– Знаю, пане Лепсіус, – поблажливо і напрочуд доброзичливо відповідає Енвер-паша, – ви прибули сюди і просили про зустріч, бажаючи отримати роз’яснення з відомого питання. Хоча мене й обтяжують тисячі важливих справ, я готовий приділити вам стільки часу, скільки знадобиться, і повідомити все, що вас цікавить.

Лепсіус змушений зобразити мімікою найглибшу вдячність.

– З того часу як ми з друзями очолили уряд, – розповідає генерал, – незмінно намагалися чинити вірменському міллету всіляке сприяння і проявляти абсолютну справедливість. Існує давня домовленість. Ваші вірменські друзі гаряче вітали нашу революцію і давали повноцінні клятви вірності. А потім раптом порушили свою присягу. До певного часу ми намагалися не помічати того, що відбувається, поки це було можливо, поки турецький народ, оплот держави, не опинився під загрозою. Адже ми живемо в Туреччині, чи не так? Коли вибухнула війна, стало більше випадків державної зради, змов, неймовірно посилилося дезертирство. Коли ж справа дійшла до відкритого заколоту – маю на увазі велике повстання в Зейтуні, – то ми були змушені вжити контрзаходів, щоб зберегти право називатися народним урядом і вести війну.

Лепсіус киває головою: здається, він ось-ось погодиться з генералом.

– Ваша ясновельможносте, а в чому полягали доведені у суді факти державної зради?

Енвер широко розводить руками, ніби кажучи, що доказів сила-силенна, їх не злічити.

– Таємна змова з Росією. Досить показовими є похвали, які вділяв вірменам Сазонов у Державній думі, потім змова з французами й англійцями. Інтриги, шпигунство – все, що тільки можна уявити.

– Чи був проведений у цих справах законний судовий розгляд?

– Звісно ж, військовим трибуналом. У вас вчинили б так само. Зовсім нещодавно були засуджені та публічно страчені п’ятнадцять найнебезпечніших злочинців.

«Наївне нахабство», – зазначає про себе Лепсіус. Він відкидається на спинку крісла і намагається впоратися з тремтінням у голосі:

– Наскільки мені відомо, ці п’ятнадцять вірменів були заарештовані задовго до війни, отже, їх ніяк не можна було судити на підставі діючих законів військового часу.

– Ми самі вийшли з революції, – відповідає генерал недоречно, весело, як хлопчик, котрий згадує милі пустощі. – Ми добре знаємо, як це робиться.

Лепсіус стримує міцне слівце, готове зірватися з язика, щодо тієї їхньої революції і, відкашлявшись, ставить нове запитання:

– Отже, вірменські громадські діячі й інтелігенція, котрих тут, у Стамбулі, заарештували та вислали, також звинувачені в державній зраді?

– Погодьтеся, що тут, у безпосередній близькості до Дарданелльського фронту, ми не можемо терпіти навіть потенційних державних зрадників.

Цього Йоганн Лепсіус не заперечує, але раптом із азартом ставить своє головне запитання:

– А Зейтун? Мені вкрай важливо почути думку вашої ясновельможності про Зейтун.

Бездоганна люб’язність Енвера-паші дещо тьмяніє, набуває офіційнішого характеру.

– Повстання в Зейтуні – один із найбільших і підлих заколотів в історії Османської держави. Бої з повстанцями, на жаль, коштували нашим військам важких втрат, не можу вам по пам’яті надати точні дані.

– У мене інші відомості про Зейтун, ваша ясновельможносте, – Лепсіус завдає цього удару, карбуючи кожне слово. – Згідно з цими даними, у жодному заколоті тамтешнє населення участі не брало. Зате впродовж місяців його провокували та гнобили місцева влада й адміністрація санджака. З інформації, якою я володію, випливає, що не відбулося нічого такого, чого не можна було б усунути за допомогою посиленого наряду поліції. Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що втручання військових сил – кількох тисяч солдатів – виявилося можливим тільки тому, що це входило в наміри влади.

– У вас хибна інформація, – з холодною ввічливістю відповідає генерал. – Чи не можна дізнатися її джерело, пане Лепсіус?

– Я назву деякі джерела, але заздалегідь попереджаю, що серед них немає вірменських. Навпаки, я виходжу з отримання дослівно відомих мені доповідей, складених різними німецькими консулами. Маю нотатки місіонерів, котрі були свідками найжахливіших злочинів. Нарешті, я отримав повний, бездоганний виклад перебігу подій від американського посла, містера Моргентау^[42].

– Містер Моргентау, – зарозуміло зауважує Енвер-паша, – єврей. А євреї завжди фанатично стають на бік меншин.

Перед цією елегантною недоступністю доводів розуму Лепсіус ціпеніє. Руки і ноги у нього зараз холодні, як лід.

– Справа не в Моргентау, ваша ясновельможносте, а у фактах. А факти ви не станете і не можете спростувати. Сотні тисяч людей зараз уже перебувають на шляху у вигнання. Влада каже про переселення. Я ж стверджую, що це, м’яко кажучи, словоблудство. Чи можна справді народ, що складається з селян, ремісників, містян, культурних людей, одним розчерком пера виселити в месопотамську пустелю та степ, у безкрайній піщаний океан, із якого втікають навіть племена бедуїнів? Але навряд чи ви поставили таку мету. Слово «переселення» – ганебне маскування. Депортація організована владою таким чином, що нещасні через тиждень загинуть у дорозі від голоду, спраги і недуг або збожеволіють. Курдам і бандитам, і навіть самим солдатам дозволено вбивати юнаків і чоловіків, котрі чинять опір, а дівчата та жінки приречені на безчестя або викрадення.

Генерал ввічливо і напрочуд уважно слухає, але досадний вираз його обличчя промовляє: «Цю нудну балаканину мені доводиться слухати по десять разів на день». Здається, він більше переймається своїми манжетами: раз по раз поправляє їх білою жіночною рукою.

– Дуже прикро! Однак командувач армією відповідає за безпеку району військових дій.

– Район військових дій! – скрикує Лепсіус, але тут же схоплюється і намагається говорити так само спокійно, як Енвер. – Район військових дій – ось єдиний новий аргумент. Все інше – Зейтун, державна зрада, інтриги, – все це вже було. Такі засоби Абдул-Гамід використовував майстерно, і ви хочете, щоб вірмени в усе це вірили? Я старший за вас, ваша ясновельможносте, і я вже пережив усе це на місці подій. Але коли згадую минуле, то готовий багато що пробачити старому грішникові. Він був дилетантом, безневинним немовлям, якщо порівняти його прийоми з новими методами депортації. Але ж ваша партія захопила владу, щоб на зміну кривавому режиму старого султана прийшли справедливість, прогрес і загальна єдність. Про це, ваша ясновельможносте, свідчить і назва вашого комітету.

Це був сміливий, але необачний удар. Секунду Йоганн Лепсіус чекає, що військовий міністр підведеться і припинить розмову. Але Енвер спокійно сидить на місці, і його сяюча люб’язність нітрохи не затьмарена. Він навіть довірливо нахиляється до співрозмовника:

– Я поставлю вам зустрічне запитання, пане Лепсіус. На щастя, у Німеччині немає або зовсім мало внутрішніх ворогів. Однак припустімо, що обставини змінилися: їй загрожують внутрішні вороги, скажімо, французи в Ельзасі, поляки, соціал-демократи, євреї, і їх значно більше, ніж зараз. Хіба в цьому випадку ви, пане Лепсіус, не схвалили б будь-які заходи, що звільнили б від внутрішніх ворогів вашу країну, яка веде важку боротьбу й оточена незліченними зовнішніми ворогами? Хіба ви і тоді вважали б це надмірною жорстокістю, якби небезпечну для позитивного результату війни частину населення просто вислали б у віддалені, безлюдні райони?

Йоганну Лепсіусу доводиться тримати себе в шорах, аби не зірватися або не схопитися з місця, розмахуючи руками.

– Якби правителі мого народу, – майже кричить він, – несправедливо, нелюдяно (він мало не сказав: «не по-християнськи») вчинили б зі своїми людьми або інакодумцями, я б негайно ж зрікся Німеччини та переселився до Америки!

Енвер-паша широко розплющив очі:

– Можна пошкодувати про Німеччину, якщо там ще хтось міркує так, як ви! Це було б ознакою того, що у вашого народу бракує сил здійснювати свою національну волю.

У цю мить священика охоплює неймовірна втома. Вона викликана усвідомленням, що цей маленький рішучий чоловічок по-своєму має рацію. Жорстока мудрість світу завжди бере гору над Христом. Але найгірше те, що на мить Лепсіус піддався аргументам Енвера, і вони послабили його бойовий дух. Каменем на серце лягла думка про те, що доля його власної батьківщини опинилася в темряві. Пастор шепоче:

– Ваше порівняння нічим не обґрунтоване.

– Природно, не обґрунтовано. Але свідчить на нашу користь. Бо нам, туркам, у стократ важче, ніж німцям, дається самоствердження.

Лепсіус у нападі болісної неуважності виймає з кишені носовичок, тримає його в руках, немов білий прапор парламентера.

– Зараз мова йде не про захист від внутрішнього ворога, а про планомірне винищення іншого народу.

Він промовляє мляво, з паузами, холодне серце Енвера його гнітить, священик обводить втомленими очима кабінет, портрети героїв. Чи не заховався там десь монсеньйор Завен, патріарх? Лепсіус негайно ж згадує, що має говорити про «економіку». Він збирається на силі для чергової атаки.

– Ваша ясновельможносте, я не такий зухвалий, аби зловживати вашим часом заради порожніх балачок. Насмілюся привернути вашу увагу до неприємних обставин, які вам, імовірно, не цілком ясні, і це природно, якщо врахувати, який тягар обов’язків несе головнокомандувач. Можливо, що я краще за вас знаю життя усередині країни, в Анатолії, Сирії, позаяк багато років працював там у найважчих умовах.

Відчуваючи, що час спливає, Лепсіус квапливо викладає свої тези. Без вірменського народу турецька держава зазнає краху в галузі економіки та культури, а отже, й у війні. Чому? Він не стане говорити про торгівлю, яка на дев’яносто відсотків перебуває в християнських руках. Його ясновельможність знає так само добре, як і він, Лепсіус, що всім імпортом відають вірменські підприємства, отже, тільки ці фірми можуть забезпечити рішення найважливіших завдань, пов’язаних із веденням війни, наприклад, постачання сировиною та фабрикатами. Достатньо назвати всесвітньо відому фірму «Аветіс Багратян і спадкоємці», у якої є філії, контори, представництва в дванадцяти європейських містах. Знищити таке підприємство набагато легше, ніж знайти йому заміну. Що ж стосується становища всередині країни, то він, Лепсіус, багатo років тому переконався, що у вірменів сільське господарство перебуває на незмірно вищому рівні, ніж у турків. Уже в ті роки кілікійські вірмени закупили в Європі сотні молотарок і парових плугів. Ось вони і дали туркам привід для погрому: останні не тільки вбили в Адані десять тисяч людей, але і розбили на друзки молотарки та парові плуги. У цьому, й ні в чому іншому, – джерело всіх бід. Десятки років вірменський народ, ця найкультурніша і найдіяльніша частина населення Османської імперії, докладає неймовірних зусиль, щоб позбавити країну стародавнього натурального господарства і долучити її до нового світy сучасного землеробства і зачатків індустріалізації. І саме через свою благословенну, піонерську діяльність цей народ стає жертвою помсти ґвалтівників і лінивців. Припустімо, ваша ясновельможносте, що ремесла, які перебувають зараз у руках вірменів, промисли, кустарні підприємства перейдуть у руки турків. Але хто замінить численних вірменських лікарів, котрі здобули освіту в Європі й лікують турків так само сумлінно, як і своїх одноплемінників? Хто замінить численних інженерів, адвокатів, учителів, чия невпинна праця пхає країну вперед? Ваша ясновельможність заперечить мені, що в разі потреби можна обійтися і без інтелекту. Але без шлунка не проживеш. Тим часом у Туреччині вирізають шлунок у надії, чи вона витримає таку операцію?

Трохи схиливши голову набік, Енвер-паша чемно вислуховує цю тираду до кінця. Зовнішній вигляд генерала – бездоганний: блискучий, молодечий, xоч потай і скутий внутрішньою невпевненістю, він гідний свого мундира, на якому немає жодної, не передбаченої кравцем складки. Зате священик більше не володіє собою. Він спітнів, краватка з’їxaла набік, рукави сорочки зім’ялися. Господар кабінету схрестив свої короткі, але стрункі ноги. Блискучі лаковані чоботи сидять на них, як на шевських колодках.

– Ви згадали про шлунок, пане Лепсіус, – ласкаво посміхається він, – що ж, можливо, у Туреччині після війни буде порожній шлунок.

– У неї зовсім не буде шлунка, ваша ясновельможносте!

Не ображаючись, генерал продовжує:

– Турецький народ – це сорок мільйонів осіб. Спробуйте, пане Лепсіус, стати на наше місце. Хіба це не великий і благородний політичний задум – згуртувати сорок мільйонів людей і заснувати національну державу, яка колись стане відігравати в Азії таку ж роль, яку відіграє Німеччина в Європі? Країна чекає цього. Ми тільки маємо взятися за справу. У вірменів, безперечно, численна інтелігенція, і це викликає тривогу. Ви справді прихильник такого штибу інтелігенції, пане Лепсіус? Я особисто – ні! У нас, турків, мало таких інтелігентів. Зате ми – давня героїчна раса, покликана заснувати велику державу та панувати в ній. А через перешкоди ми просто пepеступимо.

Лепсіус судомно стискає руки, але не зроняє ні слова.

Цей розперезаний, розпещений хлопчисько – необмежений володар величезної держави. У його до ладу виліпленій маленькій голівці звабника рояться числа, які здивували б кожного, хто знає реальний стан речей. Священика Енвер не може ввести в оману, бо той точно знає, що в Анатолії не набереться і шести мільйонів чистокровних турків. Якщо пошукати в північній Персії, на Кавказі, Кашгарі і в Туркестані, то разом із тюркськими племенами, які живуть у наметах, і конокрадами, котрі кочують степом, вони навряд чи наберуть двадцять мільйонів. Які ілюзії породжує дурман націоналізму!

І водночас Лепсіус відчуває жаль до цього дрібного бога війни, до цього інфантильного антихриста. Несподівано для себе він озивається проникливим, тихим голосом:

– Ваша ясновельможносте, ви хочете заснувати нову імперію. Але під фундаментом її буде лежати труп вірменського народу. Чи принесе це вам щастя? Чи не краще знайти мирне вирішення зараз?

І тут Енвер-паша вперше розкриває глибоку та щиру суть того, що відбувається. Очі його споглядають непохитно та холодно, стримана посмішка зникла з обличчя, і раптом він шкіриться, показуючи свої великі хижі зуби.

– Між людиною та бацилою чуми мир неможливий, – каже він.

Лепсіус негайно переходить у наступ:

– То ви відверто визнаєте, що маєте намір використовувати війну для поголовного винищення вірменського народу?

Генерал, безумовно, зайшов задалеко. Він тут же відступає, знову замикається в неприступній фортеці своєї обов’язкової необов’язковості.

– Моя особиста думка і мої задуми повністю відображені в комюніке, опублікованому нашим урядом. Ми діємо нині, виходячи з вимог війни та необхідної самооборони. До цього ми досить довго пантрували за ходом подій. Піддані держави, котрі ставлять собі за мету її руйнацію, караються всюди за всією суворістю закону. Тож наш уряд діє в злагоді з законом.

Знову все спочатку! У Лепсіуса вирвався стогін. У вухах лунає голос монсеньйора Завена: «Не моралізувати! Зберігати діловий тон! Аргументи!» О, якби він був здатен, пускаючи в хід гострі, як меч, аргументи, зберігати діловий тон! Нерви слуги Божого напружені до краю вже хоча б тому, що він не може підвестися, прикутий до крісла. Йому, природженому оратору, звиклому промовляти з церковної кафедри та на зібраннях, потрібен простір, він має вільно рухатися!

– Ваша ясновельможносте, – гість піднімає руку до свого прекрасного чола, – я не буду зараз висловлювати загальновідомі істини, казати, що не можна примушувати весь народ розплачуватися за підступи окремих людей. Ні, я не стану питати, чому прирікають на болісну смерть жінок і дітей, маленьких дітей, – такою дитиною були колись і ви. Їх по-звірячому знищують, приносячи в жертву політиці, тоді як про політику вони ні сном, ні духом не відають. Ваша світлосте! Я хотів би, щоб ви подумали про ваше майбутнє і про майбутнє вашого народу. Колись добіжить кінця і ця війна. І тоді Туреччині доведеться вести мирні перемовини. Та чи буде цей день щасливим для всіх нас! Але, якщо цей день виявиться нещасливим, що тоді, ваша ясновельможносте? Чи не повинен відповідальний керівник країни заздалегідь потурбуватися про те, як складуться обставини за несприятливого результату війни? В якому становищі опиниться турецька делегація на мирних перемовинах, якщо її зустрінуть запитанням: «Де брат твій Авель?». Неприємне становище! І ось тоді-то держави-переможці, пам’ятаючи про велику вину Туреччини, нещадно розділять здобич. Вбережи нас від цього, Боже! Як бути тоді верховному провіднику народу Енверу-паші, котрий прийняв на себе всю повноту відповідальності, генералу, чия влада була безмежною? Як тоді виправдається він перед своїм народом?

Обличчя Енвера-паші набуває мрійливого виразу, і він відповідає без жодної іронії:

– Дякую за чудово сформульоване попередження. Однак той, хто втручається в політику, має володіти двома чеснотами. По-перше, достатньою легковажністю, або, якщо завгодно, презирством до смерті, що, либонь, одне і те ж. А по-друге, непорушною вірою в правильність своїх рішень, якщо він їх уже прийняв.

Преподобний Лепсіус встає. Він майже по-східному схрестив руки на грудях. Посланий Богом янгол-хранитель вірменського народу має жалюгідний вигляд. Носовичок висунувся з кишені, одна штанина загорнулася до коліна, краватка з’їхала набік. І скельця пенсне, далебі, запітніли.

– Заклинаю вас, ваша ясновельможносте, – він схиляється перед генералом, котрий залишився сидіти, – зробіть так, аби сьогодні з цим було покінчено! Ви дали внутрішньому ворогові – який ворогом, утім, не є – такий урок, якого в історії не знайти. Сотні тисяч людей страждають і вмирають на сільських дорогах Сходу. Покладіть цьому сьогодні ж край! Накажіть призупинити нові розпорядження про виселення. Знаю, що ще не всі вілаєти і санджаки спустошені. Якщо ви заради німецького посла і заради пана Моргентау відкладаєте великі депортації в західній частині Малої Азії, то пожалійте заради мене Північну Сирію, Алеппо, Александретту й узбережжя! Скажіть: годі! І я, повернувшись до Німеччини, буду славити ваше ім’я!