III. Шість пострілів у місячному сяйві

Дивно шість разів поспіль гатити з револьвера, коли вистачило би й одного пострілу, але в житті Герберта Веста траплялося багато дивацтв. Наприклад, не так уже й часто молодому лікарю, випускнику університету, доводиться приховувати причини, якими він керується при виборі будинку та роботи, проте з Гербертом Вестом було саме так. Коли ми, отримавши дипломи, стали заробляти на життя лікарською практикою, то нікому не зізнавалися, що оселилися тут тому, що будинок наш стояв у задуп’ї, неподалік від цвинтаря для бідноти.

Така замкненість майже завжди має причину, так було і в нашому випадку. Наші вимоги диктувала справа нашого життя, явно непопулярна в середовищі. Ми були лікарями лише на вигляд, насправді ж переслідували велику та страшну мету. Герберт Вест присвятив себе дослідженню темних і заборонених царин невідомого. Він мав намір відкрити таємницю життя та навчитися оживляти холодний цвинтарний прах. Для дослідів такого штибу потрібен не зовсім звичайний матеріал, а точніше – свіжі людські трупи, а щоб поповнювати запас цієї «сировини», треба було оселитися ближче до місця неформальних поховань, не привертаючи при цьому нічиєї уваги.

Ми з Вестом познайомилися на медичному факультеті, де, крім мене, ніхто не схвалював його пекельних дослідів. Згодом я став йому вірним помічником. Ось чому, закінчивши університет, ми вирішили триматися разом. Знайти хорошу вакансію відразу для двох лікарів було нелегко, але нарешті, не без допомоги факультету, нам удалося отримати місце в Болтоні – фабричному містечку неподалік від Архе-ма. Болтонська ткацька фабрика – найбільша в долині Мі-скатоніку, а її різномовні робітники вважаються у місцевих лікарів небажаними пацієнтами. Ми вибирали собі житло дуже прискіпливо і нарешті зупинилися на доволі непоказній будівлі в самому кінці Понд-стрит. П’ять будиночків по сусідству були порожніми, а кладовище для бідноти починалося відразу ж за лугом, в який із півночі вклинювалася вузька смужка достатньо густого лісу. Відстань до кладовища була дещо більша, ніж нам хотілося, але ми не дуже переймалися цим, позаяк між нашим будинком і темним джерелом об’єктів наших дослідів не траплялося жодних інших споруд. Прогулянка до кладовища була трохи задовгою, зате ми безперешкодно могли перетягувати до себе наші «трофеї».

Як не дивно, із самого початку у нас виявилося багато роботи – вельми багато, щоб потішити більшість ліка-рів-початківців, і забагато для вчених, чиї справжні інтереси ховаються зовсім в іншій галузі. Робітники фабрики вирізнялися достатньо норовливою вдачею, і незліченні бійки, під час яких подекуди бралися за ножі, додавали нам клопотів. Адже по-справжньому нас займала лише наша лабораторія з довгим столом під яскравими електричними лампами, яку ми таємно обладнали у льоху. Там у досвітні години ми часто упорскували приготований Вестом розчин у вену нашим нерухомим жертвам, яких волочили з кладовища для бідноти. Вест несамовито шукав розчин, здатний відновити рухові функції людини, перервані так званою смертю, однак на його шляху поставали найнесподіваніші перешкоди. Щоразу нам доводилося застосовувати новий розчин: те, що годилося для морської свинки, не надавалося для людини, до того ж різні об’єкти по-різному реагували на один і той самий розчин. Ми мали відчайдушну потребу в бездоганно свіжих трупах, адже навіть незначний розпад клітин мозку міг призвести до небажаних наслідків. Однак нам ніяк не вдавалося роздобути по-справжньому свіжий труп – таємні досліди Веста, які він проводив у студентські роки з тілами сумнівної якості, закінчилися вельми невесело. Випадки неповного або недостатнього оживляння, про які ми згадували з жахом, лякали нас незмірно більше за повну невдачу. Після жаскої події в покинутому будинку на Мідов-гілл над нами нависла смертельна загроза; навіть зі світлим волоссям, блакитноокий незворушний Вест, вчений сухар, здавалося, цілком позбавлений емоцій, не міг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п ятах. У нього з явилася манія переслідування – не лише через розхитані нерви, але й унаслідок того, без сумніву, тривожного факту, що щонайменше один із наших піддослідних був живий: маю на увазі кровожерного людожера в оббитій повстю камері Сефтонської божевільні. Але залишався й ще один – наш перший піддослідний, про долю якого ми нічого не знали.

Що стосується матеріалу для наших дослідів, то в Бол-тоні нам щастило набагато більше, ніж в Архемі. Не минуло й тижня, як у наших руках опинилася жертва нещасного випадку, яку ми викопали вночі, після похорону, і, впорснувши розчин, змусили розплющити очі. Вираз обличчя у піддослідного був на диво осмисленим, але незабаром дія препарату вичерпалася. У трупа не вистачало руки, якби він був цілий і неушкоджений, можливо, результати виявилися б кращими. Потім до січня ми роздобули ще трьох. З першим нас спіткала повна невдача, у другого чітко спостерігалася м’язова діяльність, третій викинув моторошну штукенцію: підвівся і гортанно заголосив. Потім удача нас зрадила – число поховань скоротилося, а ті, кого все ж ховали, вмирали від важких недуг або серйозних каліцтв. Ми пильно стежили за всіма смертями, щоразу з’ясовуючи їхню причину.

Однієї березневої ночі до наших рук потрапив труп не з кладовища для бідноти. У Болтоні, де панував пуританський дух, бокс перебував під забороною, і, як це здебільшого буває в таких випадках, серед фабричних робітників стали проводити таємні, нашвидкуруч організовані бої, в яких іноді брали участь другорозрядні професіонали. Наприкінці зими якраз і відбувся такий поєдинок, результат якого виявився дуже невтішним – до нас серед ночі з’явилися двійко переляканих на смерть поляків, котрі плутано стали благати нас таємно оглянути потерпілого, котрий перебував у вкрай важкому становищі. Пішовши за ними, ми опинилися в занедбаній стодолі, де поріділа зграя принишклих чужинців витріщалася на нерухоме чорне тіло, розпростерте на підлозі.

Бій проводили між Кідом О’Браєном – незграбою із дивним для ірландця гачкуватим носом, котрий тремтів від страху, і Баком Робінсоном на прізвисько Гарлемський Дим. Негр опинився в нокауті, і, як показав побіжний огляд, уже не мав шансів із нього вийти. Це був потворний, схожий на горилу чолов’яга, з ненормально довгими руками, які так і кортіло назвати передніми лапами, а також обличчям, що викликає в пам’яті незбагненні таємниці Конґо та дріботіння тамтамів під місяцем. Либонь, за життя його тіло здавалося ще огиднішим – у світі існує безліч потворних речей. Жалюгідна юрба навколо заціпеніла від страху, ніхто з присутніх не знав, яке покарання їм загрожує за законом, якщо шило випнеться з лантуха. Тому вони зазнали величезного полегшення, коли Вест, незважаючи на тремтіння, що мимоволі охопило й мене, запропонував тихцем позбутися тіла – я дуже добре второпав, із якою метою.

Над оголеним від снігу ландшафтом яскраво світив місяць, але ми, одягнувши мерця та підхопивши з обох боків під руки, потягнули його безлюдними вулицями, як тієї жаскої ночі в Архемі. До будинку підійшли ззаду, з боку пустиря, відчинили двері, спустили труп сходами у льох і підготували його для звичних наших дослідів. Хоча ми й розрахували час так, аби не зіткнутися з патрулем, нас мучив забобонний страх перед поліцією. Наші зусилля скінчилися пшиком. Незважаючи на страхітливий вигляд, мрець не реагував на жодні розчини, які ми вводили в його чорну руку. Втім, ці розчини були приготовані для білих. Тому з наближенням світанку ми, остерігаючись викриття, вчинили з ним точно так само, як і з іншими трупами – відтягнули через поле до лісу біля цвинтаря та кинули в могилу, наспіх викопану в мерзлій землі. Могила була не надто глибокою, проте нічим не гіршою за ту, яку ми спорудили для його попередника – того, що сидів на столі і верещав. При світлі потаємних ліхтарів ми ретельно засипали могилу листям і сухими гілками, будучи впевнені, що в темному густому лісі поліції її годі й шукати.

Наступного дня я тремтів в очікуванні обшуку, адже від пацієнтів ми дізналися, що містом поширилися чутки про підпільний бій, що скінчився смертю одного з боксерів. У Веста з’явилося додаткове джерело для неспокою: один із його візитів як лікаря закінчився дуже сумно. Вдень його викликали до італійки, котра впала в шал через те, що її син, п’ятирічний хлопчик, пішов із дому рано-вранці та не повернувся до обіду. При цьому у неї розвинулися симптоми, дуже небезпечні при хворому серці. З її боку було нерозумно так побиватися, адже малюк і раніше зникав із дому, але італійські селяни дуже забобонні, і налякали жінку не факти, а лихі передчуття. Близько сьомої години вечора вона врізала дуба, а знавіснілий від горя чоловік влаштував дику сцену, намагаючись убити Веста за те, що той не зумів врятувати його дружину. Італієць вихопив стилет, але друзі втримали його за руки, і медик покинув будинок під дикі вигуки, звинувачення та погрози. Цей індивід, як на зло, зовсім забув про дитину, яка не повернулася додому й уночі. Хтось із друзів сім’ї запропонував вирушити на пошуки до лісу, проте всі були зайняті померлою італійкою й її несамовитим чоловіком. Весту довелося пережити величезну нервову напругу. Йому невідступно допікали думки про поліцію та навіженого італійця.

Ми подалися спати близько одинадцятої години вечора, але мені заснути не вдалося. У Болтоні була напрочуд відповідальна, як для маленького містечка, поліція, й я похмуро міркував про те, яка каша завариться, якщо правда про вчорашній випадок вигулькне назовні. Це означало б кінець усім нашим дослідженням укупі з перспективою опинитися за ґратами. Чутки про боксерський поєдинок, що линули по місту, мене не тішили. Після того як годинник вдарив третю, місяць став світити мені прямо в вічі, але я перевернувся на другий бік, полінувавшись піднятися й опустити фіранку. Потім почулася якась метушня біля задніх дверей. Я продовжував лежати в якомусь заціпенінні, поки не пролунав тихий стукіт у двері. Вест був у халаті та капцях, а в руках тримав револьвер і електричний ліхтарик. Побачивши зброю, я збагнув, що він думає не стільки про поліцію, скільки про шаленого італійця.

– Нам краще піти вдвох, – прошепотів він. – Треба поглянути, хто там. Може, це просто пацієнт, адже іноді ці бовдури ломляться в задні двері.

Ми навшпиньках спустилися сходами, охоплені страхом, який певною мірою був виправданий, а частково навіяний таємничістю глибокої ночі. Хтось, як і раніше, навіть гучніше, тарабанив у двері. Я обережно відсунув засув і відчинив їх. Як тільки місяць освітив постать, що стояла на ґанку, Вест зробив дивну річ. Забувши про те, що звуки пострілів можуть привернути увагу сусідів і навести на слід грізну поліцію (на щастя, наш будинок стояв віддалік, і цього не сталося), мій колега раптово розрядив у нічного гостя весь барабан револьвера.

Наш відвідувач виявився не італійцем і не поліціянтом. На тлі сяйливого місяця чорнів потворний гігантський силует, який може привидітися хіба що в жаскому сні: синяво-чорний привид зі скляними очима, забруднений кров’ю, з присохлим до тіла листям і грудками землі. У блискучих зубах він тримав щось біле, подовгасте, з крихітними пальчиками на кінці.