9

Дзвоник пролунав.

– Час роздягатися! – оголосив черговий староста у спальні для новаків першого вечора навчання.

Гаррі подумав, що він не виглядав таким маленьким і безпорадним. Один чи двоє з них явно стримували сльози, інші ж озиралися навколо, не впевнені, що мають тепер робити. Один хлопчик стояв обличчям до стіни і тремтів. Гаррі хутко підійшов до нього.

– Твоє прізвище? – поцікавився Гаррі.

– Стівенсон.

– Ну, а я – Кліфтон. Ласкаво просимо до школи Святого Беди.

– А я – Тьюксбері, – назвався хлопчик, який стояв по інший бік від ліжка Стівенсона.

– Ласкаво просимо до школи Святого Беди, Тьюксбері.

– Дякую, Кліфтоне. Власне, мій батько і дідусь навчалися тут, перш ніж вступити до Ітона.

– Я й не сумнівався, – кивнув Гаррі. – І можу закластися, що вони були капітанами ітонців у грі проти Герроу на «Лордз», – додав він і відразу ж пошкодував про свої слова.

– Ні, мій батько був «мокрим бобом», – сказав Тьюксбері і додав: – Зовсім не «сухим бобом»^[24].

– «Мокрим бобом»? – перепитав Гаррі.

– Він був капітаном Оксфорда проти Кембриджа у перегонах на човнах.

Стівенсон раптом розплакався.

– Що сталося? – запитав Гаррі, сідаючи на ліжко поруч із ним.

– Мій батько – водій трамвая…

Усі інші перестали розпаковуватися і вирячилися на Стівенсона.

– Це правда? – уточнив Гаррі. – Тоді мені буде краще розкрити свою таємницю, – додав він достатньо голосно, щоб кожен хлопець у спальні міг почути його слова: – Я син вантажника. І не здивуюся, що ти новий хоровий стипендіат.

– Ні, – сказав Стівенсон, – я відкритий стипендіат.

– Тоді вітаю, – сказав Гаррі і потиснув йому руку. – Ти наслідуєш довгу та шляхетну традицію.

– Дякую. Але у мене є одна проблема, – прошепотів хлопчик.

– Яка, Стівенсоне?

– У мене немає зубної пасти.

– Не хвилюйся, друзяко, – втрутився Т’юксбері, – моя мати завжди кладе запасну.

Гаррі всміхнувся, коли дзвоник задзеленчав знову.

– Всі по ліжках, – твердо сказав він, проходячи через спальню до дверей, і почув шепотіння:

– Дякую за зубну пасту…

– Не думай про це, друзяко.

– А тепер, – сказав Гаррі після того, як загасив світло, – не хочу чути жодного слова від будь-кого, доки дзвоник не розбудить вас уранці о шостій тридцять. – Я мав на увазі – жодного слова.

Він усміхався, коли спускався сходами, щоб приєднатися до Дікінса та Беррінґтона у кабінеті для старост.

Дві речі здивували Гаррі, коли він повернувся до школи Святого Беди в перший день навчання. Не встиг він увійти у вхідні двері, як пан Фробішер відвів його убік.

– Вітаю, Кліфтоне, – тихо сказав він. – Про це оголосять лише на завтрашніх зборах, але ви станете новим старостою школи.

– Ним же мав стати Джайлз, – механічно сказав Гаррі.

– Беррінґтон буде капітаном шкільної команди, і…

Гаррі аж підстрибнув, коли почув звістку, що його приятель повертається до школи Святого Беди.

Старий Джек мав рацію, коли сказав, що пан Г’юґо знайде спосіб, аби його син повернувся вже першого ж дня.

Коли Джайлз зайшов до зали кілька хвилин по тому, хлопці потиснули один одному руки, але Гаррі жодного разу не торкнувся теми, яка мала б займати думки їх обох.

– І як тобі новаки? – поцікавився Джайлз, коли Гаррі увійшов до кімнати.

– Один із них нагадує мені тебе, – сказав Гаррі.

– Тьюксбері, без сумніву.

– Ти його знаєш?

– Ні, але мій тато навчався в Ітоні в той самий час, що і його батько.

– Я сказав йому, що я син вантажника, – повідомив Гаррі, коли впав у єдине зручне крісло у кімнаті.

– Справді? – не повірив Джайлз. – А він тобі сказав, що він син міністра?

Гаррі нічого не відповів.

– Чи є хтось, за ким треба наглядати? – поцікавився Джайлз.

– Стівенсон, – сказав Гаррі. – Щось середнє між Дікінсом і мною.

– Тоді краще заблокувати пожежний вихід, перш ніж він вирішить ним скористатися.

Гаррі часто думав про те, де він би зараз був, якби Старий Джек не переконав його повернутися до школи тієї ночі.

– Який завтра перший урок? – запитав Гаррі, звіряючись зі своїм розкладом.

– Латина, – повідомив Дікінс. – Ось чому я студіюю з Джайлзом Першу пунічну війну.

– З двісті шістдесят четвертого по двісті сорок перший рік до Різдва Христового, – проторохтів Джайлз.

– Б’юся об заклад, що тобі це подобається, – зауважив Гаррі.

– Ще й як, – відгукнувся Джайлз, – і я просто не можу дочекатися продовження Другої пунічної війни.

– З двісті вісімнадцятого по двісті перший рік до Різдва Христового, – підхопив Гаррі.

– Мене завжди дивувало, звідки греки та римляни точно знали, коли народиться Христос, – пожартував Джайлз.

– Ха-ха-ха! – зареготав Гаррі.

Дікінс не засміявся, але сказав:

– І, нарешті, іще треба буде розглянути Третю пунічну війну, зі сто сорок дев’ятого до сто сорок шостого року до Різдва Христового.

– Мені справді потрібно знати про всі три? – уточнив Джайлз.

* * *

Церква Святої Марії у Редкліффі була переповнена містянами та школярами, котрі приїхали, щоб вистояти службу Божу з нагоди початку Великого посту, з читанням восьми уривків із Біблії та вісьмома колядками. Хор зайшов через неф і повільно просувався проходом, співаючи «Приходьте, вірні», а потім зайняв місце на хорах.

Директор прочитав перший уривок. За ним прозвучало «Маленьке місто Віфлеєм». В афіші зазначалося, що солістом третього куплету стане хорист Гаррі Кліфтон.

«Як тихо-тихо сходить дивовижний дар…» Мама Гаррі сиділа горда у третьому ряду, а старенька, котра сиділа поруч із нею, хотіла розповісти всій парафії, що вони слухають її онука. Чоловік, який сидів по інший бік Мейзі, не міг розчути жодного слова, однак про це ніхто не здогадався, спостерігаючи задоволену посмішку на його обличчі. Дядька Стена ніде не було видно.

Капітан команди прочитав другий уривок, а коли Джайлз повернувся на своє місце, Гаррі помітив, що він сидить поруч із солідним чоловіком із посрібленим волоссям на голові, тому вирішив, що це, мабуть, сер Волтер Беррінґтон. Джайлз якось йому сказав, що його дідусь живе у ще більшому будинку, ніж його, але Гаррі не думав, що таке можливе. З іншого боку Джайлза сиділи його батьки. Пані Беррінґтон посміхнулася Гаррі, але пан Беррінґтон ні разу навіть не глянув у його бік.

Коли орга5н заграв прелюдію до «Тріє царі», уся громада підвелася і заспівала разом. Наступний уривок прочитав пан Фробішер, після чого настало те, що панна Мандей очікувала як кульмінацію служби. Тисячоголоса громада навіть не поворухнулася, коли Гаррі співав «Тиху ніч» так ясно й упевнено, що навіть директор посміхнувся.

Наступний уривок читав бібліотечний ментор. Гаррі вже кілька разів тренував із ним цитату зі святого Марка. Дікінс намагався уникнути цієї честі, як він описав це Джайлзу, але пан Фробішер наполягав, адже четвертий уривок завжди читав бібліотекар. Дікінсові було далеко до Джайлза, але й він читав непогано. Гаррі підморгнув приятелю, коли той повернувся на місце поруч зі своїми батьками.

Потім хор підвівся, щоб заспівати «У солодкій радості», а парафіяни залишилися сидіти. Гаррі вважав, що ця колядка – одна з найвибагливіших у його репертуарі через нетрадиційну гармонію. Пан Голкомб заплющив очі, щоб краще чути старшого хориста. І Гаррі заспівав «Тепер нехай усі серця співають», коли вчителю здалося, що він почув легкий, майже непомітний тріск у голосі. Він припустив, що Гаррі, либонь, застудився. Але панна Мандей краще знала, що це. Вона й раніше чула такі ранні ознаки. Жінка лишень молилася, щоб це була лише помилка, але знала, що на свою молитву не отримає відповіді. Гаррі доспіває решту служби так, що лише кілька людей второпають, що сталося, і він співатиме іще кілька тижнів, можливо, й місяців, але на Великдень співатиме вже хтось інший.

Серед тих, хто не сумнівався в тому, що сталося, був і дідуган, який з’явився лише за кілька хвилин після початку служби. Старий Джек вибрався надвір іще до того, як єпископ востаннє всіх благословив. Він знав, що Гаррі не матиме змоги його навідати аж до наступної суботи, що дасть йому достатньо часу, щоб вигадати, як відповісти на неминуче запитання.

* * *

– Ми можемо приватно поспілкуватися з вами, Кліфтоне? – запитав пан Фробішер, коли дзвоник провістив про закінчення уроку. – Можливо, буде краще зробити це в моєму кабінеті.

Гаррі ніколи не забуде той раз, коли почув такі ж слова.

Коли Гаррі зачинив за собою двері кабінету, класний керівник указав йому на місце біля вогню, чого раніше зроду не робив.

– Я просто хотів запевнити вас, Гаррі, – це також прозвучало вперше, – що той факт, що ви більше не зможете співати в хорі, ніяк не вплине на вашу стипендію. Ми у школі Святого Беди добре розуміємо, що внесок, який ви зробили в шкільне життя, давно вийшов за межі каплиці.

– Дякую, сер, – уклонився Гаррі.

– Проте нам треба розглянути ваше майбутнє. Хормейстер мені сказав, що має пройти певний час, перш ніж ваш голос повністю відновиться, і боюся, що це означатиме, що нам доведеться бути реалістичними щодо ваших шансів отримати хорову стипендію Бристольської ґімназії.

– Немає жодного шансу, – спокійно визнав Гаррі.

– Змушений погодитися з вами, – кивнув Фробішер. – Дуже радий, що ви правильно оцінюєте ситуацію. Але, – продовжив він, – я був би радий внести ваше ім’я на відкриту стипендію Бристольської ґімназії. Однак, – додав він, перш ніж Гаррі встиг щось сказати, – за таких обставин варто вважати, що у вас буде більше шансів отримати таку стипендію, скажімо, у школі в Колстоні чи в Королівському коледжі у Ґлостерширі, де не такі вимогливі вступні іспити.

– Ні, дякую, сер, – сказав Гаррі. – Єдиним моїм вибором залишається Бристольська ґімназія.

Він сказав те саме Старому Джеку і так само твердо, як і попередньої суботи, коли його наставник пробурмотів щось про те, щоб не палити за собою мости.

– Хай буде так, – сказав пан Фробішер, який і не чекав жодної іншої відповіді, але все ще відчував, що його прямий обов’язок запропонувати альтернативу. – А тепер обернімо ваші клопоти на нашу користь.

– Як ви пропонуєте мені це зробити, сер?

– Тепер, коли ви буде звільнені від щоденних репетицій хору, у вас з’явиться більше часу, щоб підготуватися до вступного іспиту.

– Аякже, сер, але я все ще маю свої обов’язки як…

– І я зроблю все, що в моїх силах, щоб ваші обов’язки старости школи були не такими обтяжливими в майбутньому.

– Дякую, сер.

– До речі, Гаррі, – зронив пан Фробішер підводячись, – я тільки-но прочитав ваш твір про Джейн Остін, і мене зачарувала ваша думка, що якби панна Остін змогла вступити до університету, то вона, можливо, ніколи б не написала жодного роману, і навіть якби написала, то її творчість, імовірно, не була б такою проникливою.

– Іноді залишатися знедоленим є перевагою, – відповів Гаррі.

– Це не схоже на слова Джейн Остін, – зауважив пан Фробішер.

– Бо це сказала не вона, – пояснив Гаррі. – А хтось інший, хто не ходив до університету, – додав він, але нічого не став пояснювати.

* * *

Мейзі зиркнула на свій новий годинник і всміхнулася.

– Тепер час вирушати, Гаррі, якщо не хочу спізнитися на роботу.

– Звісно, мамо, – сказав Гаррі, вискакуючи з-за столу. – Я відпроваджу тебе до трамвайної зупинки.

– Гаррі, чи думав ти, що робитимеш, якщо не отримаєш цю стипендію? – поцікавилася його мати, нарешті поставивши запитання, якого уникала упродовж кількох тижнів.

– Постійно думаю, – сказав Гаррі, відчинивши їй двері. – Але в мене немає якогось особливого вибору. Просто доведеться повернутися до Меррівуда, а коли мені виповниться чотирнадцять років, піду і знайду собі роботу.