Розділ п’ятий
Божественна інтермедія

Герої Гомера борються за Скейські ворота^[41], і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою – перемога чи поразка. Але битва героїв – лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка – тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.

У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, під’їжджає нарешті до великого мосту, що з’єднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.

– Який жах! – голосно каже німецькою Лепсіус.

Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає – біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.

Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті – військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.

«На тому березі, – міркує подумки Лепсіус, – мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за п’ять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (п’ятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на дев’ять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.

Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.

– Що робити, ефенді, море входить у протоку, – пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.

До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті – його ще й заколисало – Лепсіус перебирає в пам’яті все, що було.

Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обов’язковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.

Уже минуло десять хвилин. Енвер-паша накаже в жодному разі не приймати цього німецького інтригана, а тепер справі швах. Ну, і нехай! Мій народ також бореться за своє життя. Над ним теж заніс копита кінь вороний із вершником, «котрий має владу в своїй руці». Врешті, яке мені діло до цих вірменів!

Йоганн Лепсіус відповідає на ці брехливі розради коротким сухим плачем. Ні, мені є діло до вірменів, вони мені любі, й якщо з усією суворістю спитати серце, воно відповість, що вірмени, як це не грішно і не протиприродно, дорожчі мені, либонь, за мій власний народ.

Із часів Абдула-Гаміда, після різанини 1896-го, після поїздки країною, з самого початку своєї місіонерської діяльності Йоганн Лепсіус відчуває, що він посланий Богом цим нещасним. Вони – його земне призначення. І перед священиком постають ці обличчя. Витріщаються величезними очиськами. Такі є у тих, кому судилося випити свою чашу до дна. Мабуть, такі очі були й у Розп’ятого. Тому, можливо, Лепсіус так любить цей народ. Ще годину тому він дивився в очі патріарху, архіпастиреві вірменів у Туреччині, точніше, раз по раз відводив погляд від очей монсеньйора Завена, в яких проглядалася безнадія. Між іншим, через цей візит до патріарха він і запізнився. Так чи інак, чоловік учинив дурість: надумав потім повернутися в Пера, в готель «Токатлян», аби перевдягнутися. Так, до патріарха належиться з’явитися в чорному, як личить протестантському пастору. Зате Енверу він не повинен нагадувати про своє звання: треба уникнути всього, що додало б цьому вирішальному побаченню хоча б тіні врочистості. Стиль панів іттіхатистів йому відомий. Буденний сірий костюм, недбалий тон, самовпевнені манери, часті натяки на сили, що стоять за ними, – ось як треба поводитися з цими авантюристами. У кінцевому підсумку винен у всьому сірий костюм Лепсіуса.

Навіщо він так довго сидів у патріарха? Треба було попрощатися вже за кілька хвилин. На жаль, слуга Божий ніколи не вмів педантично та неухильно прагнути мети. Навіть організовуючи допомогу вірменам після абдулгамідівської різанини, він домігся успіху не тому, що дотримувався розумної політики, а тому, що несамовито гатив у всі двері. Стала в нагоді і юнацька слабкість священика, пристрасть до популярних словосполучень: «Танець смерті», «Вічний жид», «Джон Буль» тощо. Він – імпровізатор, діє під впливом миттєвостей, так, він такий, сам це знає. Ось і сьогодні не зміг вчасно піти від цього зворушливого пастиря.

– Через годину ви зустрінетеся з Енвером, – по слабкому голосу монсеньйора Завена можна було здогадатися про низку безсонних ночей, про те, що той втрачав голос у міру того, як втрачав сили його народ. – Ви зустрінетеся з цим чоловіком. Благослови вас, Боже, але і ви нічого не доб’єтеся.

– Ваша святосте, я особисто не так безнадійно дивлюся на речі, – спробував було втішити владику Лепсіус, але осікся.

Помах руки, в якому була і скорбота, і приреченість.

– Сьогодні нам стало відомо, – сказав патріарх, – що слідом за Зейтуном, Айнтабом і Марашем депортація розповсюдиться на вілаєти Східної Анатолії. Таким чином, крім західної частини Малої Азії, не постраждали поки що тільки Алеппо та прибережна смуга біля Александретти. Кому, як не вам, знати, що депортація – це особливо болісні, уповільнені та смертоносні тортури. Навряд чи хтось із зейтунців виживе.

Погляд патріарха не припускав заперечень.

– Не прагніть недосяжного, зосередьте зусилля на досяжному. Пробі, вам вдасться. Я, правда, в це не вірю – домогтися відтермінування для Алеппо та прибережної смуги. Кожен день зволікання – це досягнення. Підкресліть роль німецької громадськості та преси, яких ви будете інформувати. І головне, не моралізуйте. У таких людей це викличе тільки сміх. Не виходьте з галузі реальної політики. Погрожуйте наслідками в економіці – це діє найкраще. А тепер, сину мій, благословляю вас на вашу благородну місію! Бережи вас Христос!

Лепсіус схилився, і патріарх освятив широким хрестом голову та груди відвідувача.

Й ось сидить Лепсіус в незграбній барці, гойдаючись на хвилях Золотого Рогу, а безпристрасний перевізник задумливо загрібає веслами. Поки вони причалили, минуло більше двадцяти хвилин. Йоганн Лепсіус одразу ж помічає, що на стоянці немає жодного екіпажа. Він саркастично регоче: ні, за всією цією низкою витончено вигаданих перешкод ховається не проста випадковість! Вража сила тому весь час і плутається у нього під ногами, що він втрутився у вірменські справи, а їм визначено йти своїм плином.

Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кав’ярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.

Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?

Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась пам’ятна дата, пов’язана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз – мить! – і велика вивіска летить на землю.

Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:

– А що це все означає?

У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:

– Цього разу вони розгромили свого союзника. Це – німецька фірма.

Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, – міркує Лепсіус, – тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.

Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.

Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.

Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:

– Пастор Лепсіус?

Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.

Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.

В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.

Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.

Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.

У Берліні, перед своїм від’їздом, Лепсіус попросив описати зовнішність Енвера-паші, і все ж він вражений, побачивши, що турецький Марс, один із семи чи дев’яти володарів світу, від котрих залежить життя і смерть, – куций на зріст і настільки непоказний. Лепсіусові стає ясно, чому тут висять портрети Наполеона та Фрідріха. Це – герої зростом метр шістдесят. Геніальні честолюбці, котрі досягли висот слави, хоч і не вдалися статурою. Лепсіус готовий посперечатися, що Енвер-паша носить чоботи на високих підборах. У будь-якому разі, каракулева шапка, яку він не знімає, набагато вища за формені головні убори. Шитий золотом мундир (чи то маршальський, чи то власного фасону) дивовижного крою, зшитий по талії, сидить як улитий і в поєднанні з двома рядами блискучих орденів надає Енверу легковажно-молодечого й елегантно-завзятого вигляду.

«Циганський барон», – думає Лепсіус, і хоч розтривожене серце калатає, в пам’яті виникає бравурний вальс далекої юності:

 
Я – циганський барон,
Маю багато дружин…
 

Однак текст арії, яку Лепсіус згадав, споглядаючи блискучий мундир, зовсім не відповідає характеру молодого полководця. Судячи з обличчя, Енвер-паша чи то сором’язливий, чи то боязкий, він по-дівочому закочує очі. Вузькі стегна, пологі плечі, рухається легко, навіть витончено. Лепсіус почувається незграбою поруч із ним. Перша атака, до якої вдається Енвер-паша, базується на особистій чарівності, на вмінні полонити відвідувача своєю балетною пластичністю. Привітавшись, полководець не веде Лепсіуса в незатишний кабінет, а просить залишитися тут, присуває крісло до столика біля вікна і сідає, нехтуючи невигідним для себе освітленням.

Лепсіус, як і запланував у своїй програмі бойових дій, починає розмову з того, що передає генералові уклін від німецької шанувальниці. Енвер-паша відповідає посміхаючись, із властивою йому чарівною скромністю. У нього приємний тенор, звук якого цілком гармоніює із зовнішністю вояки. Відповідає чистою німецькою мовою:

– Я глибоко поважаю німців. Це, безперечно, вражаючий народ, немає йому рівних у світі. Досягнення німців у цій війні – неперевершені. Я особисто завжди радий вітати у себе німця.

Пастор Лепсіус чудово знає, що в Молодотурецькому комітеті Енвер-паша репрезентував французьку партію, а можливо, і зараз таємно її представляє. Енвер довго опирався вступу Туреччини у війну на боці Німеччини, а не Антанти. Але зараз це вже не суттєво, тому Лепсіус продовжує обмін люб’язностями, зондує ґрунт.

– У Німеччині у вашої ясновельможності є безліч вірних шанувальників. Від вас чекають подвигів всесвітнього значення.

Енвер здіймає очі догори, відмахується, ніби даючи зрозуміти, що втомився боронитися від домагань, які ховаються за такими лестощами.

Пауза. Сенс її приблизно такий: «Давай, голубе, спробуй мене розговорити!»

Лепсіус прислухається до звуків за вікном: звідти долинають тільки тихий посвист і дзвоники транспорту на Босфорі.

– Я помітив, що народ у Стамбулі налаштований піднесено. Сьогодні в місті панує особливе пожвавлення.

Генерал вирішує висловитися в стилі основоположних патріотичних декларацій. Милозвучний голос зараз безпристрасний:

– Війна важка. Але наш народ усвідомлює свій обов’язок.

Перший випад німця:

– Й усередині країни також, ваша ясновельможносте?

Генерал задивився кудись удалечінь.

– Певна річ, усередині країни відбуваються великі події.

– Ваша ясновельможносте, ці великі події мені добре відомі.

Постать військового міністра висловлює нерозуміння, він навіть трохи здивований. Колір обличчя в глави гігантської імперії рідкісно свіжий, юнацький.

– Становище на Кавказькому фронті з кожним днем поліпшується. Правда, ще не час судити про справи південної армії Джемаля і вашого співвітчизника Кресса.

– Дуже втішно чути, ваша ясновельможносте. Але, згадавши про становище всередині країни, я мав на увазі не район військових дій, а мирні вілаєти.

– Коли держава веде війну, всі області країни стають районами військових дій, більшою чи меншою мірою.

Генерал ледь помітно підкреслює ці слова, далі вони набувають особливого значення. Наразі ж авангардний бій закінчився несприятливо для священика. Він змушений вдатися до лобової атаки.

– Імовірно, вашій ясновельможності відомо, що я прибув сюди не як приватна особа, а як глава німецького товариства з вивчення Близького Сходу. Я маю представити там доповідь із приводу певних подій.

Подив у широко вирячених очах Енвера. Це ще що за товариство з вивчення Близького Сходу?

– Міністерство закордонних справ, та й сам пан рейхсканцлер ставляться з живим інтересом до моєї місії. Після повернення я зроблю в рейхстазі доповідь з вірменського питання, поінформую депутатів і пресу.

Енвер-паша, котрий, за звичаєм опустивши очі, терпляче слухав відвідувача, при словах «вірменське питання» підводить голову. Обличчя розбещеного хлопчика на мить насуплюється: вічно ці серйозні люди чіпляються до нього з одними і тими ж дурницями. Але за мить усе знову гаразд. А Лепсіус вже не володіє собою.

– Я прийшов до вас за допомогою, ваша ясновельможносте, будучи переконаний, що такий видатний полководець і герой не здатен вчинити нічого такого, що затьмарило б його історичний образ.