Отзывы на книги автора «Григорій Квітка-Основ’яненко»

Якщо ви любите надрив почуттів як у мильних операх , читайте "Марусю". Звісно, написано повість в народній манері, що не дозволяє виходити за межі дозволеного, але, читаючи, ви не будете нудьгувати. Твір населяють ідеальні герої, у них немає вад. Хіба що єдина - їм фатально не щастить, що є головною ознакою сентименталізму. Чтиво - на любителя. Випускники ж повинні не забувати, що "Маруся" - перша повість в новій українській літературі, яка входить до програми ЗНО з української мови і літератури.

Прорва прелестного местечкового колорита и старины "сердцу милой". И неожиданно эту характеристику можно записать и в плюсы, и в минусы.

Всякому человеку, читавшему прекрасные "Вечера на хуторе близ Диканьки", должно быть знакомо очарование украинского быта - простого и не вычурного, даже если речь идёт о панстве, но сводящего с ума галушками, так прыгающими в рот, только успевай жевать, двадцатью видами борща, наливочками, настоечками, горелочками собственного приготовления, наливными яблочками, жирными гусями и прочими не диетическими удовольствиями. Читая описание званного обеда конца XVIII века, так и порываешься переместиться ближе к кухне и скорбно взираешь на печеньки, салатики, творожки и буржуйские сыры. Эх, не наудивляешься, право, как свет изменяется!.. Эта мысль рефреном звучит на протяжении всего романа и составляет главную причину того, что пан Халявский, а по-простому Трушко, решил взяться за перо, да и изложить потомкам, как жилось раньше, когда и трава была зеленее, и дальше по тексту. С одной мыслью пана Халявского я даже могу согласиться - жизнь должна доставлять удовольствие, но это скорее к моим любимым эпикурейцам, о которых наш "автор" явно ничего не слышал, ибо (выражусь дипломатично) к наукам склонностей не имел.

Жизнь пана Халявского можно описать традиционным "родился, учился, женился", заменив второй элемент на "валял дурака и плотно кушал". Благо, учение у маменьки было не в чести и любимому бестолковому пестунчику всегда перепадало то яблочко, то блинчик, то ещё какая радость. Так что даже не удивительно, что детство и отрочество запомнились ему, прежде всего, харчем, отлыниванием от учёбы, проказами братьев и в целом семейными порядками. И, кстати, отношения между полами (папенька и маменька, вечерницы, сватовство, возмущение нынешними нравами) - одна из самых интересных тем романа. Кто мог вырасти из такого вот Трушки? Лентяй, любящий покрасоваться невежа, но натура в общем добродушная и доверчивая - такого с легкостью можно обвести вокруг пальца, что все встречные успешно делают. Эта тема, в свою очередь, самая скучная, на мой взгляд - уж больно много "разводов". Назидательная мысль автора понятна, конечно. Пан Халявский - это прекрасный наглядный пример того, как не надо делать. И я даже люблю сатиру, но не хватает ей какой-то изюминки. И это уже к вопросу минусов - книга выезжает только на колорите и мелких случаях. Описание приёма пана полковника? Богато! Каверзы и шалости? Было несколько забавных. Нравы и обычаи? Спасибо, что я живу здесь и сейчас. (Панночкам, вон, за общим столом есть не полагалось, сиди молча, смотри в пол и облизывайся. Мысленно.) Что же остаётся помимо этого? Ни-че-го. Развлеклись и буде. Та же фантастическая "Конотопская ведьма" смыслом, кажется, больше нагружена.

Благодаря этой книге я узнала, что халява – это голенище сапога. Именно с помощью этого предмета неустрашимый предок пана Халявского, служивший истопником при польском короле, поверг наглую мышь, осмелившуюся беспокоить сиятельную особу. За свой подвиг он был пожалован шляхетством, стал именоваться паном Халявским и получил фамильный герб, на котором была изображена разбитая мышь и поверх нее орудие убийства - халява. С тех пор все Халявские очень гордятся чистой и благородной кровью, текущей в их жилах.

Рассказчиком этой истории является Трушка (Трофим) Халявский, который на склоне своих лет вспоминает те далекие времена, когда и трава была зеленее, и люди образованнее, и обхождение приятнее. Персонаж это очень интересный, этакий вариант Метрофанушки, но если у Фонвизина география не нужна, потому что есть извозчик, то Трушка не видит смысла в науках, потому что у него и без них пищеварение хорошее. При этом Трушка считает себя человеком вполне образованным и недоумевает, если кто считает по-другому. Ну посудите сами – платье по последней моде, волосы на голове завиты и распудрены, образ очень даже приятный, какого же вам еще образования надо. Вот у нынешней молодежи образование да, сильно хромает

Где — косы, где — плетешки, где выстриженный и взъерошенный вержет? Изменилось, изменилось образование

Свои воспоминания наш герой начинает с самого детства, уделяя главное внимание воспитанию. Утром всегда подавали молочную кашу, или лапшу на молоке или яичницу. В обед, а это было ближе к полудню, давали борщ, большой кусок пшенной каши, облитой маслом, ногу жирного гуся или индюка из которой так и сочился жир. В полдник – молоко, сметану, творог, разных сортов яичницы, к вечеру холодное жаркое или только что зажаренного поросенка. Ну и чтобы не терзаться ночью муками голода, перед отходом ко сну дети получали галушки, шипящую на сковороде колбасу и вареники с маслом или сметаной.

Правду сказать, можно было бы благодарить батеньке, а еще более маменьке: их труды не втуне остались. Мы были воспитаны прекрасно: были такие брюханчики, пузанчики, что любо-весело на нас глядеть: настоящие боченочки.

Когда основная задача была выполнена и здоровье детей обеспечено, папеньке пришла в голову сумасбродная мысль обучить их грамоте. И как ни убивалась маменька, как горько она ни плакала

«С чего вошло вам в голову морить бедных детей грамотою глупою и бестолковою? Разве я их на то породила и дала им такое отличное воспитание, чтобы они над книгами исчахли? Образумьтеся, побойтесь бога, не будьте детоубийцею, не терзайте безвинно моей утробы!.. »

ей удалось всего лишь выхлопотать отсрочку в год. Так начался путь Трушки во взрослую жизнь.

Автор очень правильно делает, что ведет рассказ от первого лица. Это дает ему возможность показать своего героя во всей красе. Если бы Трушка был просто невежественен, это было бы не так забавно. Но при всем своем невежестве, он еще и очень доволен и даже горд собой, считая себя человеком воспитанным, образованным, обходительным и очень завидным женихом. Во все эти термины он вкладывает смысл, не имеющий ничего общего с реальностью- в конечном счете все сводится к толстому брюшку и модному платью. В книге масса смешных и курьезных ситуаций, в которые попадает главный герой, будь у него побольше ума, он смотрел бы на вещи совсем под другим углом зрения, но он смотрит на мир, и главное, на себя в этом мире, своим особенным взглядом. Автор конечно же утрирует, но его герой вполне реален, и Трушка и Митрофанушка появились не на пустом месте.

Ще одна, не менш, яскрава повість автора - "Сердешна Оксана". Розповідається про дочку розумної вдови, Оксану. Перша дівка на селі, красива, як калина. До неї сватаються завидні парубки, а вона вертить носом. Та от і до її серця постукала любов. До села приходять москальські солдати і Оксана втрачає голову від їхнього капітана. Любить його всім серцем, а в нього одне на умі "паматросіть і бросіть". Тут мені згадуються слова нашого геніального Шевченка, так і хочеться крикнути "Кохайтеся чорноброві та не з москалями". Насправді в повісті автор підняв дуже актуальну проблему, яка поширена і в наш час. Молоді, наївні дівчата ведуться на красиві очі, красиві слова, обіцянки, а потім з розтоптаною гідністю приносять "подарунок" в подолку. Особливо гірко було читати, коли Оксана власноручно обрізала собі косу, після того, як її обезчестив "коханий". В її образі, я побачила багатьох українських сучасних дівчат, жінок. Що після стількох випробувань, приниження і людського осуду, зуміли вижити, піднятись з болота і розправити крила. Бо жінка, то сила, мудрість та велич і за нами сила!

Читай українське, воно того варте!

Молодого хлопця заарештовують, саджають в тюрму, потім везуть до міста і хочуть відправити до Сибіру. За що? За те, що він начебто вкрав у свого названого батька двісті рублів. І все бігом-бігом, хлопця не питають, тільки переправляють далі і далі: з місцевого суду до губернського, а там і досамого губернатора. Судді не читають, що пишуть писарі. Писарі пишуть, що їм заманеться.
І проста селянська дівчина біжить за своїм коханим до міста, а потім і до губернії, безстрашно ходить домовлятися з панами, доходить до самого губернатора! Ви уявляєте, як це - сільській людині, яка із свого села майже не виходила, потрапити у велике місто? Та ще і з такими шановними людьми домовлятися? Їй просто пам`ятника треба ставити, цій козир-дівці, за те, що таки змогла добитися справедливості, що пройшла через усі кола бюрократичного пекла та вирвала коханого з загребущих лап продажного суддівства.

Не знаю, в кого як, але особисто для мене шкільні уроки української літератури були аж занадто нудними. Намагаючись слідувати програмі, вчителі просто тупо надиктовували матеріал, задавали питання та завдання з вчительських посібників, шаблонно говорили, використовуючи стандартні фрази з якоїсь єдиної знайденої критики твору. І цим вони просто вбивали весь інтерес до насолодження та істинного розуміння написаного. Бо ж гнались за оцінками, за правильним визначенням художніх засобів, найбільш повною характеристикою головних героїв і т.д. А треба було читати. Читати і думати. Читати і відчувати написане.

«Сердешна Оксана» - твір з шкільної програми, який для мене тоді просто був однією з тем кількох уроків. Прочитала скорочено, гарно відповіла на опитуваннях і забула про нього. А коли зараз повернулась, щоб прочитати знову, вже геть по-іншому сприймала написане.
Прекрасна дівчина Оксана. «Білявенька, моторненька, швидка, прудка… Де вона, там з неї і регіт, і сміх, і вигадки». Женихів – хоч відбавляй, обирай, кого забажаєш, але ж ні, як справжній типовій дівчині всі їй не такі. Та от, коли дівчина сама того не очікувала, її серце і думки заполонив один-єдиний – Копитан. Дорослий, красивий, військовий, та ще й як гарно говорив Оксані про кохання… Повіривши його словам, дівчина покинула все і втекла з ним, залишивши свою матір одною в невіданні. Лише пізніше Оксана зрозуміла, що ті солодкі слова лишились тільки словами. Єдине, що він їй дав – «подарунок» у вигляді сина, при тому забравши честь, гідність та красу молодої незаміжньої дівчини.

Не думаю, що в цьому всьому варто звинувачувати Оксану – всі ми, дівчата, не можемо встояти перед силою кохання. Копитан просто використав її почуття у власних вигодах, не думавши ні про кого і ні про що, окрім себе і своїх бажань, от і все.
І проблематика даного твору не лишилась у 19 столітті – вона є й нині. Просто зараз, беручи до уваги сучасний спосіб життя молоді, то вже мало кого дивує.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами

Квітка-Основ`яненко малює нам українське село зі старосвітським укладом, святами, вечорницями, обрядами та традиціями. Оксана - чудова дівчина, і весела, і гарна, і розумненька, єдина кохана дитина своєї матері-вдови. Та і закохалася у москаля, та ще й не простого, а копитана. Аяка проста дівка не спіймалася б на гачок досвідченого залицяльника, та ще й пана?
По факту, звичайно, можна у всьому звинуватити Оксану... Але ж вона противилася, хотіла забути копитана, та дівоче серце не встояло перед солодкими словами солдата та перспективами панського життя. Але ж пан копитан обманув її, напоїв, а далі уже все, назад дорогу закрито, вже вона осоромлена.

А взагалі, найзворушливіше у цьому творі те, що коли Оксана повернулася до рідного села, та ще і принесла синочка, її прийняли. Нехай усе село сміялося і глузувало, але була рідна мати, яка обіймала і жаліла, і був Петро, що не дивлячись на все пережите, все ще любив її і хотів врятувати від сорому. І те, що Оксана не погодилася виходити за нього заміж, щоб не ганьбити його доброго імені.

Такий сентименталізм мені набагато більше до душі)

Невеличке повчальне оповідання у дусі просвітництва про шкоду пияцтва. От чим мені імпонує Квітка, так це тим, що навчає без повчань, а, так би мовити, наочними прикладами. От є Нечипір, пиячить безбожно, все пропиває, допивається до того, що спілкується у церкві з мерцями чи то уві сні, чи то у нападі делірію. Цікава, смішна історія, висновки відповідні: не пийте, діти, горілку. Але на свята та "у кумпанії" пару чарочок можна :)

(7)
Оксана - моторна, жартівлива, ніжна, наївна красива дівчина, якій ще не виповнилась 16 років, живе з мамою. Всі хлопці на селі бажають її мати за дружину, але Оксана мріє про пана, когось особливого. І ось закохується вона у красивого зводника дівочих доль - командира. Цікаво, що в нього навіть імені в творі немає. Він просто Командир - один із тисячі типових командирів, які обдурюють наївних сільських красунь. Пройшовши багато старждань та зазнавши морального безчестя, Оксана повертається у рідне село.
Історія типова в літературі, типова в 18 ст, типова в долі дівчини - зведення заможним, вищим за станом хлопцем дівчини. Та на її щастя Оксана не зовсім звичайна дівчина. Вона зрозуміла свою помилку, та пройшовши покаяння (що для Квітки-Основяненка - сповідувача православя - вкрай важливо) повернулася одому, згодна була пройти все приниження, чесно дожити свій вік з матірю та сином. Символічним є закопування дівочої коси Оксани на могилі батька. Вона закопала своє дівування раз і навіки, оскільки на той час народити поза шлюбом, або віддати свою честь ("розпустити косу", оскільки дівоча коса - символ чистоти, дівування) до шлюбу вважалося найганебнішим, неморальним.
Суспільство на той час було високоморальним і шанувало традиції та закони Божі. І з одного боку, Оксана заслуговує на покарання з боку суспільства, а з іншого, воно засуджує її на повільну смерть, воно негуманне. І ми бачимо, як автор скрушно відмічає, як ті, хто поважав та дружив з Оксаною тепер сторонились її та відвертались. лише одна людина, окрім матері прийняла її - це був Петро, який ніколи не засуджував людей, він вислухав її і прагнув допомогти. Високоморальність суспільства це інша сторона негуманності. Адже жінка не могла піти працювати ніде, їй залишалось лише померти. У творі звучать слова докору матері за гординю дівчини - один із гріхів людських, від яких йде все лихо для людини. Адже гордість викливає багато думок: про свою вищість, кращість за інших людей, провокує зверхнє ставлення до інших, егоїзм.
Стиль Квітки-Основяненка насичений жартами, фольклорними мотивами, багатством колориту мови - епітети, порівняння, метафори, зменшено-пестливі слова, розгорнуті детальні описи чеснот головних героїв.
На щастя Оксани, фінал щасливий, бо вона покаялась, зрозуміла свою провину, і відмовилась від покриття свого безчестя.
Найбільш мене вразив Петро - благородна, жаліслива людина. Образ Оксани також викликає справжнє співчуття до її долі, наївності.
Історія, яку нам розповів Квітка-Основяненко є цінною для літератури і для кжної дівчини зокрема, оскільки залишається актуальною і у наш час. Скільки б не було розмов про зведення дівчат, все одно, проблема така завжди буде існувати, хоча методи будуть різні. Скільки дівчат прагнуть кращої долі, бути багатою, вийти заміж за красуня зза кордону, мати розкішне життя. Твір є безперечно актуальним, оскільки кожен образ можна перенести і в наш час. І хоча деякі деталі описуються поверхово, можна про них здогадатися і самим. Наприклад, Маланка, "подруга", яка звела командира з Оксаною. Зводниця і лицемірка, яка мала свою вигоду із чужого нещастя, сцени домагання командиром Оксани, причини відбирання землі у матері Оксани. Принцип "моя хата скраю", коли люди дізнались про славу дочки, вони примножили чуже горе, відібрали землю, бо нікому захистити бідну селянку було, незважаючи на її заслуги, чесність, про які йшло на початку твору.
Отже, Квітка-Основяненко нам розповів не просто історію про те, як у 18 ст. зводили дівчат, а оголив душу дівчини перед нами, показав негуманне жорстоке суспільство, із високою моральністю та законами, та повернення у суспільство лише через покаяння та сповідування чесного життя.

Ум человеческий есть полновластный господин. Он не любит стеснений, принуждений; он имеет некоторые капризы: начнете наполнять его познаниями, он будто принимает их и сохраняет, но разом выкинет все переданное ему так, что и с свечою и лоскутков не найдешь. Дайте ему волю; пусть покоится, нежится, бездействует; но как он есть "ум", то в случае надобности он просыпается, принимается действовать и производить то, чего учившийся всему не в состоянии произвесть и в десять лет.

«Пан Халявский» оказался очень милым сатирическим романом, рассказывающим биографию малороссийского недоросля. Первая часть представляет собой историю того, как Трушко учился, а вторая - как Трушко женился. Ничто не давалось ему без приключений, что не удивительно, учитывая, что детство он провел с весьма своеобразными, невежественными и даже откровенно глупыми людьми.

Папенька пытался дать детям образование, но не преуспел в своем начинании, ибо сам был необразован и не мог правильно выбрать наставников. Маменька видела свое предназначение в том, чтобы откармливать птицу и любимых детей (если у ребенка были физические недостатки, то и смерть его не вызывала в ее душе большого отклика). Кроме того, маменька была отчаянно вздорной бабой, так что могла привить только вкус к еде, а никак не к учебе, работе или общественной жизни. Старшие братья, вместе с которыми Трушко учился, имели пристрастие к алкоголю, воровству, развлечениям с девушками и дурным шуткам. А главный наставник панычей - домине Галушка - служил прекрасным образцом всех этих «добродетелей», наставляя детей в питье и веселье, плохо зная другие предметы. Так и вырос Трушко закормленным болваном, полностью убежденным в том, что в жизни нужно только кушать и отдыхать. Даже недолгая служба в армии не смогла выбить из него эту дурь.

Во второй части истории Трушко попадает в руки ловкого стряпчего, который не только устраивает его дела с наследством, но и помогает найти спутницу жизни. Спутница принадлежит к другому поколению и общественной группе: она утончена и воспитана в пансионе, поэтому истерия и адюльтер всегда при ней. Бедный герой так и не нашел себе девушку с воспитанием (плотной откормленной фигурой), достоинствами (приданым и капиталом) и знанием политики (этикета за столом). Тем не менее, крутясь среди новых семейных приключений, Трушко не потерял бодрости и аппетита, дожил до старости и стал осуждать современную ему образованность и свободомыслие как ересь. Вот, о чем весь роман: как в прошлом было сытно, тепло и лениво!

В книге много забавных эпизодов и высказываний, а еще много необычных слов. Читается книга легко. Возможно, вы не будете смеяться над ней до слез, возможно, она не масштаба Н.В. Гоголя, но мне она кажется достойным чтением.