, яку ми здатні дарувати один одному. Треба повернутися до нормальних відносин з іншими людьми, з природою. Людина не повинна бути ворогом усього сущого, що забруднює повітря і землю, а частиною природи, можливо, навіть її царем – але царем, який виявляв би турботу про все і був батьком всього живого, замість того щоб кричати на всіх, вмів би робити маленькі подарунки, усмішкою, добрим словом давав би можливість відчути батьківську турботу.

Той, хто більше любить всім серцем, той, хто докладає більше зусиль у своїх діях, у своїх роздумах, – той в душі є справжнім батьком. Він найкращим чином, просто і природно, може передати все те, чим внутрішньо володіє; передати так, що всі зможуть переконатися в цьому і відчути на собі його турботу.

Ми б хотіли, щоб кожен відчув у своєму серці деяке хвилювання – якщо не любов, то хоча б трошки миру та спокою. Якщо кожен створить свою внутрішню молитву, якщо зможе трохи частіше посміхатися, якщо завтра після сходу сонця побачить у дзеркалі своє обличчя більш відкритим, якщо подарує іншим свою посмішку, то він знайде спокій.

Спокій – це радість, гармонія, здатність здійснити краще. Спокій – це Парфенон і Велика піраміда; спокій – це чоловік, який кожному нужденному може дати монету; це жінка, яка несе світло всім, хто живе в будинку; це старець, що передає досвід молодим, і робить це не з марнославства, а вчить не забруднювати себе фізичними, психічними і ментальними наркотиками і працювати з вірою в майбутнє.

Нам потрібно уподібнитися прозорому світильнику, щоб вогонь, який ми всі несемо всередині з ласки Божої, зміг освітити все навколо. Тоді ми знайдемо внутрішній спокій і докладемо зусиль у пошуках спокою зовнішнього, який, хоча і здається далеким, заслуговує на те, щоб працювати заради нього. Мир досягається не маніфестаціями на вулицях, а проявом того, що ми несемо у своєму серці, – так, щоб це побачили й інші.

Ми можемо любити ластівок, каміння, людей, вітер, давні прапори і давню славу, але нам необхідний мир. І він можливий. Якщо ми будемо здатні побачити у весняному повітрі ознаки знамення Бога, вісниками якого є ластівки, і почути їхній спів, якщо зможемо розгледіти білу піну водоспаду, якщо зможемо зрозуміти полум’я, що завжди прагне вгору, ми знайдемо мир, бо він народжується з нашої внутрішньої боротьби, з наших зусиль і дій, з нашої величезної любові.

Благословенні здатні відчувати цю любов; благословенні ті, хто несе в собі спокій; ті, хто має мужність сказати, що мир – це дуже важливо, що він потрібен всім і всьому незалежно від тієї ціни, яку необхідно за нього заплатити.

За дорогі і хороші речі треба платити. Мир прекрасний – заплатіть за нього, заплатіть за мрії. Нехай спокій запанує у світі, в наших серцях, нехай існує між людьми, тваринами і рослинами – тоді і Бог буде з нами.