II. Демон епідемії

Ніколи не забуду жахливе літо, коли, як якийсь лихий іфрит², що покинув палати Еблісу, в Архемі лютував тиф. Це сталося шістнадцять років тому, але пам’ять про кару Божу ще жива, бо невимовний жах накрив тоді своїми перетинчастими крилами ряди домовин на цвинтарі церкви Ісуса Христа. Однак мені той рік запам’ятався болісним страхом, причину якого тепер, коли Герберт Вест зник, знаю лише я. Ми з Вестом займалися на літніх курсах медичного факультету, де він набув сумнозвісної популярності своїми дослідами з оживляння трупів. Мій товариш приніс на вівтар науки незліченну безліч дрібних тварин, і наш скептично налаштований декан, доктор Алан Гелсі, заборонив йому проводити дослідження. Однак Вест потай продовжував експерименти в своїй убогій кімнатці в пансіоні, а якось викопав свіжий труп із могили на кладовищі для бідноти та приволік його до покинутого заміського будиночка на Мідов-гілл, про що я досі згадую з жахом.

Того нещасливого дня я перебував поруч із Вестом і бачив, як той впорскував в застиглу вену еліксир, намагаючись поновити хімічні та фізичні процеси в мертвому тілі. Наш дослід закінчився повним крахом. Ми відчули напад панічного страху, який, як ми згодом вирішили, став результатом нервового перенапруження. Згодом Вест так і не зміг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п’ятах. Вся справа була в тому, що труп виявився недостатньо свіжим, а нормальну психічну активність можна поновити лише у цілком свіжого трупа. До того ж пожежа завадила нам поховати бідолаху. Краще б нам було знати, що він лежить у могилі.

Після цього випадку Вест на якийсь час припинив свої досліди, але все ж наукова жага до нього повернулася, й юнак узявся докучати керівництву факультету проханнями дозволити йому використовувати секційну палату та свіжі трупи для роботи, яку вважав надзвичайно важливою. Його благання не вдовольнили: рішення доктора Гелсі було непорушним, інші ж викладачі схвалювали присуд декана. У сміливій теорії реанімації вони угледіли лише примху молодого ентузіаста. Споглядаючи його хлоп’ячу постать, світле волосся та блакитні очі за скельцями окулярів, неможливо було собі уявити, що за цим цілком пересічним виглядом ховається надприродний, майже диявольський, розум. Герберт Вест і зараз стоїть перед моїми очима, і мене аж теліпає. З роками він не постарів, хоча його обличчя стало жорсткішим. А тепер він зник, і на Сефтонську божевільню звалилося нещастя.

Наприкінці останнього семестру між Вестом і доктором Гелсі виникла запекла суперечка, в якій добрий декан проявив набагато більше витримки, ніж мій приятель, котрому набридли безглузді завади, що гальмують його видатну працю. Він, певна річ, мав намір продовжувати дослідження самотужки, проте не тямив, чому б йому не приступити до них зараз же, маючи в розпорядженні чудове університетське обладнання. Обмеженість старших колег, котрі не бажали визнавати його унікальних досягнень і наполегливо заперечували саму можливість оживлення, була абсолютно незрозумілою і глибоко ненависною не навченому життям логічному темпераменту Веста. Лише зрілість допомогла йому збагнути хронічну розумову відсталість «професорів і докторів» – нащадків ревних пуритан, врівноважених, чесних, інколи м’яких і добрих, але завжди обмежених, нетерпимих, сліпо відданих традиції, котрі не бачать далі свого носа. До цих недосконалих, але величних характерів, чиєю головною хибою є боягузтво, з віком стаєш лояльнішим. Утім, вони, ставши загальним посміховиськом, і без цього покарані за свої інтелектуальні гріхи: прихильність до системи Птолемея, кальвінізм, антидарвінізм, антиніцшеанство, а також сабатаріанство³. Вест, незважаючи на блискучі наукові досягнення, був ще дуже молодий і без належної поваги поставився до доброго доктора Гелсі та його вчених колег; у ньому наростало почуття образи вкупі з жагою довести свої теорії цим вузьколобим знаменитостям якимось незвичайним, вражаючим уяву чином. Як і більшість молоді, він із захватом плекав плани помсти, тріумфу та великодушного вибачення в фіналі.

Й ось із похмурих печер Тартару, всміхаючись, виповз смертоносний тиф. Ми з Вестом вже здали випускні іспити, але залишилися для додаткових занять на літніх курсах. Коли епідемія з усією своєю демонічною силою звалилася на місто, ми ще перебували в Архемі. Хоча нам присвоїли лише ступінь магістра без права на приватну практику, ми одразу ж долучилися до боротьби з епідемією, позаяк число її жертв стрімко зростало. Ситуація ледь не вийшла з-під контролю: смерті ставалися одна за одною, і місцеві трунарі більше не могли впоратися зі своєю роботою. Похорон проводили в поспіху, трупи не бальзамували, і навіть гробівець на цвинтарі церкви Ісуса Христа був запруджений трунами, в яких лежали небальзамовані мерці. Ця обставина не сховалася від очей Веста, котрий часто міркував над іронією долі – навколо повно свіжих трупів, і жоден ми не використовуємо за призначенням! Ми валися з ніг від утоми. Через розумову та нервову напругу думки мого товариша набули хворобливого напрямку.

Однак м’якосерді вороги Веста були виснажені нітрохи не менше, ніж ми. Медичний факультет, по суті, зачинився, всі як один воювали зі смертоносним тифом. Особливо виділявся своєю самопожертвою доктор Гелсі, його величезна ерудиція та бурхлива енергія врятували життя багатьом хворим, від яких відмовилися інші лікарі – або через страх заразитися, або визнавши їхнє становище безнадійним. Не минуло й місяця, як безстрашний декан став визнаним героєм, хоча, здавалося, навіть не підозрював про власну славу, борючись із фізичною перевтомою та нервовим виснаженням. Веста не могла не захопити сила духу його опонента, і саме тому він твердо вирішив довести йому правдивість своїх зухвалих теорій. Скориставшись плутаниною, що панувала на факультеті і в міській лікарні, дослідник примудрився роздобути свіжого трупа, вночі таємно проніс його в університетську секційну і ввів у його вену нову модифікацію розчину. Мрець широко розплющив очі, в невимовному жаху вирячився на стелю та знову поринув у забуття, з якого вже ніщо не могло його повернути. Вест пояснив, що об’єкт недостатньо свіжий – спекотне літнє повітря не надто корисне для трупів. Цього разу нас ледь не заскочили на місці злочину, але ми встигли спалити тіло, і Вест засумнівався в доцільності повторного використання університетської лабораторії.

Пік епідемії припав на серпень. Вест і я мало не вмирали від утоми, а доктор Гелсі помер чотирнадцятого числа. Того ж дня його квапливо поховали. На кладовище з’явилися всі студенти, котрі скинулися на пишний вінок, який все ж виявився не таким розкішним, як вінки від заможних городян і мерії. Церемонія мала публічні ознаки: покійний декан надав місту не одну послугу. Після поховання ми всі трохи зажурилися і згаяли решту дня в барі Торгової палати, де Вест, хоча й уражений смертю головного супротивника, чіплявся до всіх із балачками про свої чудові теорії. До вечора більшість студентів подалися додому або у справах, а мене Вест умовив «відзначити цю подію». Близько другої години ночі господиня, в котрої Вест винаймав кімнату, бачила, як ми входили до будинку, ведучи під руки когось третього, і сказала чоловікові, що, вочевидь, ми добряче забавилися.

Язиката Хвеська мала рацію, бо близько третьої ночі будинок розбудив нестямний лемент, що лунав із кімнати Веста. Вибивши двері, перелякані мешканці побачили, що ми лежимо на підлозі без тями, побиті, подряпані, в подертій одежі, серед побитого начиння і поламаних інструментів. Розчахнуте вікно повідало про те, куди зник наш кривдник. Багато хто дивувався, як йому вдалося вціліти, зістрибнувши з другого поверху. По всій кімнаті валялися дивні елементи одягу, але Вест, коли очуняв, повідомив, що вони не мають до незнайомця жодного стосунку, а зібрані для бактеріального аналізу у заразних хворих. І наказав мерщій спалити їх у великому каміні. Поліції ж ми заявили, що з нашим гостем незнайомі. Це був, за нервовою заявою Веста, приємний незнайомець, котрого ми здибали в одному з барів у центрі міста. Взявши до уваги той факт, що всі тоді були напідпитку, ми з Вестом не стали наполягати на пошуках нашого забіякуватого супутника.

Тієї ж ночі в Архемі сталася ще одна жаска подія, що затьмарила, на мою думку, навіть жахіття епідемії. Цвинтар церкви Ісуса Христа став ареною звірячого вбивства: місцевого сторожа хтось пошматував кігтями з жорстокістю, яка змушує засумніватися в тому, що винуватцем убивства була людина. Бідолаху бачили живим після опівночі, а на світанку виявили те, що язик відмовляється вимовити. У сусідньому Болтоні допитали директора цирку, але той божився, що жодна тварина не втікала з клітки. Ті, хто знайшли тіло сторожа, помітили кривавий слід, що провадить до гробів-ця, де на кам’яних плитах перед входом червоніла маленька калюжка. Від неї тягнувся до лісу менш помітний слід, який поступово робився невиразним. Наступної ночі на дахах Ар-хема танцювали чорти, а вітер завивав, як ненормальний. На розбурхане місто звалилася кара, яка, як казали одні, виявилася страшнішою за чуму, й, як шепотіли інші, була її втіленням. Щось, що не має імені, проникло у вісім будинків, сіючи багряну смерть – на рахунку безмовного монстра було сімнадцять на клапті роздертих тіл. Кілька людей нечітко бачили його в темряві: він мав білу шкіру та нагадував потворну мавпу або, правильніше, людиноподібну примару. Коли істоту долав голод, вона не знала жалю. Чотирнадцятьох людей почвара роздерла на місці, ще троє померли в шпиталі.

На третю ніч розлючені юрби невдоволених під проводом поліції спіймали тварюку на Крейн-стрит, біля університетського містечка. Волонтери ретельно організували пошуки, скориставшись телефонним зв’язком, і коли з Крейн-стрит надійшло повідомлення про те, що хтось шкребеться в зачинене вікно, квартал миттю оточили. Завдяки заходам обережності та загальній пильності, тієї ночі загинуло лише двоє людей, і вся операція з затримання монстра пройшла відносно успішно. Його підстрелили, хоча і не на смерть, і доправили в місцеву лікарню задля спільних радощів і позбавлення страху.

Чудовисько виявилося людиною. У цьому не могло бути сумнівів, незважаючи на каламутний погляд, мавпячий вигляд і пекельну лють. Зловмиснику перев’язали рани та замкнули в Сефтонській божевільні, де він шістнадцять років бився головою об оббиті повстю стіни – поки не втік за обставин, про які мало хто наважується згадувати. Варто додати, що переслідувачі чудовиська були вражені одним огидним фактом: коли обличчя людожера очистили від бруду, то виявилася його разюча, можна сказати, непристойна схожість із освіченим і самовідданим мучеником – доктором Аланом Гелсі, визнаним добродієм і деканом медичного факультету.

Огиду і жах, що охопили мене і зниклого Герберта Веста, не можна передати словами. Мене і досі мороз поза шкірою при думці про те, що трапилося, мабуть, навіть дужче, ніж того ранку, коли мій товариш пробурмотів крізь бинти: «Дідько би його вхопив, а труп виявився недостатньо свіжим!».