– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.

Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.

Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.

– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.

– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау^[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.

– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.

Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.

Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятися провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.

У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, у чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів^[29], важке хлюпання й голосну розмову – і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потім ще раз з’явилось у далечині й зовсім щезло.

– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатися за човном і виявити… Що ж виявляти? Він одразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?

Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.

Лінгард говорив із ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадалися до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він зі своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких він бачив й обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх… Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий із ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку… певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймався і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалося, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтися ближче й гукнув:

– Гей, бриг! Якесь ушкодження?

Він, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, і тільки згодом почулося коротке: – Ні!..

– Ви ще довго лежатимете в дрейфі?^[30] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далі від корабля. Зачепимо вас, як не відійдете.

– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далі відійти. Здається, вони не дуже балакучі.

Кодола витяглась, і мірне хвилювання моря відігнало човна від брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стриміла з підвітряного боку на віддалі одної чи півтори милі. Клекіт прибою, що розбивався мірними вибухами об підніжжя землі, чути було навіть проти вітру. Втома від кількаденної подорожі в човні перемогла тривогу Картерових думок, і він поволі втрачав уяву про час, хоч і не губив свідомості свого становища. В тривожному сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.

– То ракети, чи що? – крізь зуби спитав один матрос.

– Так, ракети, – сердито відповів Картер. – А що то далі буде? – понуро пробурмотів він сам до себе.

У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.

Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках^[31] і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище й непевне майбутнє.

Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.

IV

Бриг, керований Лінгардом, ще пів дня лавірував протоками поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він оминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з надвітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.

– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий білий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулі.

– Так, це намул, – поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей. – Збийте грот, містере Шоу, – наказав він, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.

Він поклав трубу й відійшов від поруччя. З годину ще поповодив він із недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалося, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатися від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше як три фути; а коли бриг підходив до схованих, довгих і гострих рифів, де лот був ні до чого, стерно повертали тільки тоді, як водоріз торкався вузької смуги піни, що обрамляла рифи.

Лінгард любив свій бриг, як люблять тільки чоловіки. Ця любов була така велика, що він заспокоювався тільки тоді, коли бриг виявляв усі свої властивості (силу, відданість, витривалість), задовольняючи його вибагливі вимоги найвищою мірою. Кожен помах вітрил, що злітали в повітрі, захоплював його серце гострою насолодою. А ніжний шепіт води, який виявляв, що його чудове судно ні на мить не міняло свого курсу, був йому дорожчий, ніж комусь іншому ніжне шепотіння ласкавих слів. У такі хвилини він жив інтенсивно, і в розпалі сильного почуття йому хотілося притиснути до грудей своє маленьке судно. Воно було для нього цілим світом, сповненим справжньої радості.

Люди на яхті, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли біля цього відлюдного берега, незабаром розчаровано помітили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Він лавірував, пробиваючись між гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спільну думку яхтового екіпажу, мало толку можна було сподіватися від такого судна. Тільки капітан яхти зауважив боцманові:

– Ця людина, певно, все тут добре знає. Бачиш, як він керує своїм бригом. Я не одмовлюсь, коли він нам допоможе, бо невідомо, Джордж, коли ми виліземо з цієї муляки.

Бриг ніяк не міг досягти південної частини рифів, де загрузла яхта, і повернув востаннє на самісінькому кінці цієї грузької мілини. Незабаром він узяв другий галс, і, зменшивши вітрила, судно, щоб добутись до місця, де мали кинути якір, пішло під марселями, нижніми стакселями^[32] та клівером^[33]. Відстань між бригом і яхтою зменшилася на чверть милі; та яхта застряла провою на схід, а бриг помалу посувався в північно-східному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лінгард бачив із палуби всіх, що мовчки дивилися на бриг.

Невисокий червонолиций чоловік із сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафуті яхти, махнув картузом із золотим галуном. Лінгард махнув у відповідь рукою. Ближче до корми, під білим наметом, він побачив двох чоловіків і жінку. Один чоловік і леді були в синьому, а другий, дуже високий – у білому. Стояв він, тримаючись за підпору намету. Лінгард виразно бачив їх; вони дивилися на бриг у біноклі, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивовані. Великий собака зіп’явся на бильця, підвів велику чорну голову і, тричі голосно й жалібно заскавчавши, зник. Несподівано на яхті всі заворушилися, заметушилися, побачивши, що їхня шлюпка пливе на буксирі за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бік. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неї не чутно було жодного слова; і тоді бриг, досягши західного кінця мілини, почав плисти по діагоналі, віддаляючись від яхти. Лінгард помітив, як люди на кормі яхти полишили свої місця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.

Коли бриг одійшов за милю від мілини й був майже врівні з кормою яхти, марселі стрепенулися, реї помалу спустилися. Передні й задні вітрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зі згорнутими крилами. І от, гримнувши як грім, упав на дно якір. Ще з хвилину корабель підганяв останніми подихами північний вітер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся і повис рівно й непорушно, немов обтяжений свинцем.

– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лінгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне місце, сер.

Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посередині широкої смуги чистої води. На північ невисокі скелі стриміли чорними й білими рядами. Малий острівець видирався з води, наче чотирикутна башта якоїсь затопленої будівлі. Цей острів був миль зо дві від брига. На схід берег був низький, укритий зеленим лісом, облямований темними манговими деревами. У цій темній лісній окрайці був різко окреслений прохід, ніби вирізаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срібло. Лінгард показав цей прохід Шоу.

– Це вхід у те місце, куди ми йдемо, – мовив він. Шоу пильно подивився на нього.

– Я гадав, що ви йшли до цієї яхти, – промурмотів він здивовано.

– А! Яхта, – замислено сказав Лінгард, дивлячись на порізаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я віддав би все своє майно і на додачу кілька днів життя, якби мені пощастило до вечора витягти її.

Він заспокоївся і знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стіни лісу, незриме вогнище безупинно викидало чорні й важкі клуби густого диму, що підносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.

– Ми повинні припинити цю забаву, містере Шоу, – урочисто мовив Лінгард.

– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.

– Це дим, – нетерпляче сказав Лінгард. – Це – гасло.

– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здається, далеко на землі. До чого тут гасло, сер?

– Не нам воно, – мовив Лінгард люто. – Накажіть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звеліть добре забити пиж і змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голосніше. Коли старий Йоргенсон почує вибух, то вогнище зникне перш, ніж ви двічі обкрутитесь… Одну хвилинку, містере Картер.

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб відвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром в очікуванні останніх наказів.

– Спустіть усі човни на воду, містере Шоу, – наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя, – і поставте чотирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені швидко треба буде рушати. Тепер, містере Картер, я можу їхати з вами. – Одштовхніться, хлопці, – сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.

– Одштовхніться й востаннє наляжте на весла, бо незабаром уже відпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхні обличчя витяглися, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. В Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:

– А чи досить води біля вашого судна?

– Досить. Од восьми до дванадцяти футів, – хрипко відповів Картер. – Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.

Гучний постріл, що пролунав із бригової восьмифунтівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближалися. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж доки Картер не подав команду: «Годі!»

Вони були вже в затінку яхти й пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.