Це був один із тих обідів, які останнім часом дуже рідко вдавалося відвідати Анні, коли час тече радісно та непомітно. Генрі відповів на всі її допитливі запитання. Вийшовши з Гарварду, він працював у фірмі, що торгувала нерухомістю у Чикаґо, його рідному місті, але коли оголосили війну, він не міг відмовити собі у бажанні дати прочухана німцям. Чоловік мав цілу колекцію цікавих історій про Європу та перебування його там ще молодим лейтенантом, який боронив честь Америки на Марні. Міллі з Джоном уже давно після смерті Річарда не бачили, щоб Анна так щиро сміялася, і вони багатозначно всміхнулися одне одному, коли Генрі запитав, чи може відвезти її додому.

– І що ви наміряєтесь робити тепер, повернувшись на землю, гідну героїв? – запитала вона, коли вони вийшли на Чарлз-стрит.

– Іще не вирішив, – відповів він. – На щастя, маю трохи власних грошей, тому мені не треба квапитися. Я навіть можу відкрити тут свою фірму з торгівлі нерухомістю. Я завжди почувався у Бостоні, як удома, із часів мого навчання в Гарварді.

– То ви не повернетесь до Чикаґо?

– Ні, мене нічого туди не зможе заманити. Мої батьки померли, а я єдина дитина в сім’ї, тож можу починати заново будь-де… Коли ваш поворот?

– Ось там, перший праворуч, – підказала Анна. – Червоний будинок на розі.

Генрі припаркував свою автівку й відпровадив Анну до вхідних дверей. Він побажав їй на добраніч і зник іще до того, як та встигла йому подякувати.

Жінка дивилася, як його автомобіль поволі спускається по Бекон-гіл, відчуваючи, що знову захоче побачити його.

Анна була в захваті, хоча й не надто здивована, коли новий знайомець зателефонував їй уже наступного ранку:

– Бостонський симфонічний оркестр, Моцарт і новий яскравий маестро – наступного понеділка. Я зможу вас запросити?

Анна була заскочена зненацька, коли второпала, з яким нетерпінням чекає цього концерту. Здавалося, це тяглося надто довго відтоді, як привабливий чоловік запросив її.

Генрі прибув до Червоного будинку за кілька хвилин після призначеної години. Вони потиснули руки навзаєм цілком офіційно, перш ніж вона запропонувала йому віскі. Чи помітив гість, що вона знала, що саме він п’є?

– Мабуть, приємно жити на Луїсбурґ-сквер. Ви, певно, дуже щаслива.

– Атож, мабуть. Я ніколи не думала про це. Бо народилася і виросла на авеню Співдружності, тому вважаю, що тут занадто тісно.

– Я б і собі міг купити будинок на пагорбі, якщо вирішу оселитися в Бостоні.

– Вони не часто з’являються на ринку, – зазначила Анна. – Вам, правда, може пощастити. Але хіба нам не треба вже йти? Ненавиджу спізнюватися на концерт, коли доводиться наступати комусь на ноги в темряві.

Генрі зиркнув на годинник:

– Авжеж, згоден, не можна пропустити вихід диригента. Але вам не доведеться турбуватися про чиїсь ноги, окрім моїх. Наші місця біля проходу.

Після концерту Генрі поводився цілком природно й узяв свою супутницю під лікоть, коли вони вийшли з театру і пішли у бік Ґранд-готелю. Єдиний чоловік, котрий брав її під руку після смерті Річарда, був Вільям, і це вимагало значних умовлянь, оскільки він вважав, що більше не дитина. І знову години минали непомітно для Анни: завдяки приємній музиці, смачній їжі чи просто товариству Генрі? Цього разу він змусив її сміятися зі своїх історій про Гарвард і плакати з його спогадів про війну. Хоча вона добре тямила, що виглядає значно молодшою за свої роки, а цей чоловік уже стільки пережив у своєму житті, вона почувалася дуже затишно у його компанії. Жінка розповіла йому про смерть свого чоловіка і пролила кілька сльозинок. Генрі узяв її за руку, коли та розповідала про свого сина з неабиякою гордістю та любов’ю. Він сказав, що завжди хотів мати сина. Хоча чоловік майже не згадував Чикаґо чи своє колишнє життя, Анна була певна, що йому бракує своєї сім’ї. Коли він пізнього вечора відпровадив її на Луїсбурґ-сквер, то залишився випити склянку і ніжно поцілував її в щоку на прощання. Анна хвилину за хвилиною перебирала відчуття того вечора, сподіваючись, що Генрі насолоджувався ним так само, як і вона.

Вони вирушили до театру у вівторок, відвідали літній особняк Анни на Північному березі в середу, глибоко заїхали в засніжену сільську місцевість Массачусетсу в четвер, купували антикваріат у п’ятницю і кохалися в суботу. Після неділі вони рідко кудись ходили окремо. Міллі Престон «була абсолютно в захваті», що її зусилля нарешті виявилися настільки успішними, і вона всьому Бостону розповідала всім і кожному, що це вона їх познайомила.

Оголошення про їхні заручини влітку цього року не стали несподіванкою ні для кого, окрім Вільяма. Відтоді, як Анна з глибокими сумнівами познайомила їх, підліток Генрі Осборна не злюбив. Їхня перша бесіда відбувалася у вигляді запитань, під час яких Генрі намагався довести, що хоче стати приятелем, і скупих відповідей Вільяма, які демонстрували, що йому цього не вдасться. І хлопець свого враження не змінив. Анна приписувала обурення сина зрозумілим ревнощам, адже Вільям був центром її життя після смерті Річарда. Більше того, на думку Вільяма, було б неправильно, щоб хтось міг зайняти місце його батька. Анна спробувала переконати Генрі, що з часом Вільям піде йому назустріч.

Анна Каїн стала пані Генрі Осборн у жовтні того ж року. Вона склала свої обітниці в єпископському соборі Святого Павла, і золоті й червоні листочки опадали тоді так само, як трохи більше дев’яти місяців тому, коли вона і Генрі зустрілися вперше. Вільям прикинувся хворим, щоб не ходити на цю церемонію, і залишився в школі. Бабусі ж були присутні, але не змогли приховати своє несхвалення вчинку Анни, особливо через те, що її обранець виявився набагато молодшим за неї.

– Це може закінчитися лише слізьми, – зауважила бабуся Каїн.

Наступного дня молодята вирушили до Греції і не поверталися до Червоного будинку на пагорбі аж до другого тижня грудня, саме вчасно, щоб привітати Вільяма з поверненням додому на різдвяні свята. Останній із жалем виявив, що будинок відремонтували, майже не залишивши згадок про його батька. Під час Різдва ставлення підлітка до вітчима не продемонструвало жодних ознак пом’якшення, незважаючи на спробу, або, як вважав Вільям, хабар – подарунок нового велосипеда. Генрі сприйняв цю відсіч із похмурою покорою. Анну засмутило, що її прекрасний новий чоловік доклав так мало зусиль, аби завоювати прихильність її сина.

Вільям більше не почувався вдома у цій оселі, не хотів бачити Генрі, тому часто зникав на тривалий час упродовж дня. Щоразу, коли Анна питала, куди він іде, вона так і не отримувала задовільного пояснення: звісно, він вирушав не до бабусь, оскільки вони обидві також скаржилися, що не бачать онука. Коли свята добігли кінця, Вільям був дуже радий повернутися до школи Святого Павла. Генрі також не сумував, що той поїхав.

Анна, однак, починала відчувати тривогу щодо обох чоловіків її життя.

11

– Вставай, малий! Підіймайся, шмаркачу!

Один із солдатів гепнув прикладом рушниці в ребра Владеку. Той одразу ж сів і поглянув на свіжонасипані могили своєї сестри та барона, перш ніж обернутися до солдата.

– Я буду жити для того, щоб вас повбивати, – сказав хлопець польською. – Це мій дім, і ви насвинячили на моїй землі.

Солдат плюнув на Владека й підштовхнув його до фронтону замку, де слуги, які вижили, чекали своєї черги. Владек був вражений тим, що побачив, болісно міркуючи, що ж станеться з ним самим. Він був змушений стати на коліна й схилити голову. Відтак відчув тупу бритву, що дряпала йому голову, і його густі чорні кучері впали на траву. Десятьма кривими порухами, наче стригли овець, роботу було завершено. З голомозою головою хлопець отримав змогу вдягти нову одежу – сіру сорочку та штани. Владеку вдалося приховати срібний браслет у п’ятірні, коли його брутально штовхали до шеренги в’язнів. Тепер, коли вони всі стояли там із номером замість імен, чекаючи зі страхом, що ж діятиметься далі, Владек почув якийсь дивний звук десь віддалік. Відчинилися великі залізні ворота, і в них заїхала конструкція, якої хлопець зроду-віку не бачив. Це був великий транспортний засіб, але не запряжений конями чи волами. Усі бранці здивовано повитріщалися на пересування дивного об’єкта. Він зупинився, і вояки погнали туди невдоволених арештантів, змушуючи їх стрибати через борт.

Потім шарабан без коня розвернувся й подався назад, проїхавши крізь залізну браму. Ніхто не наважився щось сказати. Владек сидів у задній частині вантажівки та споглядав назад на замок, поки його спадок не зник із очей.

Процесія проїхала через усе село Слонім. Владека вельми цікавило, як цей автомобіль працює, але ще більше він хотів дізнатися, куди вони прямують. Він упізнав дорогу, знану ще зі шкільних років, але його пам’ять притупилася роками у підземеллі, й він більше не міг згадати, куди вона тягнеться. За кілька миль вантажівка зупинилася, й усіх вигнали на місцеву залізничну станцію. Владек був там лише один раз у своєму житті, коли вони з Леоном приїжджали туди зустрічати барона з його поїздки до Варшави. Начальник станції тоді привітав їх, коли вони зайшли досередини. Цього разу їх ніхто не вітав.

Бранцям наказали розміститися на платформі й дали козячого молока, капусняку і чорного хліба. Із двадцяти п’яти слуг, які раніше стали в’язнями у підземеллі, вижили дванадцятеро: десятеро чоловіків і дві жінки. Владек узяв на себе відповідальність розділити скупий харч між ними. Він припустив, що їх змусять чекати потяга, але впала ніч, і довелося спати просто неба. Це був рай порівняно із підземеллям. Владек дякував Богові, що погода ще була лагідною.

Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так і не з’являвся, після чого настала ще одна безсонна ніч, холодніша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарешті ешелон прибув на станцію. З нього висипали вояки, теревенячи своєю ненависною мовою, і потяг рушив далі, не підібравши жалюгідну Владекову ватагу. Тому вони провели на платформі іще одну ніч.

Владек прокинувся і став роззиратися, чи не можна було б утекти, але упродовж ночі один із його дванадцятьох товаришів по нещастю спробував це зробити, і його застрелили іще до того, як той підбіг до паркана.

Це був управитель барона, Людвик – один із свідків баронівського заповіту щодо спадщини Владека. Його тіло залишилося лежати на трасі як попередження усім, хто захоче вчинити щось подібне.

Увечері третього дня іще один потяг прибув на станцію. Це був великий локомотив, який тягнув пасажирські, а за ними й вантажні вагони, на бортах яких було написано «худоба», а підлогу вкривала солома. Кілька вагонів уже були заповнені арештантами, але звідки вони, Владек не знав. Хлопця та його маленький гурт загнали в один із них, щоб відправити у подорож, але куди? Після іще кількох годин очікування потяг нарешті рушив зі станції – у східному напрямку, як Владек оцінив за рухом призахідного сонця.

Озброєні охоронці сиділи схрестивши ноги на дахах критих вагонів. Протягом тієї нескінченної подорожі вони інколи пострілювали згори, що призвело до того, що іще одне тіло впало під укіс, демонструючи марність будь-якої думки про втечу.

Коли потяг зупинився в Мінську, їм уперше дали кращої їжі – чорний хліб, воду, горіхи та просо – після чого поїздка продовжилася. Іноді вони їхали по три дні, не бачачи жодної станції. Багато хто з мимовільних мандрівників помирали від спраги або голоду, і їх викидали через борт просто на ходу, що дозволяло виділити трохи більше місця тим, хто залишився. Коли потяг зупинявся, часто доводилося чекати по кілька днів, аби дозволити іншому ешелону відбути на захід, використовуючи їхню колію. Потяги, що затримували їхній рух, були неодмінно заповнені солдатами, і Владек хутко второпав, що військові потяги мали пріоритет над усіма іншими видами транспорту.

Втеча завжди була найголовнішим прагненням у думках Владека, але дві речі не дозволяли йому піти на такий ризик. По-перше, і з одного, і з другого боку колії не було нічого, окрім миль пустелі; по-друге, ті, хто пережив підземелля, залежали від нього. Можливо, він і був наймолодшим, але саме він організував їм харчування та воду, а також намагався підтримувати їхню волю до життя. Він був єдиним, хто все ще вірив у майбутнє.

Коли минав черговий день і їх везли далі на схід, температура ставала щораз нижчою, часто падаючи до тридцяти градусів за Фаренґейтом^[6]. Бранці лежали, горнучись один до одного, лежачи на підлозі вагона, щоб зігрітися від тіла сусіди. Владек подумки декламував «Енеїду», намагаючись нагнати на себе сон. Та було неможливо навіть перевернутися, хіба що всім водночас, тому періодично Владек ляскав по стінці вагона, даючи команду перевертатися на інший бік. Якогось вечора виявили, що одна з жінок не ворушиться. Владек повідомив про це охоронцю, четверо з них підняли тіло й викинули під укіс. Охоронці іще увігнали в неї кілька куль, аби переконатися, що та не прикидалася мертвою задля спроби втечі.

Подолавши двісті миль від Мінська, вони прибули в місто Смоленськ, де їм дали теплого капусняку і чорного хліба. В їхні вагони загнали іще цілу купу нових в’язнів, які, здається, балакали тією ж мовою, що й охоронці. Їхній ватажок був значно старший за Владека. А підліток та одинадцятеро його супутників – десятеро чоловіків й одна жінка – негайно викликали підозри у новоприбулих, тому вони розділили вагон навпіл і групи трималися лише своїх.

Однієї ночі Владек раптово прокинувся і задивився на зорі, намагаючись зігрітися. Він уздрів ватажка смоленців, котрий повзком підкрадався до останньої постаті в їхньому ряду. У руці чолов’яга тримав не надто довгу мотузку, зашморг якої накинув на шию Альфонса, старшого лакея барона, котрий міцно спав. Владек знав, що коли рухатиметься занадто хутко, розбійник почує його й утече під захист своїх товаришів. Він проліз по животах польських тіл. Ті глипали на нього, коли він їх минав, але ніхто нічого не сказав. Коли ж підліток дістався до кінця ряду, то стрибнув на нападника, розбудивши всіх у вагоні. Протиборчі сторони відступили, окрім Альфонса, який лежав нерухомо.

Смоленський ватажок був вищий і дужчий за Владека, але це не мало різниці, позаяк обоє боролися на підлозі. Поєдинок тривав кілька хвилин, він привернув увагу охоронців, ті реготали й робили ставки на переможця. Один охоронець, якому не сподобалася відсутність крові, кинув на підлогу вагона багнет. Обоє хлопців кинулися за блискучим лезом, і смоленець вхопив його першим. Його люди підбадьорювали свого ватажка, коли той встромив багнет у ногу Владека, висмикнув закривавлене лезо і знову кинувся на суперника. Цього разу багнет міцно ввігнався в дерев’яну підлогу, поруч із вухом Владека. Коли смоленський ватажок намагався його витягнути, Владек ударив ворога у межиніжжя що було сили, і той відступив, покинувши багнет. Владек схопив зброю, стрибнув на смоленця зверху і всадив йому лезо в горло. Той видав агонізуючий зойк, який було чутно на весь потяг. Висмикнувши лезо, Владек покрутив ним так, як це робив його суперник, і бив знову й знову ще довго після того, як смоленець перестав ворушитися. Нарешті Владек схилився над своєю жертвою, важко хекаючи, підхопив тіло і викинув його з вагона. Відтак почув глухий звук, коли той вдарився об землю, а потім і постріли охоронців, які безглуздо цілили у порожнечу.

Владек підійшов до Альфонса й опустився на коліна, раптово усвідомлюючи холодний і ниючий біль у нозі. Він трясонув неживе тіло: його другий свідок також був мертвий. Хто тепер повірить, що барон обрав його спадкоємцем свого маєтку? Чи залишилася тепер хоч якась причина жити? Він узяв багнет обома руками і спрямував лезо до живота. Але тут охоронець мерщій спустився у вагон і вирвав зброю з його рук.

– О, ні, ні! – хрипнув він. – Нам потрібні ще живі, такі, як ти, для таборів. Невже ти думаєш, що ми робитимемо всю роботу самі?

Владек закрив обличчя руками. Він втратив свій спадок в обмін на якогось смоленського волоцюгу.

* * *

Тепер увесь вагон опинився у полі зору Владека, і зараз у нього було двадцятеро арештантів, за якими слід було наглядати. Він розділив усіх так, що поляк завжди спав поруч зі смоленцем, сподіваючись, що зменшить імовірність подальшого протистояння між конкуруючими зграями.

Значну частину кожного дня він виділяв на вивчення дивної мови смоленців. Упродовж кількох діб він не усвідомлював, що це російська, адже вона дуже різнилася від тієї класичної мови, яку викладав йому барон. Але справжнє розуміння цього відкрилося підліткові, коли він нарешті втямив, куди саме прямує потяг.

Щодня Владек підкликав до себе двох смоленців для практичного спілкування, а коли ті втомлювалися, кликав інших двох, поки всі вони не виконали своє завдання. Невдовзі він уже міг вільно розмовляти зі своїми новими спільниками. Декотрі з них виявилися російськими солдатами, яких арештували після репатріації за те, що побували в полоні у німців. Решта складалася з білогвардійців, селян, гірників і робітників. Усі – запеклі вороги революції.

Потяг торохтів пустельним рельєфом, безпліднішого за який Владек ніколи не бачив, і через міста, про які він зроду не чув, – Омськ, Новосибірськ, Красноярськ: ці назви зловісно дзвеніли у вухах. Нарешті, після двох місяців і більше трьох тисяч кілометрів дороги вони дісталися до Іркутська, де їхній шлях добіг кінця.

Усіх в’язнів вивели з потяга, нагодували та вручили їм сірі роби з номерами на спині, валянки, бушлати і важкі шинелі. Хоча подекуди вибухали сутички за найтепліші предмети одягу, ті все одно не могли забезпечити належний захист від вітру та снігу.

Прибули фіри без коней, як та, що везла Владека раніше, й охоронці покидали на землю довгі ланцюги. По тому бранцям закували кожному одну руку і по п’ятдесят – до спільного ланцюга. Вони чвалали за вантажівками, а їхні охоронці їхали в кузові. Через дванадцять годин їм дозволили дві години відпочинку, щоб можна було відділити померлих і вмираючих перед тим, як живі знову вирушать у дорогу.

Після трьох днів етапу Владек вирішив, що помре від холоду та виснаження, але після того, як вони більше не зустрічали населених пунктів, доводилося просуватися лише вдень, а вночі можна було відпочивати. Мобільна польова кухня, на якій порядкували в’язні з табору, забезпечувала їм юшку з ріпи, яку подавали холодною, і хліб, який ставав іще черствішим, коли минав черговий день. Владек дізнався від цих бранців, що умови в таборі були іще гіршими, тому вони добровільно визвалися працювати на польовій кухні. Упродовж першого тижня їх ніколи не звільняли від ланцюгів, але пізніше, коли думки про втечу навіть бути не могло, арештантів уночі звільняли, щоб ті могли поспати, викопуючи собі ями в снігу, щоби зігрітися. Іноді у вдалі дні вони знаходили нічліг біля лісу: розкіш стала набувати дивних форм. Бранці волочилися, минаючи широкі озера і скуті кригою річки, далі на північ, під пронизливо холодними вітрами й усе глибшими заметами снігу. Поранена Владекова нога постійно тупо нила, біль скоро перевершив агонію його обморожених пальців і вух. Старі й немічні помирали. Тим, кому пощастило, спали як убиті. Нещасних, не здатних зберегти темп, відковували з ланцюгів та покидали вмирати на самоті. Владек втратив відчуття часу і був свідомий лише буксиру ланцюга, як сновида, риючи собі нору в снігу вночі, не певний, чи прокинеться наступного ранку. Багато хто таким чином копали свої могили.

Через дев’ятсот миль переходу тих, хто залишився в живих, зустріли остяки – кочівники тундри, на санчатах із оленями. Арештантів прикували до санчат, і процесія рушила далі. Потужна завірюха змусила їх зупинитися більш ніж на два дні, і Владек скористався можливістю поспілкуватися з молодим остяком, до якого він був прикутий. Підліток із подивом з’ясував, що остяки ненавидять росіян із півдня та заходу, бо ті ставилися до них майже так само зле, як і до своїх полонених. Остяки не відчували відрази до бідних бранців без майбутнього, «приречених», як вони їх називали.

12

Майбутнє тепер дуже турбувало Анну. Перші кілька місяців її шлюбу були щасливими, затьмарені лише її стурбованістю з приводу невдоволення Вільяма її новим чоловіком, а також небажання Генрі шукати собі роботу. Генрі був дуже перебірливий у цьому питанні та пояснював, що він усе ще дезорієнтований війною і не готовий зануритися в те, про що він згодом може пожаліти. Молодій жінці було важко це зрозуміти, і, врешті-решт, проблема виступила на перший план.