Отзывы на книги автора «Григорій Квітка-Основ’яненко»

"Конотопська відьма"

"А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогні"
Смутні та невеселі герої цієї повісті. Кожен по-своєму та у різний час. Наробили справ. Ославилися на весь Конотоп сотник Микита та писар Пістряк. Та й панна Олена, якщо вже зовсім по правді казати.
Перші два по глупості своїй та від заздрощів, а панна до цієї компанії випадково примкнула. Але то ії не оправдовує. Бо звернутися по допомогу до відьми- страшний гріх. Чи сам ти це робиш, чи тебе спонукають.
Ох і цікава історія. А що вже колоритна! Квітка-Основ'яненко, як ніхто, вмів передати самобутність українського народу.
Герої, всі як один, яскраві, виразні, будь то неписьменний сотник, чи хитрий писар, чи злопам'ятна, винахідлива відьма.
А гостра сатира і гумор додають твору пікантності і життєвості.

"Сватання на Гончарівці"
Хто з українців, ну тих, що жили за часів СРСР, не пам'ятає фільм, знятий по цій п'єсі. Акторів, до речі, підібрали прекрасно. Образи, характери- все ідеально.
Читати п'єсу теж неабияке задоволення. Насамперед, мова. Це не чиста українська мова, але тому й кумедно виходить. Правдиво і з неабияким гумором.
Гарно змальована традиція сватання. Сьогодні про таке мало хто пам'ятає, особливо молодь. А який гарний обряд! З саморуч вишитими рушниками, хусткою або гарбузом (тут вже, як поталанить), колупанням печі і промовистими речами.
Сам твір не тільки комедія, а ще й висміювання прагнення збагатитись будь-якою ціною.

"Салдацький партрет" і "Пархімове снідання"- два невеликих оповідання, що показують силу народної мудрості і доказують, що прислів'я і приказки, то справда заслуга простого люду. Народу, який незважаючи на злидні умів сміятися, в тому числі і над собою.
"Швець знай своє шевсто, а у кравецтво не мішайся." "Бачили чортові очі, що купували, їжте ж!…"

"Маруся"
Це історія ідеального кохання. Неземного, здається, навіть неможливого. Але їй віриш. Ну повинні ж ми в цей важкий час в щось вірити. І мені особисто дуже хочеться вірити в любов, в почуття, в добрих людей.
Це трагічна історія, надто сумна, щоб заздрити героям, надто особиста, щоб розбирати ії детально.
Приготуйте купу носовичків, і просто пориньте в минуле. Готові?
Не дивуйтесь, що герої так багато говорять про свої почуття. Тоді закохані ще вміли гарно говорити. Самі, а не з допомогою пошукових систем.
Це було ідеальне, взаємне кохання. До сліз, до трепету в серці, до болю, до смерті...
Так, історія мого народу сумна. Письменники відчували цей біль, тому й вміли писати так щиро і відерто, так правдиво і зворушливо.
Повість "Маруся" один з найяскравіших романтичних творів української класики. І драматичних теж.
Дуже гарно змальовано українське село тих часів, побут селянина, вечорниці, обряд сватання. Особливо ж вразив обряд поховання молодої незаміжньої дівчини. До мурашок шкода, що вийшло так, як вийшло. Доля...

На русском.

"Конотопская ведьма"
"А это уже конечно, и везде так ведётся, что чем начальник глупее, тем он более горд, чем кажется, и знай дымит, как шкураток на огне»
Грустные и невесёлые герои этой повести. Каждый по-своему и в разное время. Наделали дел. Опозорились на весь Конотоп сотник Никита и писарь Пистряк. И панна Елена, если уж правду говорить.
Первые два по глупости своей и от зависти, а панна к этой компании случайно примкнула. Но это её не оправдывает. Потому что обратиться за помощью к ведьме, это страшный грех. Сам ты это делаешь, или тебя побуждают.
Ох и интересная история. А уже колоритная! Квитка-Основьяненко, как никто, умел передать самобытность украинского народа.
Герои, все как один, яркие, выразительные, будь это неграмотный сотник, или хитрый писарь, или злопамятная, изобретательная ведьма. А острая сатира и юмор добавляют произведению пикантности и жизненности.

"Сватовство в Гончаровке"
Кто из украинцев, тех, которые жили во времена СССР, не помнит фильм, снятый по этой пьесе. Актеров, кстати, подобрали прекрасно. Образы, характеры- всё идеально.
Читать пьесу тоже незаурядное удовольствие. В первую очередь,- язык. Это не чистый украинский язык, но потому и смешно выходит. Правдиво и с юмором.
Красиво изображена традиция сватовства. Сегодня о таком немногие помнят, особенно молодежь. А какой хороший обряд! С собственноручно вышитыми полотенцами, платком или тыквой (здесь уже, как посчастливится), ковырянием печи и характерными разговорами.

Само произведение не только комедия, но ещё и высмеивание стремления обогатиться любой ценой.

"Солдатский партрет" и "Пархомов завтрак"- два небольших рассказа, которые показывают силу народной мудрости и доказывают, что пословицы и поговорки, это правда заслуга простых людей. Народа, который, невзирая на бедность, умел смеяться, в том числе и над собой.
"Сапожник знай свое мастерство, а к портному не мешайся". "Видели чертовы глаза, что покупали, кушайте теперь!"

"Маруся."
Это история идеальной любви. Неземной, кажется, даже невозможной. Но ей веришь. Ну должны же мы в это трудное время во что-то верить. И мне лично очень хочется верить в любовь, в хорошие чувства, в добрых людей.
Это трагическая история, слишком грустная, чтобы завидовать героям, слишком личная, чтобы разбирать её детально.
Приготовьте носовые платочки и погрузитесь в прошлое. Готовы?
Не удивляйтесь, что герои так много говорят о своих чувствах. Тогда влюбленные еще умели красиво говорить. Сами, а не с помощью поисковых систем.
Это была идеальная, взаимная любовь. До слёз, до сердечного трепета, до боли, до смерти...
Да, история моего народа грустная. Писатели чувствовали эту боль, потому и умели писать так искренне и откровенно, так правдиво и трогательно.
Повесть "Маруся" одно из самых ярких и романтичных произведений украинской классики. И драматичных тоже.
Очень красиво изображено украинское село тех времен, быт крестьянина, вечерницы, обряд сватовства. Особенно же поразил обряд похорон молодой незамужней девушки.
До мурашек жаль, что вышло так, как вышло. Судьба...

Грустный и печальный сидит в своей хате пан сотник конотопский Микита. А и чего ему радоваться?.. С утра во рту и маковой росинки не было, панна Олена в ответ на его чистое чувство непочтительно всучила гарбуз, а тут ещё и приказ пришёл явиться со всей сотней аж в Чернигов. Ну, с хавчиком, положим, вопрос быстро решится, а вот с остальным что делать? Но не зря у пана Микиты есть пан писарь Пистряк. Вот он человек многоучёный, и читает, и пишет, и говорит мудрёно. Правда, до баб и выпивки охоч ("мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен, аки клада, і нім, аки риба морская"), да это ж дело молодое, казацкое. Одного не знает Микита - решил пан писарь подсидеть своего дружка и начальника, сиречь и девку отбить, и должности лишить. А потому присоветовал шефу вместо Чернигова устроить суд над ведьмами, коих в Конотопе, по его мнению, оказалось немало. Да только и ведьма не простая попалась...

Да, замутил автор историю. Если до этого момента казаки и ведьмы ассоциировались у меня в основном с Гоголем, то теперь у Николая Васильевича появился серьёзный конкурент. Здесь вам и неожиданные повороты сюжета, и яркие характерные персонажи, и потрясающий юмор, и умелое сочетание мистики с реальностью, и даже социальная проблематика с моралью. А в смысле колорита Квитка-Основьяненко даже и выигрывает. Потому что украинские реалии да на украинском же языке - это сплошное удовольствие. Забавно, кстати, что "Вечера на хуторе..." и "Конотопская ведьма" написаны практически одновременно.

Прорва прелестного местечкового колорита и старины "сердцу милой". И неожиданно эту характеристику можно записать и в плюсы, и в минусы.

Всякому человеку, читавшему прекрасные "Вечера на хуторе близ Диканьки", должно быть знакомо очарование украинского быта - простого и не вычурного, даже если речь идёт о панстве, но сводящего с ума галушками, так прыгающими в рот, только успевай жевать, двадцатью видами борща, наливочками, настоечками, горелочками собственного приготовления, наливными яблочками, жирными гусями и прочими не диетическими удовольствиями. Читая описание званного обеда конца XVIII века, так и порываешься переместиться ближе к кухне и скорбно взираешь на печеньки, салатики, творожки и буржуйские сыры. Эх, не наудивляешься, право, как свет изменяется!.. Эта мысль рефреном звучит на протяжении всего романа и составляет главную причину того, что пан Халявский, а по-простому Трушко, решил взяться за перо, да и изложить потомкам, как жилось раньше, когда и трава была зеленее, и дальше по тексту. С одной мыслью пана Халявского я даже могу согласиться - жизнь должна доставлять удовольствие, но это скорее к моим любимым эпикурейцам, о которых наш "автор" явно ничего не слышал, ибо (выражусь дипломатично) к наукам склонностей не имел.

Жизнь пана Халявского можно описать традиционным "родился, учился, женился", заменив второй элемент на "валял дурака и плотно кушал". Благо, учение у маменьки было не в чести и любимому бестолковому пестунчику всегда перепадало то яблочко, то блинчик, то ещё какая радость. Так что даже не удивительно, что детство и отрочество запомнились ему, прежде всего, харчем, отлыниванием от учёбы, проказами братьев и в целом семейными порядками. И, кстати, отношения между полами (папенька и маменька, вечерницы, сватовство, возмущение нынешними нравами) - одна из самых интересных тем романа. Кто мог вырасти из такого вот Трушки? Лентяй, любящий покрасоваться невежа, но натура в общем добродушная и доверчивая - такого с легкостью можно обвести вокруг пальца, что все встречные успешно делают. Эта тема, в свою очередь, самая скучная, на мой взгляд - уж больно много "разводов". Назидательная мысль автора понятна, конечно. Пан Халявский - это прекрасный наглядный пример того, как не надо делать. И я даже люблю сатиру, но не хватает ей какой-то изюминки. И это уже к вопросу минусов - книга выезжает только на колорите и мелких случаях. Описание приёма пана полковника? Богато! Каверзы и шалости? Было несколько забавных. Нравы и обычаи? Спасибо, что я живу здесь и сейчас. (Панночкам, вон, за общим столом есть не полагалось, сиди молча, смотри в пол и облизывайся. Мысленно.) Что же остаётся помимо этого? Ни-че-го. Развлеклись и буде. Та же фантастическая "Конотопская ведьма" смыслом, кажется, больше нагружена.

Кумедна історія. Улюблена з творчості пана Квітки. Як на мене, набагато цікавіша за сльозливу "Марусю", наймістичніша й найнародніша з усього доробку цього автора. Читала із задоволенням.

Ще одна, не менш, яскрава повість автора - "Сердешна Оксана". Розповідається про дочку розумної вдови, Оксану. Перша дівка на селі, красива, як калина. До неї сватаються завидні парубки, а вона вертить носом. Та от і до її серця постукала любов. До села приходять москальські солдати і Оксана втрачає голову від їхнього капітана. Любить його всім серцем, а в нього одне на умі "паматросіть і бросіть". Тут мені згадуються слова нашого геніального Шевченка, так і хочеться крикнути "Кохайтеся чорноброві та не з москалями". Насправді в повісті автор підняв дуже актуальну проблему, яка поширена і в наш час. Молоді, наївні дівчата ведуться на красиві очі, красиві слова, обіцянки, а потім з розтоптаною гідністю приносять "подарунок" в подолку. Особливо гірко було читати, коли Оксана власноручно обрізала собі косу, після того, як її обезчестив "коханий". В її образі, я побачила багатьох українських сучасних дівчат, жінок. Що після стількох випробувань, приниження і людського осуду, зуміли вижити, піднятись з болота і розправити крила. Бо жінка, то сила, мудрість та велич і за нами сила!

Читай українське, воно того варте!

Українська сентиментальна повість. Явище виняткове в історії нашої літератури.
Історія кохання - нещасливого, бо й жанр зобов’язує, - написана на спір, у кращих традиціях християнського світогляду. Маруся - ідеальна дочка ідеальних батьків Наума та Насті Дротів, які підкоряють своє життя Богові, вірі, служінню святій церкві. Богобоязна, покірна, слухняна, чесна.
Маруся - ідеальна кохана, вірна дівчина ідеального парубка-свитника Василя, який заради кохання готовий на все.
Нещасна їхня доля, різноманітні переживання змальовані в повісті докладно, якось ніби душевно.
Автор знайомить читача з традиціями та обрядами українців, зокрема з обрядодіями, що пов’язані зі сватанням, весіллям та похованням. Детальні описи вбрання героїв оживляють персонажів, і вже бачиш, як танцює нестримна Олена Кубраківна, як вбирається Маруся на зустріч із своїм Василечком, і... як в останній путь збирають Марусечку.

Молодого хлопця заарештовують, саджають в тюрму, потім везуть до міста і хочуть відправити до Сибіру. За що? За те, що він начебто вкрав у свого названого батька двісті рублів. І все бігом-бігом, хлопця не питають, тільки переправляють далі і далі: з місцевого суду до губернського, а там і досамого губернатора. Судді не читають, що пишуть писарі. Писарі пишуть, що їм заманеться.
І проста селянська дівчина біжить за своїм коханим до міста, а потім і до губернії, безстрашно ходить домовлятися з панами, доходить до самого губернатора! Ви уявляєте, як це - сільській людині, яка із свого села майже не виходила, потрапити у велике місто? Та ще і з такими шановними людьми домовлятися? Їй просто пам`ятника треба ставити, цій козир-дівці, за те, що таки змогла добитися справедливості, що пройшла через усі кола бюрократичного пекла та вирвала коханого з загребущих лап продажного суддівства.

Не знаю, в кого як, але особисто для мене шкільні уроки української літератури були аж занадто нудними. Намагаючись слідувати програмі, вчителі просто тупо надиктовували матеріал, задавали питання та завдання з вчительських посібників, шаблонно говорили, використовуючи стандартні фрази з якоїсь єдиної знайденої критики твору. І цим вони просто вбивали весь інтерес до насолодження та істинного розуміння написаного. Бо ж гнались за оцінками, за правильним визначенням художніх засобів, найбільш повною характеристикою головних героїв і т.д. А треба було читати. Читати і думати. Читати і відчувати написане.

«Сердешна Оксана» - твір з шкільної програми, який для мене тоді просто був однією з тем кількох уроків. Прочитала скорочено, гарно відповіла на опитуваннях і забула про нього. А коли зараз повернулась, щоб прочитати знову, вже геть по-іншому сприймала написане.
Прекрасна дівчина Оксана. «Білявенька, моторненька, швидка, прудка… Де вона, там з неї і регіт, і сміх, і вигадки». Женихів – хоч відбавляй, обирай, кого забажаєш, але ж ні, як справжній типовій дівчині всі їй не такі. Та от, коли дівчина сама того не очікувала, її серце і думки заполонив один-єдиний – Копитан. Дорослий, красивий, військовий, та ще й як гарно говорив Оксані про кохання… Повіривши його словам, дівчина покинула все і втекла з ним, залишивши свою матір одною в невіданні. Лише пізніше Оксана зрозуміла, що ті солодкі слова лишились тільки словами. Єдине, що він їй дав – «подарунок» у вигляді сина, при тому забравши честь, гідність та красу молодої незаміжньої дівчини.

Не думаю, що в цьому всьому варто звинувачувати Оксану – всі ми, дівчата, не можемо встояти перед силою кохання. Копитан просто використав її почуття у власних вигодах, не думавши ні про кого і ні про що, окрім себе і своїх бажань, от і все.
І проблематика даного твору не лишилась у 19 столітті – вона є й нині. Просто зараз, беручи до уваги сучасний спосіб життя молоді, то вже мало кого дивує.

Прочитала все произведения этого сборника. Все они разноплановые: тут тебе и драма, и сатира, и комедия, и бурлеск. Но объединяет их одно: украинские обряды и традиции. Это яркая картина украинского общества.
В "Конотопской ведьме" автор высмеивает глупость казацких старшин в бурлескно-фантасмагорическом стиле. Тут невозможно не вспомнить произведения Гоголя.
В "Марусе" мы видим идеальность во всем: в героях, в любви, в чувствах. Повесть насыщена описанием обрядом, в частности сватанье, свадьба, похороны незамужней девушки.
"Салдацький патрет" и "Пархімове снідання" - яркие сатирические повести, в которых много юмора, иронии, сатиры; из которых в народ вышли поговорки.
Ну и кто не слышал о "свадьбе на Гончаровке"? классический, казалось бы, сюжет, да вот исполнение Квитки-Основьяненко превосходно! Прекрасный язык, хоть и сложный поначалу для восприятия, колоритные характеры, отлично описанный обряд сватанья.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами

Квітка-Основ`яненко малює нам українське село зі старосвітським укладом, святами, вечорницями, обрядами та традиціями. Оксана - чудова дівчина, і весела, і гарна, і розумненька, єдина кохана дитина своєї матері-вдови. Та і закохалася у москаля, та ще й не простого, а копитана. Аяка проста дівка не спіймалася б на гачок досвідченого залицяльника, та ще й пана?
По факту, звичайно, можна у всьому звинуватити Оксану... Але ж вона противилася, хотіла забути копитана, та дівоче серце не встояло перед солодкими словами солдата та перспективами панського життя. Але ж пан копитан обманув її, напоїв, а далі уже все, назад дорогу закрито, вже вона осоромлена.

А взагалі, найзворушливіше у цьому творі те, що коли Оксана повернулася до рідного села, та ще і принесла синочка, її прийняли. Нехай усе село сміялося і глузувало, але була рідна мати, яка обіймала і жаліла, і був Петро, що не дивлячись на все пережите, все ще любив її і хотів врятувати від сорому. І те, що Оксана не погодилася виходити за нього заміж, щоб не ганьбити його доброго імені.

Такий сентименталізм мені набагато більше до душі)