Про людину

Потрібність доброчесних людей

Саме на цьому моральному аспекті, що випливає із внутрішньої чистої природи, із самого єства, наголошував у більшості своїх творів Платон і, понад двадцять сторіч потому, Кант та його наступники.

Жоден філософ цього не заперечував, жоден мислитель не ставив під сумнів таку потребу. Але після занепаду античного світу цю безперечну істину обумовлювали богословськими, політичними та соціальними, а то й просто економічними причинами.

З розвитком науки і механіки механістичне розуміння речей розповсюджується на метафізику, поступово затягуючи індивіда у трясовину – «культ процесів» і їх виникнення.

Таким чином, доброта і доброчесність, властиві людині, зумовлюються її релігією, родиною, географічним, расовим походженням і багато чим іншим, чим можна було б списати цілі сторінки з деталізованим переліком упереджень та спрощень.

Людство дало себе затуманити програмами й системами, формами, а не змістом. Оскільки етична платформа дала тріщину, люди вдаються до доволі утопічних формул рецептурного довідника, адже, уявивши зло як щось реальне, – яке вже не є простою відсутністю добра, а незаперечною присутністю, – люди впадають в екзорцизм усіх ґатунків, знеособлений у надіндивідуальному. Єство відступає на другий план, підпорядковуючись механізму, який гіпотетично, за допомогою конфесії чи розуму, має створити досконалу людину, виходячи з її власних недосконалостей.

Власне це намір звести кам’яну міцну й надійну стіну з глиняної цегли, у певному вигляді й порядку, сподіваючись, що «магія» сукупності змінить природу індивідуального та окремого і перетворить цеглу на камінь.

Духова масовість сторіччями передувала сучасним конвеєрам, бо, нехтуючи реальність, вважалося, що, згромаджуючи часткове з частковим, постане досконале доброчесне створіння, подібне до своїх попередників. Ба більше, допускалася еволюція форм, заснована на невдачах і успіхах досвіду. А найголовніше, що окрему особу було відтручено заради сукупності людей, які буцімто були чистим винаходом систем, людей, яким ті системи уможливлювали виживання за умови пристосування і втрати своєї особистості.

Продукти конвеєра визначалися за походженням, тобто згідно з тим, яка система їх породила.

Християни були доброчесні; «язичники» погані.

Зі Святого Якова зробили «мавроборця».

Аристократи мають «блакитну кров», усі інші – «плебс».

Народ добрий, а королі – лихі… Хай живе гільйотина!

Робітник добрий, а капіталіст лихий.

Військовик більш вартий, ніж селянин, або навпаки.

«Обраний народ»… «Божий народ»… Зрештою, «добрі» задля свого виживання потребують «лихих».

Таке колективне узагальнення призводить до того, що відтепер можна просторікувати про християн, юдеїв, мусульман, атеїстів, білих, чорношкірих, багатих, бідних, мудрих і невігласів. Це расизм усіх відтінків.

Одностайне прагнення колективного визволення, а також колективного винищення тих, хто не бере в тому участі, хто не належить до певного класу чи партії, покладає всі сподівання на системи, переконання, раси та загальноприйняте.

Окремішня людина втрачає значення. Тих, хто не є членом партії чи модної секти, просто цураються.

Втім, фактичний крах комунізму, фашизму, нацизму і капіталізму з відповідними політичними, соціальними та економічними атрибутами посіяв серед народу сумнів щодо ефективності цих систем. Хоча майже всі народи Землі, можливо, оркестровані всесильними засобами масової інформації, вимагають демократії і права голосу, але на виборчі дільниці десь 50 % виборців не приходять, а там, де це обов’язково, не віддають свого голосу нікому або свідомо бойкотують складені системою списки.

За винятком деяких різновидів ісламу, в релігіях відбувається те саме, і хоча на демографічних мапах зазначається, наприклад, що Італія є католицькою країною, насправді храми заповнені хіба що допитливими туристами, безлюдні монастирі стають місцями аж ніяк не релігійних зустрічей, а сам Папа стає об’єктом насмішок за його національну належність чи звички. Понад усякий сумнів, усе, що традиційно розуміли як «священне», опинилося на межі зникнення.

Щонайкраще вирішення цієї проблеми полягає в усвідомленні того, що істинно важливі не системи, а люди, які до них належать. Головне – моральна міра вартості цих людей.

Тепер мало важить, хто правує країною – «праві» чи «ліві», який в ній устрій – президентський чи монархічний. Головне, щоб при владі в країні були добрі, чесні, справедливі, мужні та порядні люди.

Навіть найгірша система, інтегрована і керована доброчесними людьми, дає народові щастя, багатство, добробут і мир. А найкраща система, якщо влада в ній належить аморальним типам, принесе підданцям самі страждання.

Міф про колективне звільнення в рамках систем показав свою неспроможність. Із плином часу навіть найбільш організована і природна система розпадається, якщо її не підтримують чоловіки і жінки честі, моральності, одним словом, добрі і доброчесні люди.

Нам не потрібні перемоги певної політичної, соціальної, релігійної групи чи секти. Нам потрібні доброчесні люди, визнані як такі, яким і слід надавати якнайширші повноваження в усіх царинах. У такому разі вони на це погодяться, і не з амбітності, а з шляхетності та солідарності.

Повертаючись до Платона, нагадаємо, що на вправного шевця покладається обов’язок робити черевики для всіх; на вправного кравця – одяг для всіх, і все таке інше. Той, хто панує над собою, хто владає своїми пристрастями і проводить у життя ідеї силою власної волі, і є найбільш придатним на роль провідника своєї спільноти.

Якщо ми будемо у змозі підтримати доброчесних людей і надамо їм необхідні культурні інструменти, вони можуть інтегрувати будь-яку форму урядування, адже будь-який спосіб урядування в їхніх руках буде ефективним.

Якщо якась доброчесна людина, первосвященик будь-якої релігії, пробудить у своїх вірянах відчуття присутності Бога, вони побачать у ньому відображення цієї присутності.

Якщо доброчесна людина присвячує себе мистецтву, науці чи будь-якій іншій сфері діяльності, вона буде осяяна власною доброчесністю, хай який шлях вона обере, адже у своїй доброчесності вона має обрати щонайкраще.

Необхідно усвідомити, що зі зміною ХХ-го на ХХІ сторіччя навряд чи припиняться расизм, утиски, незаконне збагачення, геноцид; потрібні зміни «зсередини», на внутрішньому рівні, з тим, щоб на місце контамінованих системних механізмів стали добрі і доброчесні люди.

Необхідно знайти їх, призначити і підтримати.

Для людини немає більшого ворога, ніж інша людина, якщо це погана людина, але немає і кращого друга, ніж інша людина, якщо вона добра і доброчесна.

Будьмо мужніми і викиньмо на смітник історії зловорожі системи, що рухають нами, аби на їхніх уламках могла поступати нова людина, яка вирізняється своєю добротою.

Бути молодим

Молодість, божественний скарб,

Ти проминаєш, щоб не вернутися.

Коли хочу плакати, я не плачу,

А іноді плачу, того не бажаючи.

Рубен Даріо

Цього разу ми не будемо говорити про молодість душі, про таємничу Золоту Афродіту, про цю добру матір, яка дозволяє нам бачити кращу, найблагороднішу частину природи і душі.

Сьогодні ми будемо говорити про молодість, як її розуміє загал; про людей, які тільки тому, що вони юні, вже заслуговують на звання щасливців. Адже, залишивши осторонь езотеричні роздуми і наші знання про реінкарнацію, молодість для нас – це, безсумнівно, весна життя… З усіма її грозами та каменепадами, вона все ж таки залишається весною – сповненою сил, життя, радощів, яскравих фарб та інших принад. Славетний поет, який писав вірші іспанською мовою (один із них став епіграфом до цієї статті), зумів дуже простими словами передати почуття, властиві більшості людей… Без сумніву, Рубен Даріо був обранцем муз.

Отже мова піде про людей, яким ще немає тридцяти. Я знаю, що тридцятиріччя як межа молодості породить різні думки і судження… але в цьому випадку мені судити… і гадаю, це саме цей вік, дійсно, середньостатистичний для всього світу.

На жаль, часто молоді люди бездумно витрачають цю весну свого життя: втрачаючи контроль, їхні тіла та почуття несуться стрімголов, мчаться звивистими дорогами, залишаючи сліди, які неможливо буде перекреслити в майбутньому. Є й ті, хто виправдовує себе словами: «Я ще дуже молодий»… Обережно: ви помиляєтесь. Молоде тіло ще не означає, що душа також молода. Молодість дає чудовий досвід, який ми з віком цінуємо все більше. У якомусь сенсі, те, чого ми не зробили в молодості, вже не зможемо здійснити потім. Адже жити – означає пригадувати, як казав божественний Платон. Молодість – це не тільки час напруженого навчання, першої багатообіцяючої роботи, не тільки пора любові та радості, оптимістичних планів та надій, «адже ще все життя попереду»… Це також час ідеалів, час їх проголошувати, збиратися разом, час шукати неможливе, перемагати… у тому числі, й самого себе.

Бути молодим і постійно відчувати лещата страху та помилкової розсудливості, стримувати себе у всьому, зважаючи, «що ж скажуть» старші (із властивим їм нерозумінням), уникати битв «із поважної причини» – означає засудити себе на роль раба протягом усього життя.

Молода людина має прагнути миру, але при цьому ніколи не забувати, що мир – це не дар богів, а заслуга миротворців. Миру можна досягнути, лишень коли зло, несправедливість, дисгармонія будуть подолані – як усередині, так і довкола нас. Як говорили давні римляни, за мир треба вміти боротися. І повсякчас бути напоготові його захищати.

Хвиля «орієнталізму» та культ слабкості, що нав’язаний матеріалізмом, призвели до того, що багато молодих людей вважають миротворцями людей, котрі, як ті жалісні жебраки, просять лише про свої права, залишаючись байдужими до чужого болю та несправедливості. І це печальний факт. Ми маємо пояснити, насамперед молодим, що рух до звільнення, або Нірвани (називайте це як завгодно), не має нічого спільного з панічною втечею переляканої газелі.

Звільнення, свобода – це розірвані ланцюги; це тіло, призвичаєне до надзусиль, помірність та внутрішня дисципліна. Це душа, що спрагла пригод, що обирає небезпеку замість надмірної пильності про своє самопочуття; це відважний, активно діючий розум, здатний почути тихий голос мудрості.

Бути молодим – означає бути сильним. Сильним на всіх планах: стійким, наполегливим, працьовитим, допитливим, активним і, коли потрібно, рішучим.

Боягузи та слабодухі – це не молоді. Скоріше, це старці, яким бракує мудрості, або діти, які зупинилися у своєму розвитку, істоти, що закам’яніли у невігластві та схильні до мазохізму.

Отож, юні друзі, щасливо використовуйте скарб цих золотих років, які зараз у ваших руках… Тільки так одного разу ви зустрінете Золоту Афродіту. Повірте мені… Це багато чого вартує.

Іти поміж мертвих

У старенькому й жалюгідному, але з потужними двигунами суденці, у Стамбулі, я переправився з Європи до Азії, поминувши місце, де злучаються затока Золотий Ріг, Босфор і Мармурове море. Висаджуємося у квадратовій затоці, на берегах якої розташовані стара залізнична станція Хайдарпаша і доки Кадикой; саме тут пристає порохнявий човен, обладнаний однак бічними гребними гвинтами задля полегшення швартування.

Місце мальовниче. Поряд – рибальський док, де громадяться промислові дерев’яні човни найрізноманітніших типів. З них посходили рибалки, котрі, як і багато сторіч тому, пропонують свій товар. Мене супроводять двоє моїх учнів. Ми випили на терасі такого бажаного і смаковитого чаю, і мене припрошують на прохідку побіля рибалок. Спершу я був відмовився, адже видовище мертвих рибин, яким відгинають червоні зябра, аби кожен бачив, що вони тільки-но виловлені, та й дивитися на довгі й коротші ножі для патрання на прохання клієнтів, мені надто неприємно, і мене поймає такий жаль до цих донедавна жвавих водних створінь, нині млявих, з вибалушеними очима, в очікуванні смерті.

Але це, власне, дуже давня вистава, і в моїй пам’яті закарбувалося щось подібне, не раз бачене… Моя душа повертається назад у часі, її опановує якась байдужість, і вона провадить мене далі гамірним ярмарком, де запахи, вигуки і рипіння дерев’яних човнів мене знечулювали – не знаю, чи внаслідок вороття в минуле, чи пробудження до мудрості, яка відає, що життя і смерть взаємодоповнювані і доконечні, тож не варто їх драматизувати.

Тепер я почуваюся прадавньою людиною – спокійною, незворушною, що походжає і тішиться неймовірною естетикою викладених у вигляді шпиць колеса на величезних круглих тацях рибин, що вилискують сріблом. Дивлячись на рожеву лососину, мене вже не бере жаль – я вдячний якомусь невідомому Богові за гарний врожай, який нам подарувало море. Мої послужливі супутники щось мені кажуть, але я вже не пригадую, що саме, бо я, власне, їх не слухав.

Несподівано я бачу на дні глибокої глиняної миски з морською водою мертві рибини… і одну… так, одну ще живу, яка прудко кружляє над трупами, не визнаючи поразки, ніби шукаючи виходу. Вона невтомна. Кружляє й кружляє.

Я заціпенів. Ця бідолашна рибинка дає мені безмовний урок, і через неї боги научають мене більшого, ніж написано у багатьох книжках. Тут немає запони інтелектуальності… є наочний і спонукливий приклад, зрозумілий і академікові, і неосвіченій людині.

Це звідомлення для людини – ні більш, ні менш. Ні для кращої, ні для гіршої… просто для філософа. Для того, хто шукає істину, і знаходить її у глиняній мисці з морською водою.

Повчання цілком зрозуміле: ми ніколи не повинні ні відступати, ні здаватися, і хай навіть усі наші побратими помруть волею Провидіння, мусимо йти вперед, плисти далі поміж мертвих у пошуках свободи від імені всіх них і заради самих себе.

Диво дивне, як ця жива істота звивається, пориваючись уперед!

Я отямлююсь і розповідаю своїм учням, що зі мною було. Ми всі бачили це і зрозуміли послання. Якою ж бо ясною мовою говорить до нас природа, коли захоче!