Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але він вичікував і підпускав усе ближче. Мускули його напружилися і застигли непорушно, виразно вимальовуючись під шкірою, в постаті голови, застиглості тіла, в готовності зробити стрибок, в настороженості відчувалося, що пройде одна невловима мить і він зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла війнуло, як вітром, але держака він не випустив, а сильно вивернув його ліворуч і так скрутив бугаєві губу, що той заревів від болю і куці залізні роги його загрозливо блиснули.

– Пускай!

– Уб’є!

Але Павло нікого не слухав, а крутив за держак, і бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кілька таких кругів, він цілковито присмирнів, і Павло спокійно відвів його до волярні.

– Що за чоловік? – запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

– Наш, троянівський, – пояснив Кузь.

– Ну й сила ж у нього!..

– Еге, сила в нього є. Бог, він так і робить: силу дасть, а розум відбере.

– Зате в тебе його до бісового батька і весь на язиці, – сердито сказав якийсь чоловік і пішов двором.

Дорош і Кузь також повернулися до корівника і знову взялися вичищати гній. Надворі метушня припинилася, всі розійшлися, тільки чути було, як голосно сперечалися волярі.

– Це ти випустив бугая, Хомо?

– Ти що? Здурів? Мене тоді й близько не було, як він вирвався.

«Шукай тепер винного», – усміхнувся сам до себе До-рош, викидаючи вилами гній. До корівника зайшов Павло. Сорочка з штанів висмикана, руда шапка – на потилиці, до босих ніг прибичовано мотуззям старі калоші. Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потім сказав:

– Гр-ас-ти! – що означало: здрастуйте.

Зняв з пліч вила і приступив до праці: так налягав на них, що вони заганялися в гній по самий держак. Скоро він навернув поперед себе таку гору гною, що загородив двері. Дорош швидко втомлювався і часто зупинявся, щоб витерти на шиї і на лобі піт, який зрошував його так щедро, що гімнастерка і сорочка змокріли на спині і попід пахвами, і в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як він легко, ніби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близькість цієї сили ніби вдихала здоров’я і в самого Дороша, і він знову починав працювати з почуттям легкості і впевненості в рухах, хоч насправді руки його слабіли і тремтіли від тягаря, що лежав на вилах.

Опівдні в артільний двір з’явився Гнат. Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горів на сонці.

– Чого це ти не на жеребці, а на піхоту? – насмішкувато запитав його Оксен.

– Кузьма кувати повів. – Гнат помовчав, пощулив очі, посвистів крізь зуби, кілька раз пройшовся по кабінету, нарешті спитав: – Оксене, ти, знаєш-понімаєш, мені скажи: на якому основанії ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаєш? Тобі відомо, хто він такий?

– Відомо. А як тобі ні, – то піди до корівника і розпитайся. Він тобі сам розкаже.

– Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з біографією як? Може, він із репресованих? Ну, нічого. Я його зараз перевірю, що воно за птиця. Так, говориш, він в корівнику? Гм. Хорошо. Я зараз із ним побалакаю.

І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пішов до корівника.

Дорош саме накидав на воза гній і стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчі проступила поштивість, Дорош відразу зрозумів, що появився сторонній і, напевно, із сільського або і районного керівництва. Дорош озирнувся і, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревізуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це і є голова сільради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районі.

– Хто тут Дорош? – суворо запитав Гнат голосом слідчого і зупинив погляд на Дорошеві, добре знаючи, що це ж і є той, кого йому треба.

– Я, – відповів Дорош і сперся на вила.

– Пред’явіть документи.

– А ти хто такий? – прикидаючись незнайком, запитав Дорош.

– Прошу не тикать. Я – голова сільради.

– Ну то й що?

– Сказано – документи давай, а не розбалакуй! – Гнат підозріло глянув на Дорошеві окуляри, обміряв його очима з ніг до голови. – Хто тебе знає, що ти за людина.

Дорош, усміхаючись, глянув на Гната; але очі його під окулярами зробилися холодними і пронизливими.

– Ну, от що, голово, якщо ти цікавишся моєю особою, то поїдь у район. Там тобі все про мене розкажуть. А документів я тобі не покажу – ти не міліція.

– Так ти хочеш, щоб я її зараз же викликав? – почервонів на обличчі Гнат і вже сікався до сварки, але Дорош обрізав його однією фразою.

– Куди? – крикнув він на Гната, який ступнув був уперед. – Не йдіть, товаришу голова, хромові чобітки в гній замажете.

Гнат, приголомшений окриком, опішив і відступив назад, але потім зрозумів, що ця людина ніскільки не боїться його та ще й насміхається. «Хто його знає, що воно за птиця», – подумав Гнат опасливо. А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав, захлинаючись від сміху:

– А що, Гнате, получив гривеник здачі?

Гнат, насупившись, мовчки вийшов із корівника.

XI

Оксен проводив засідання правління по-своєму. Він не обмежувався одними лише членами правління, а радо приймав усіх, хто бажав бути присутнім, так що на засіданні були і волярі, і пташниці, і конюхи, і бригадири, і просто рядові члени колгоспу. Часто навіть з хуторів люди заходили й собі послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити і відпочити з дороги. Всідалися вони поближче до дверей, розмотували довгі, як торби, кисети і мовчки диміли страшним самосадом, іноді й собі вставляючи слово, особливо тоді, коли зачіпалися хутірські інтереси. Якщо ж їх ніхто не зачіпав, то вони сиділи мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешіптуватися поміж собою про різні господарські речі на зразок того, що «оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано» (порося при цих словах тихо порохкувало в мішку, що лежав тут же таки, в куточку), або віщували погоду, що от, мовляв, канальський півень так і стримить на тину, та так співа, що не на дощ, а, видать, на сушу.

Таке засідання було й цього разу, і коли Дорош зайшов у контору і побачив так багато людей, то він здивувався, не розуміючи, що тут відбувається: засідання правління чи загальні збори. Він сів у кутку на лаві і пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помітили його, показували на нього іншим і стиха перешіптувалися поміж собою. Увага до нього була настільки велика, що Дорош почував себе дуже незручно і ще нижче схиляв голову, і навіть Оксен, який саме говорив, зупинився і, щоб встановити порядок та задовольнити цікавість громади, сказав уголос, що це новий працівник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всі люди, повернули до нього обличчя, і Дорош ще більше зніяковів і відчув, що червоніє.

Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не ділові збори, а посиденьки. Протоколу ніхто не писав, промовці перебивали один одного і здіймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим більше розібрати, хто і що говорить.

Цього разу обговорювали хід посівних робіт. Бригадири все звалювали на МТС і запевняли, що якби не вона, то весняна сівба була б уже давно закінчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мідний дзвін:

– Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самі її затягли.

– А хто на Радьківщині поле зіпсував, огріх на огріхові? Не твоя бригада? – світив очима з кутка Охрім.

– Вірно! Крий його!

– Дайте Охрімові висказатися. Він розкаже, як у Власівку на храм їздив.

– А ти чого зубами торгуєш? Тут про діло балакають!

– Хлопці, не кричіть, – покрив усі голоси Оксен. – Весна цього року випала рання, якби все робилося так, як кажеться, то давно б сівбу закінчили. А то кожен перекручує, і виходить таке, що й ладу не даси. – Оксен нахмурився: – Тут, товариші, не до сміху, а до плачу діло доходить. Сказано було всім бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономії і не виконуватиме сівозмін, будемо карати якнайсуворіше. Думаєте, допомогло? Аякже! Знову на житнищі жито посіяли. Що там уродить?

– Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.

– Сам ти вещество!

– Ну, досить. Зчепилися.

– Тепер друге питання: буряк. Та не так він, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнути, як його стільки нашевкається, що «рятуйте» кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торішні канавки і бути готовими до зустрічі з цим лютим ворогом наших полів.

– Кажуть, цього літа його не буде: за море помандрував…

– Тепер відносно реманенту. Василь Кир тут?

Закіптюжена вугільною пилюкою рука піднялася над головами людей, твердий бас відповів:

– Тут.

– Дивися, щоб розпашники і всякий інвентар були справні.

– За реманентом діло не стане, тільки вугілля малувато. Смолою заліза не нагрієш.

– Дерев’яного напаліть. Хто вам не дає?

– З нашим завгоспом напалиш. Він краще свої штани на горно кине, чим видасть з артільного двору хоч одну деревину.

– Бо й правда! – викрикнув Григір Тетеря. – Не для того ми за тим деревом їздили за тридев’ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку піде.

– Із-за твоєї скнарості ми не будемо зривати ремонт інвентарю, – пригрозив Оксен.

– Тоді беріть! Паліть! Розоряйте! Пропало дерево!

– А може, в Охтирку або в Харків проскочити, справжнього дістати? – мріяв уголос Кир.

– Де ти його дістанеш? По організаціях не дають, а в спекулянтів за гроші не дістанеш. Їм аби сала або масла, а ми й самі не дурні – польові роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.

– Еге, після змащеної галушки і плуг легший, – приліпив і своє Охрім.

– Ну, про галушки потім, а тепер про роботу. Завтра сіємо на Зеленому клину. Посівматеріалу я дістав. Роботу починайте рано… А тепер слово має товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партійної групи, і буде він робити на фермі.

Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастерку.

– Товариші, – почав він, і видно було, що йому важко говорити. – Ферми наші треба переобладнувати, інакше корови потопляться в багнюці. Я ще не дуже роздивився, але мені ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в приміщеннях було холодно і молодняк випоювався водою, а не молоком… Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, із весни, розпочиналося будівництво нового корівника. Догляд за коровами і заготування кормів ми, працівники ферми, беремо на себе. Прошу зрозуміти ще одне, що ферма – це наш доход, а ті, які думають, що вона приносить користь лише державі, дуже помиляються. Постанову ЦК всі читали і розуміють, що здамо зверх плану молоко, шерсть – нам доплатиться окремо.

Дорош сів на своє місце. Руки його спітніли, і він витирав їх об старенькі галіфе, раз по раз поправляючи окуляри. Оксен встав із-за стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум’янець.

– Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сиділи склавши руки, а це ж не так. Зрушення все ж таки є. Ферма мала дев’ять корів, а тепер дванадцять.

– Які ж зрушення, – сердито перебив його Дорош, – коли ви за десять років існування маєте всього десять хвостів?

– А ти мене не вчи! – раптом скипів Оксен. – Ти ще мамину цицю смоктав, коли я ферму організовував.

– Це до діла не відноситься, – спокійно одвів від себе удар Дорош. – Прошу прийняти конкретне рішення по моїй пропозиції.

Дорош підвівся і, зодягши військового кашкета, пішов до виходу. Кузь обвів збори зачарованим поглядом і сів на Дорошеве місце, сказавши:

– Хоч посиджу на тому місці, де розумний чоловік сидів. Може, й сам порозумнішаю.

– Е, Кузько, не через те місце розум входить, – зареготав Кир.

Після засідання правління Дорош прийшов на квартиру, зібрав свої речі і, зніяковіло поморщившись, сказав здивованій Олені:

– З вашим господарем ми в одній хаті не вживемося, так що піду я собі.

Влаштувався Дорош на квартиру до Сергія Золотаренка та його німої сестри Саньки.

XII

Через два дні після невдалого сватання з Тимком сталася пригода, яка трохи не коштувала йому життя. Поплив він за Ташань нарубати дуг для носилок, поскладав їх у човен і вирушив назад до троянівського берега. Весняні води ще не зійшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до Данелевських горбів. Зелена трава ворушилася у воді, а голубе небо нерухомо лежало в ній, і коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то здається, що голубий світ перевернувся згори вниз і стелеться під твоїм човном, ще гарніший, ще чарівніший, чим є насправді.

Тимкові можна було перетнути річку нижче крученої ковбані і випливти на свій город, але вода була така манлива, тиха і голуба, береги такі зелені і пахучі, повітря таке прозоре і свіже, що він пустив човен за течією і сидів, замріявшись, не відриваючи очей від широководдя, милуючись ним і відчуваючи в серці тихий сум і розпуку. «Так, – думав Тимко, посмоктуючи самокрутку і пускаючи мимо плечей густий димок. – Жить на світі також не солодко, все на щастя надієшся, а недоля по серцю б’є. Думав я – зійдемось із Орисею, зів’єм своє гніздо, а виходить, як у тій пісні: «Ой ти, дівчино, моє ти зерня, дорога наша – колюче терня…» Тимко зітхнув і знову замріяно, але без особливої радості дивився на розкоші весни і вічну красу природи, щулив від сонця знудьговані, з гарячим поблиском, чорні, дикуваті, обпалені душевним полум’ям молодечої жаги до життя, очі.

Там, де Ташань робить круте коліно, напроти садиби, – вир. Рибалки об’їжджають його, бо він перекидає човни, троянчани не купаються навіть поблизу нього і всіляко обходять прокляте місце, про яке, відколи існує Троянівка, розповідаються легенди, одна страшніша за іншу. Говорять, що колись утопився у тому вирі якийсь п’яничка-чоботар, і люди присягаються, що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у воді, бо вони були пошиті з краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й крутить за гріхи новопреставленого раба божого. Говорили також, що ніби якийсь парубок із-за ревнощів утопив там свою кохану і баби ще й зараз чують, як в ніч на Івана Купала, особливо перед світанком, вона рве на собі коси і стогне, присягаючись, що ні в чому не винна; що ніби два розбійники, пограбувавши пана Горонецького, ішли зимою через лід та й заходилися ділити награбоване золото. Золото поділили, а краденої сивої шапки не могли, стали за неї битися і провалилися у той вир. І ото зимою, якраз на Водохреща, коли лунко, як постріли, тріщить від морозу лід, старі люди кажуть, що то розбійники ділять шапку і стугонять головами об кригу, через те вона і тріщить.

Багато страшних легенд складено про той вир, і Тимко хоч і не вірив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне місце. Але зараз якось зовсім забув про нього і опам’ятався лише тоді, коли човен рвонуло вбік, він перевернувся і холодна вода стьобонула Тимка по самі ніздрі, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в’юнилася під ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрібся руками й ногами, але одежа на ньому намокла і в’язала кожен рух, човен віднесло течією, так що Тимко вже не мав ніякої надії врятуватися на ньому і, напружуючи всі свої сили, з жахом відчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течію влітку голому чоловікові й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, і хто його знає, чим би це все закінчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човні, що для забави ганяв остами щук на мілководді. Він і врятував Тимка, забравши на своє суденце. Коли Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег, Джмелик повеселів очима:

– А ти, видать, хлопець кріпкий. Смерть мовчки приймав. Другий би на твоєму місці горланив так, що й по хуторах чути було б.

Тимко мовчки зняв із себе сорочку, викрутив її і, вже не надягаючи на себе, хлюпаючи холошами, побіг задвір’ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила піч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцеві пляшку самогону і дві доби відлежувався на печі. Після цього ще кілька днів не виходив на роботу в артіль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиєю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-під корови, хотів ще й льох поправити, та мати не дала, – коли б не простудився. Всі Тимкові товариші були на роботі, так що до нього ніхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сідав на лаві біля дверей і так димів цигаркою, що не видно було ні вікон, ні дверей. На третій день своїх відвідин, коли Тимкові зовсім покращало, Павло порадив, як лічитися від простуди.

– Пареними кінськими кізяками обкладайся. У нас у Заброді всі так лічилися.

На п’ятий день заявився Марко. Прибіг, як завжди, веселий і рудий. Тимко якраз готував корові мішанку. В хліві пахло житньою соломою, кізячками і коров’ячою шерстю.

– Щастить тобі, як утопленику, – засміявся він. – Орися кличе.

Тимко перестав ворушити вилами.

– Де вона?

Але Марко, замість того щоб відповісти, став детально розповідати, як все це сталося:

– Прибігає, значить, до мене Ганнуся і каже: «Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити». Ну, я картуз на голову…

– Де вона? – уже крикнув Тимко.

– В шелюгах.

– Наклади за мене корові і будь тут, доки я повернуся. Накинувши на плечі кожушок, Тимко прослизнув через хворостяні ворітця, що вели до яру. Крутою стежкою поміж могутніх осокорів, що виблискували вгорі ніжним листом, спустився до потоку, крадькома пішов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тільки вдалині, на гирлищі, де вичовганий сонцем до сяйва потік, рябіючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дітвора злодійкувато тягла з пристані Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лівому боці яруги, на відлозі, – сліпучобіла товчениця пісків, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги.

– Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгів, вибілений сонцем пісок, на ньому свіжі сліди дівочих каблучків, запетльовані, неспокійні, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лице бліде. На шелест його кроків рвучко обертає голову, очі сухі, пекучі.

– Ти давно тут? – питає Тимко, сідаючи поруч.

– Заждалась уже…

Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.

– Чого кликала?

Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п’явки батожиних ударів.

– Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:

– Потерпи трішки…

Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.

– Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти!.. Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!

Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.