Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-5265-3 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Висловлюємо особливу подяку літературному агенту Анастасії Лестер за допомогу в придбанні прав на публікацію цієї книжки

Перекладено за виданням:

Dolto F. La cause des enfants / Françoise Dolto. – Éditions Robert Laffont, S.A. : Paris, 1997. – 466 p.

Переклад з французької Андрія Рєпи

Дизайнер обкладинки Євген Спіжовий

Дольто Ф.

Д65 Боротьба за дитину / Франсуаза Дольто ; пер. з фр. А. Рєпи. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. – 672 с.

ISBN 978-617-12-5053-6

ISBN 978-2-221-08730-5 (фр.)

УДК 159.9© Éditions Robert Laffont, S.A. Paris, 1985, 1997

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017

Книжку створено у співпраці з дослідницькою групою під керівництвом Андре Кутена

Новий погляд

Права дітей сьогодні у світі захищено не дуже добре, і ми назвемо три причини:

• з’являється дедалі більше наукової літератури, присвяченої дитячій тематиці, яка вже навіть у ранньому віці перебирає в художньої монополію на знання. Вона затемнює символічну реальність, особливу енергію, потенційну силу, властиву кожній дитині. Якщо для письменника дитина є радше об’єктом бажання, то для фахівця в галузі медицини й наук про людину дитина стає об’єктом досліджень;

• суспільство переймається насамперед тим, як зробити видатки на дитину рентабельними;

• дорослі бояться вивільнити певні сили, певну енергію, якою володіють діти, що може поставити під сумнів їхній дорослий авторитет, досягнення, соціальне становище. Вони проектують на дітей свої суперечливі бажання, невдоволення життям і нав’язують їм свої моделі.

У цій праці ми поставили перед собою таке завдання: проаналізувати «урок історії», розглянути причини невдач і витоки помилок, які століттями відчужували дітей і дорослих одне від одного, і запропонувати новий підхід заради кращого запобігання лихові.

Донині всі роботи з педіатрії або виховання дотримувалися старої «дорослоцентричної» традиції. Вони лише зміцнювали або поновлювали вічні правила, створені в інтересах сімейства. Це неодмінно була школа батьків. Але чи йшло це на користь дітям? Анітрохи, це було вигідно дорослим. Отож наша дослідницька команда вирішила радикально змінити кут зору: ми прагнемо перейти до справжньої перспективи, що розглядає реальність у становленні, ми хочемо відійти від призми батьківських інтересів, а також деформованої оптики так званих «педагогічних» підручників і трактатів.

Задум цієї книжки

Ця книжка створювалася спільно з дослідницьким колективом, який допомагав робити аналіз як у Франції, так і за кордоном. Вона має на меті розглянути з погляду психоаналізу сукупність історичних, соціологічних, етнографічних, літературних і наукових даних про місце, яке суспільство відводить дітям.

Оригінальність підходу полягає в тому, що Франсуаза Дольто пропонує міркування та коментарі, звертаючись до свого подвійного досвіду дитячого психоаналітика і матері.

Абзаци, набрані курсивом, заохочують д-ра Франсуазу Дольто акцентувати увагу на тенденціях, течіях, популярних настроях і незмінних факторах у суспільстві, дискусійних питаннях і нерозв’язаних проблемах. Франсуаза Дольто реагує на них, супроводжуючи ці дані своїми зауваженнями, особистими спогадами або власним баченням.

Перша частина цього дослідження намагається підбити історичні підсумки й запропонувати діагностику. Друга частина накреслює новий підхід до дитинства. Третя частина викладає сценарії такого суспільства, яке пішло б дитині на користь. Четверта й остання частина закладає основи раннього запобігання дитячим неврозам. Це революція, яку можливо здійснити невеликими кроками. Але це реальна революція.

Частина перша. Допоки діти житимуть на світі

Дитина в суспільстві: постійні чинники, зміни та причини невдач

Батьки виховують дітей, немовби царі керують народами.

Ми звикли до міфу про прогрес зародку від народження до дорослого віку, тому ототожнюємо еволюцію тіла з еволюцією мислення. Але насправді символічне мислення – від зачаття до смерті – залишається незмінним.

Для дорослого обурлива сама ідея того, що він і дитина – рівні.

Франсуаза Дольто

Розділ 1. Тіло під маскою

Відкриття тіла дитини

Від XV до XVIII ст. в живописі дитину завжди зображали в одязі дорослого. Доволі показовою в цьому сенсі стала виставка 1965—1966 рр., що відбулася в Кельні, у музеї Вальрафа Рихартца. Риси дорослої людини стосувалися не тільки костюма. Недитячим був і зовнішній вигляд. Це добре видно на гравюрі Дюрера, що показує дитину з народу, яка має обличчя дідуся.

У «Сатиричних шкільних сценках» Пітера Брейґеля діти тримаються й поводяться як «великолітні». Їх відрізняє лише зріст. На картині «Садівник» Матьє Ленена (1655) дівчатка, що допомагають накрити стіл до обіду, зображені як справжні жінки – на них такі само убрання як і на їхній матері. Це «зменшені копії» своєї матусі. Те саме і з хлопчиками, хіба що в XVII ст. вони ще зодягнені не за чоловічою модою: їх наряджають не так, як їхніх татусів, а так, як вдягалися їхні пращури чоловічої статі за часів Середньовіччя.

До XVIII ст. дитяче тіло повністю ховалося під одягом. Єдина відмінність між одягом хлопчиків і дівчаток була в тому, що перші мали застібки на платті спереду. Ото й усе. Обидві статі носять стрічки. Доросла людина, поки почала вдягати штани, носила плаття. Потроху вона виявила свої ноги й почала вбиратися в короткі панталони. Але малечі цього не дозволено: одіж для неї постійно запізнюється на два-три століття. Їй дають убрання яке носили дорослі два чи три століття до того. На родинних портретах ми бачимо дітей у платтячках із кількома розпущеними стрічками. Це те, що відрізняє їх від дорослих карликів.

Навіщо потрібні ті стрічки? Історик Філіп Ар’єс замислився, чи не були вони своєрідним рудиментом – залишком вільних рукавів середньовічного вбрання? Урешті-решт ополисті рукави з часом атрофувалися й перетворилися на стрічки. Це підтверджує гіпотезу, що в дитячому одязі XVII ст. ще нічого не було винайдено. Дитя носило те, що раніше до нього носили дорослі1.

Є ще одне можливе пояснення: ці стрічки були реліктом віжок. Коли діти робили свої перші кроки в житті, їх водили за повідець, немов загнуздували коней. І поки вони були в грудному віці, їх підвішували до стіни, щоб уберегти від щурів і щоб їм було тепліше, адже жар у коминку, який розпалювали в кімнаті, піднімався догори. Ідучи на роботу, дитину в колисці підвішували до стелі. Отож у XVII ст. стрічки були залишками тих мотузок або ременів від попередньої епохи. Дитині вони більше ні до чого, але стрічка є ознакою того, що вона ще має право регресувати, так ніби в уявленні дорослого дитя ще не до кінця розпрощалося з платтям немовляти, спорядженим шнурівкою, віжками, повідцем.

До речі, навіть сьогодні у крамницях продають спеціальні віжки для дітей, щоб водити їх великими супермаркетами або ж велелюдними й небезпечними вулицями. Себто їх і тепер припинають до батьків!

Починаючи від Середньовіччя й аж до епохи класицизму тіло дитини було справді ув’язнене, затаєне. Привселюдно його оголювали лише для того, щоб відшмагати, побити. Поза сумнівами, це було неабияк принизливо, адже йшлося про ті частини тіла, які мали бути приховані. Коли італійські або фламандські художники зображають оголене дитя, то це – янголятко; воно використовується як символ. Але поступово Ерос набирає сили… Для Церкви наге дитятко офіційно залишатиметься символом, але фактично художники входять у смак, і так помалу вивільняється чуттєвість; принаймні в іконографії, а не в реальності, бо треба було домогтися, щоб діти позували художникам – тільки тоді можна було дитину розгледіти, милуватися нею, захоплюватися її наготою. У літературі, однак, немає таких описів, хіба один уривок мадам де Севіньє, де вона говорить про свою онуку, таки передає нам еротизацію дитячого тіла: «Це просто надзвичайно, треба бачити, як вона ворушить пальчиками, як дрижить її носик…» «…Неймовірна барва її обличчя, шийки, всього маленького тільця. Вона робить сотню дрібних рухів, голубиться, штовхається, хреститься, просить вибачення, кланяється, цілує руку, знизує плечима, танцює, підлещується, пишається, мовби пава; як не поверни, вона зусібіч дуже мила. Я бавлюся з нею цілісінький день». Лист мадам де Севіньє від 20 травня 1672 року присвячений її «душечці». Вона нетямиться від голого тільця онучки. Але дуже скоро помічаємо, що для неї дівча – лише іграшка. 30 травня 1677 року вона знову пише про внучку до мадам де Ґриньян: «Гадаю, що Поліна була б для вас найкращою лялькою». Бабуся дістає від онуки чуттєву, плотську втіху, але в неї немає відчуття, що маленька має розум людини, самостійної особи, з якою вона перебуває в повноцінному спілкуванні.

Треба зазначити, що на ту пору це ще не ввійшло у звичай, тим паче що дітей народжували рясно й чимало з них помирало. Мадам де Севіньє: «Я втратила двох онучок…» Вона не говорить прямо: «Один пропав – десять знайдеться», але й не без того. Схоже ставлення подибуємо й у Монтеня, який із деякою байдужістю зауважує, що втратив двох дітей, немовби вирікає: «Я втратив двох своїх псів або котів», – такі події були буденними.

Монтень навіть не вживає слів «померли», або «переставилися» (я не впевнена, чи так висловлювалися), або ж «постали перед Господом Богом»… Він дає знати, що втратив певні предмети. Про них він не говорить як про індивідів, життя яких скінчилося. Що говорять дорослі, коли втрачають дорогу їм людину? Як висловлюють таку смерть? Вони кажуть: «Вона померла»; тобто мають на увазі суб’єкта. Натомість дитина в ту епоху ще не вважалася суб’єктом, для мовця вона була об’єктом.

Утім, на могилах бачимо зображення дітей, які померли в ранньому віці й, вочевидь, потрапили до лімба – місцеперебування на небесах душі маленького дитяти в образі янгола. Можливо, саме так уперше дорослі починають визнавати в дитині її дитинність… Однак це визнання ще було обмежене, бо залишається питання: чи не є дитина, зображена на могилі в образі янголятка, душею? Померлі дорослі також показані на могилах у вигляді дітей. Безумовно, так символізують їхню душу.

На іконах Успіння Богородиці Христос тримає в руці дитинча, яке репрезентує душу Діви Марії. Перші ознаки появи дитини як дитини, вочевидь, нетипові, неоднозначні, їх не так просто витлумачити. Ми бачимо її на могилі, коли вона помирає малолітньою, але не можемо стверджувати достеменно, що зображено саме дитину, а не чиюсь душу. Це не обов’язково саме та дитина, якій урвався вік і яку було поховано саме в цей день. На письмі дитина залишається об’єктом. Мусило спливти чимало часу, поки її визнають суб’єктом.

У суспільстві до 1789 року учнівство відігравало роль ритуалу переходу: через нього відбувалося народження дитини-особистості. Її починали сприймати як підмет до присудка «робити». Це ставалося тоді, коли дитина опинялася серед інших – як така, що здатна виконувати корисну роботу. Але в такому разі з нею поводились як із машиною, живим верстатом, який можна лупцювати, ба навіть ламати, пожбурити на смітник, доконати до самої смерті (батько, караючи, може й прибити).

Живописне зображення дитини аж до епохи класицизму демонструє, що її тіло не сприймають таким, яким воно є насправді, а лише таким, яким його хоче бачити суспільство.

Анатомічну істину відкидають як таку, що негідна Сина Божого. Але чи можна втілити дух у незрілому й непропорційному створінні? Отож немовляті Ісусу надають стандартні пропорції дорослої людини: тобто співвідношення голови до решти тіла – 1 до 8. Однак у цьому віці співвідношення становить 1 до 4.

Голова має бути такого ж розміру, як голова матері. Але така диспропорція свідчила б про те, що дитина за розвитком свого мозку така само доросла, як і мати. Прикметно, що на фризах деяких соборів селяни були зображені згідно з морфологією дитячого тіла – з пропорціями голови 1 до 4. Тут художник дотримувався приписів вельмож. Слід було нагадати простому народу, що лише влада є дорослою. А раби, бідняки, діти – навпаки: що на малюнку – те й у житті.

У Німеччині (Ваймар, 25 травня – 15 жовтня 1972 року) відбувалася виставка «Образ дитини очима майстрів живопису: варіації на тему від Лукаса Кранаха до наших днів». Картини доби Середньовіччя підтверджують те, що нам відомо про становище дитини в ту епоху, коли вона була повністю інтегрована в доросле життя. Однак один твір XV ст. привертає особливу увагу, бо насправді є винятком: «Христос благословляє дітей». Художники, хоч і платять необхідну данину умовностям свого часу, але несподівано в них на поверхню прориваються спалахи, просвітлення, що дозволяють розгледіти таємний бік речей, внутрішнє життя, про яке їхні замовники й гадки не мали. Так сталося з однією нетиповою картиною, на якій діти зображені в розпал гри; на них немає сумної та зловісної маски карликів, яку за одностайною згодою навішують малюкам від XIV до XVIII ст. Одна дитина з гурту, що оточив Христа («Пустіть діток і не забороняйте їм до Мене приходити»), тримає в руках ляльку: безсумнівно, це одна з перших ляльок в історії західного живопису.

Але якщо не брати до уваги цієї нетипової картини, що є винятком із загального правила, дитина зображена не заради неї самої. Її тіло використовують для релігійної декорації; вона є дрібничкою-оберегом, маленьким генієм, що супроводжує святих. Свою щокату пичку, пухкенькі ручки й повні стегенця вона позичає янгеликам, які зграйкою танцюють у небесній фарандолі. Церква так завзято застерігала проти незрілого малюка, який може бути лише вмістищем лихих сил, що його примушують бути янголом – аби не стати чудовиськом. Але крізь єлейну маску скоро пробивається лукава усмішка Ероса. Барокові дитинчата мають пички амурів. Венера Кранаха в неймовірному капелюсі з квітами милостиво дозволяє одному з янгеликів тримати її пояс.