Отзывы на книги автора «Григорій Квітка-Основ’яненко»

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами

Квітка-Основ`яненко малює нам українське село зі старосвітським укладом, святами, вечорницями, обрядами та традиціями. Оксана - чудова дівчина, і весела, і гарна, і розумненька, єдина кохана дитина своєї матері-вдови. Та і закохалася у москаля, та ще й не простого, а копитана. Аяка проста дівка не спіймалася б на гачок досвідченого залицяльника, та ще й пана?
По факту, звичайно, можна у всьому звинуватити Оксану... Але ж вона противилася, хотіла забути копитана, та дівоче серце не встояло перед солодкими словами солдата та перспективами панського життя. Але ж пан копитан обманув її, напоїв, а далі уже все, назад дорогу закрито, вже вона осоромлена.

А взагалі, найзворушливіше у цьому творі те, що коли Оксана повернулася до рідного села, та ще і принесла синочка, її прийняли. Нехай усе село сміялося і глузувало, але була рідна мати, яка обіймала і жаліла, і був Петро, що не дивлячись на все пережите, все ще любив її і хотів врятувати від сорому. І те, що Оксана не погодилася виходити за нього заміж, щоб не ганьбити його доброго імені.

Такий сентименталізм мені набагато більше до душі)

Невеличке повчальне оповідання у дусі просвітництва про шкоду пияцтва. От чим мені імпонує Квітка, так це тим, що навчає без повчань, а, так би мовити, наочними прикладами. От є Нечипір, пиячить безбожно, все пропиває, допивається до того, що спілкується у церкві з мерцями чи то уві сні, чи то у нападі делірію. Цікава, смішна історія, висновки відповідні: не пийте, діти, горілку. Але на свята та "у кумпанії" пару чарочок можна :)

(7)
Оксана - моторна, жартівлива, ніжна, наївна красива дівчина, якій ще не виповнилась 16 років, живе з мамою. Всі хлопці на селі бажають її мати за дружину, але Оксана мріє про пана, когось особливого. І ось закохується вона у красивого зводника дівочих доль - командира. Цікаво, що в нього навіть імені в творі немає. Він просто Командир - один із тисячі типових командирів, які обдурюють наївних сільських красунь. Пройшовши багато старждань та зазнавши морального безчестя, Оксана повертається у рідне село.
Історія типова в літературі, типова в 18 ст, типова в долі дівчини - зведення заможним, вищим за станом хлопцем дівчини. Та на її щастя Оксана не зовсім звичайна дівчина. Вона зрозуміла свою помилку, та пройшовши покаяння (що для Квітки-Основяненка - сповідувача православя - вкрай важливо) повернулася одому, згодна була пройти все приниження, чесно дожити свій вік з матірю та сином. Символічним є закопування дівочої коси Оксани на могилі батька. Вона закопала своє дівування раз і навіки, оскільки на той час народити поза шлюбом, або віддати свою честь ("розпустити косу", оскільки дівоча коса - символ чистоти, дівування) до шлюбу вважалося найганебнішим, неморальним.
Суспільство на той час було високоморальним і шанувало традиції та закони Божі. І з одного боку, Оксана заслуговує на покарання з боку суспільства, а з іншого, воно засуджує її на повільну смерть, воно негуманне. І ми бачимо, як автор скрушно відмічає, як ті, хто поважав та дружив з Оксаною тепер сторонились її та відвертались. лише одна людина, окрім матері прийняла її - це був Петро, який ніколи не засуджував людей, він вислухав її і прагнув допомогти. Високоморальність суспільства це інша сторона негуманності. Адже жінка не могла піти працювати ніде, їй залишалось лише померти. У творі звучать слова докору матері за гординю дівчини - один із гріхів людських, від яких йде все лихо для людини. Адже гордість викливає багато думок: про свою вищість, кращість за інших людей, провокує зверхнє ставлення до інших, егоїзм.
Стиль Квітки-Основяненка насичений жартами, фольклорними мотивами, багатством колориту мови - епітети, порівняння, метафори, зменшено-пестливі слова, розгорнуті детальні описи чеснот головних героїв.
На щастя Оксани, фінал щасливий, бо вона покаялась, зрозуміла свою провину, і відмовилась від покриття свого безчестя.
Найбільш мене вразив Петро - благородна, жаліслива людина. Образ Оксани також викликає справжнє співчуття до її долі, наївності.
Історія, яку нам розповів Квітка-Основяненко є цінною для літератури і для кжної дівчини зокрема, оскільки залишається актуальною і у наш час. Скільки б не було розмов про зведення дівчат, все одно, проблема така завжди буде існувати, хоча методи будуть різні. Скільки дівчат прагнуть кращої долі, бути багатою, вийти заміж за красуня зза кордону, мати розкішне життя. Твір є безперечно актуальним, оскільки кожен образ можна перенести і в наш час. І хоча деякі деталі описуються поверхово, можна про них здогадатися і самим. Наприклад, Маланка, "подруга", яка звела командира з Оксаною. Зводниця і лицемірка, яка мала свою вигоду із чужого нещастя, сцени домагання командиром Оксани, причини відбирання землі у матері Оксани. Принцип "моя хата скраю", коли люди дізнались про славу дочки, вони примножили чуже горе, відібрали землю, бо нікому захистити бідну селянку було, незважаючи на її заслуги, чесність, про які йшло на початку твору.
Отже, Квітка-Основяненко нам розповів не просто історію про те, як у 18 ст. зводили дівчат, а оголив душу дівчини перед нами, показав негуманне жорстоке суспільство, із високою моральністю та законами, та повернення у суспільство лише через покаяння та сповідування чесного життя.

Я не прихильниця сентиментально-романтичних творів, але повість "Маруся" щиро вразила та здивувала мене. Саме вона надихнула читати далі українських класиків.
Але, на мою думку, давати читати таку книжку дітям в 9 класі зарано. Вона, скоріше, підходить для читання в 11 класі або ж в університеті. В 13-14 років важко зрозуміти мотиви та переживання персонажів.
Повість "Маруся" - скарбниця народних звичаїв, весільних та похоронних обрядів з гарним сюжетом та прекрасними персонажами. Тим, хто захоплюється українським або сільським побутом вона обов'язково сподобається.

Ум человеческий есть полновластный господин. Он не любит стеснений, принуждений; он имеет некоторые капризы: начнете наполнять его познаниями, он будто принимает их и сохраняет, но разом выкинет все переданное ему так, что и с свечою и лоскутков не найдешь. Дайте ему волю; пусть покоится, нежится, бездействует; но как он есть "ум", то в случае надобности он просыпается, принимается действовать и производить то, чего учившийся всему не в состоянии произвесть и в десять лет.

«Пан Халявский» оказался очень милым сатирическим романом, рассказывающим биографию малороссийского недоросля. Первая часть представляет собой историю того, как Трушко учился, а вторая - как Трушко женился. Ничто не давалось ему без приключений, что не удивительно, учитывая, что детство он провел с весьма своеобразными, невежественными и даже откровенно глупыми людьми.

Папенька пытался дать детям образование, но не преуспел в своем начинании, ибо сам был необразован и не мог правильно выбрать наставников. Маменька видела свое предназначение в том, чтобы откармливать птицу и любимых детей (если у ребенка были физические недостатки, то и смерть его не вызывала в ее душе большого отклика). Кроме того, маменька была отчаянно вздорной бабой, так что могла привить только вкус к еде, а никак не к учебе, работе или общественной жизни. Старшие братья, вместе с которыми Трушко учился, имели пристрастие к алкоголю, воровству, развлечениям с девушками и дурным шуткам. А главный наставник панычей - домине Галушка - служил прекрасным образцом всех этих «добродетелей», наставляя детей в питье и веселье, плохо зная другие предметы. Так и вырос Трушко закормленным болваном, полностью убежденным в том, что в жизни нужно только кушать и отдыхать. Даже недолгая служба в армии не смогла выбить из него эту дурь.

Во второй части истории Трушко попадает в руки ловкого стряпчего, который не только устраивает его дела с наследством, но и помогает найти спутницу жизни. Спутница принадлежит к другому поколению и общественной группе: она утончена и воспитана в пансионе, поэтому истерия и адюльтер всегда при ней. Бедный герой так и не нашел себе девушку с воспитанием (плотной откормленной фигурой), достоинствами (приданым и капиталом) и знанием политики (этикета за столом). Тем не менее, крутясь среди новых семейных приключений, Трушко не потерял бодрости и аппетита, дожил до старости и стал осуждать современную ему образованность и свободомыслие как ересь. Вот, о чем весь роман: как в прошлом было сытно, тепло и лениво!

В книге много забавных эпизодов и высказываний, а еще много необычных слов. Читается книга легко. Возможно, вы не будете смеяться над ней до слез, возможно, она не масштаба Н.В. Гоголя, но мне она кажется достойным чтением.

ПЛУТЫ И ЖЕРТВЫ

Квитка-Основьяненко Г.Ф. Пан Халявский: Роман/вступ. статья Ф. Кривина, худ. А. Виноградов. – М.: ИХЛ, 1978. – 335 с. (Народная б-ка)

Вот когда я понял, что Н.В. Гоголь - украинский писатель: только прочитав его предшественника и отчасти современника Квитка-Основьяненко. Во-первых, это похожая стилистика, разгул народной речи и малороссийского фольклора. Во-вторых, это непередаваемые интонации, проявленные черты национального характера: щедрость, юмор, своеобразное хвастовство и шапкозакидательство («Редкая птица долетит до середины Днепра»), лиризм и простодушие. В сущности, «Пан Халявский», написанный украинцем по-русски, - это пример плутовского романа (по следам В.Т. Нарежного), привет нам из ХУ111 века, от вельможного украинского панства. Местами написано уморительно смешно.

Герой, он же повествователь, любимчик маменьки, испытывает отвращение ко всякому обучению, любит вкусно поесть и развлечься в играх, удовольствиях и попойках. У него множество сестер и братьев, учитель домине Галушкинский, который за мзду попустительствует проказам братьев, но когда, за смертью отца и маменьки, у главного героя начинается череда неприятностей и передряг, военная служба и неудачные сватовства, ему невольно сочувствуешь. Хотя он постоянно оговаривается, что противопоставляет добрую старину нынешней развращенности не всерьез, понарошку, вслед за Пушкиным так и хочется сказать: «Боже, как грустна наша жизнь!» Потому что смех-то как раз тот, который «сквозь слезы». Дружная и многочисленная семья распадается, братья друг с другом судятся за имение, а героя, оставшегося без попечения родителей, начинают попросту обманывать все, кому не лень: судейские крючки, невесты, содержатели гостиного двора и «проклятые москали». Это извечное, и доныне, противопоставление доверчивых и гостеприимных хохлов прижимистым и хитрым москалям вносит дополнительную струю юмора и комедийных положений, когда герой отправляется в Санкт-Петербург искать правды в тяжбе (сравните тот же повод и мотив в «Повести о капитане Копейкине» Гоголя). Собственно говоря, герой живет «на халяву», как сказали бы нынешние российские панычи, но в контексте романа «халява» - всего-навсего «голенище сапога», которым когда-то предков героя посвятили во дворянство, в шляхтичи. Он венчан сапогом, а что кормится чужим трудом, за счет крестьян и дворовых, так на то он и пан. Хлебосольство и сцены раблезианских по пышности пиров распространены по всему роману с первых страниц до последних. А какой щедрый словарный запас, подчас «на мове» без перевода, какие детали быта, историзмы и этнографизмы. Да за один только смачный и сочный язык можно полюбить этот роман.

Г.Ф. Квитка-Основьяненко возвращается к началу, вынудив героя наплодить новое большое семейство, а плутоватую изменщицу Аксиньку превратив в новую маменьку, но мы за ним не последуем, потому что очень уж безотраден этот круговорот, этот карнавал, заканчивающийся на кладбище. У нас-то с вами другие планы!..

Алексей ИВИН

Цю повість я читала ще за шкільною програмою, але з того часу минуло майже 10 років, і більшість прочитаної тоді літератури залишилось лише невиразним спогадом. І я вирішила перечитати. Та не пожалкувала.

По-перше, життєво. Хоча норми суспільної моралі з XIX століття зазнали значних змін, але історія „повертів хвостом та й кинув” актуальна і сьогодні. Добре, якщо потужила, та й обійшлося. І погано, якщо роман закінчився, а його герой залишив „подарунок” на пам’ять. Оксані не пощастило. Крах сподівань та розчарування в коханні і самі по собі неприємні, але в ті часи позашлюбна дитина вважалася соромом на все село, а дівчині, що принесла у подолі, приходилося ой як не солодко.
По-друге, зворушливо. Автор дуже проникливо подає історію, співчуваєш і головній героїні Оксані, і її матері, і благородному Петру, але особливо емоційні та символічні фінальні епізоди. А ще материнська любов тут – і благословення, і небезпека формування у дитини завищеної самооцінки.
По-третє, приємно. Приємно читати рідною українською мовою, причому тут вона ще чудово стилізована під співучий говір простих людей. Складається враження, ніби старенький дідусь-сусід розповідає тобі історію часів своєї молодості. І похвалить, і пожурить, і поспівчуває.

Сподобалось. Непогано було б оновити у пам’яті й інші твори класичної української літератури.

На русском языке

Эту повесть я читала еще по школьной программе, но с тех пор прошло почти 10 лет, и большинство прочитанной тогда литературы осталось лишь смутным воспоминанием. И я решила перечитать. И не пожалела.

Во-первых, жизненно. Хоть нормы общественной морали с XIX века претерпели большие изменения, но история "поматросил и бросил" актуальна и сейчас. Хорошо, если погоревала, да обошлось. И плохо, если герой несостоявшегося романа оставил на память "подарок". Оксане не повезло. Крах надежд и разочарование в любви сами по себе неприятны, но в те времена внебрачный ребенок считался позором на всю деревню, и девушке, принесшей в подоле, приходилось ох как не сладко.
Во-вторых, трогательно. Автор очень проникновенно подает историю, сопереживаешь и главной героине Оксане, и ее матери, и благородному Петру, но особенно эмоциональны и символичны финальные сцены. А еще материнская любовь здесь - и благословение, и опасность формирования у ребенка завышенной самооценки.
В-третьих, приятно. Приятно читать на родном украинском языке, причем здесь он еще превосходно стилизован под простонародный певучий разговор. Создается впечатление, будто бы старенький дедушка-сосед рассказывает тебе историю времен своей молодости. И похвалит, и пожурит, и посочувствует.

Понравилось. Надо бы и другие произведения классической украинской литературы освежить в памяти.

Що ж, якщо відкинути сучасні мірки, по котрим, що Маруся, що Василь - Мері Сью чистої води, то це було ніжно. Така собі трагічна історія кохання, де можна й посумувати, що воно так склалося. Але хочеться виділити пару деталей, що сподобалися особливо:
1. Нам показано ритуали сватання та поховання. І описано усе детально, навіть дуже. Цікаво було з цим познайомитися.
2. Наум та Настя Дрот - батьки Марусі. Вони - чудова така рамка. З них історія починається, їми ж і закінчується. До того ж, вони дійсно розумні і батьки, і люди.
Отже, я рекомендую повість "Маруся" до прочитання.

Конотопська відьма - 3/5. Викинути б епілог зовсім.
Сердешна Оксана - 4/5. Нагадала мені про ненависть до чоловіків і світу, який породжує таких чоловіків. Реалістично і жалісно.
Маруся 5/5. Не хочу говорити про недоліки - я плакала.
Салдацький патрет - 2/5 Знову гумор зовсім мені не смішний.
Пархімове снідання - 3/5. Коротко, трохи смішно, жаль чоловіка.