Цитаты из книг автора «Данте Алигьери»

побоюючись, що, коли не оплакуватиму її від’їзд, люди здогадаються про мої хитрощі, вирішив я вилити журбу в сонеті, який наводжу тут, бо моя панна виступала безпосередньою вдохновителькою деяких слів – хто розуміє, здогадається, яких. Ось цей сонет

Отож, взявши імена шістдесяти найвродливіших донн міста, де Всевишній присудив мешкати моїй панні, я склав послання у формі сервентези[22], якої тут не наводжу, і про компонування якою згадую тільки заради дивовижної обставини, бо під жодним іншим числом, крім дев’ятого, серед імен тих донн, не ставало ім’я моєї панни.

Тією дамою я прикривався кілька місяців і кілька років, і щоб якнайбільше всіх упевнити, присвятив їй кілька віршиків, які не маю наміру тут наводити, за виключенням небагатьох, у яких насправді вихваляю не когось, а саме найшляхетнішу Беатріче.

Одного дня сталося так, що найшляхетніша сиділа там, де лунають хвали Цариці Слави, я ж був у такому місці, з якого міг споглядати втіху очей своїх, а посередині між нами, точно на лінії, вздовж якої я скеровував свій зір, сиділа шляхетна дама, дуже мила на вигляд, яка на мене безнастанно озиралась, збентежена моїм поглядом, що начебто їй призначався. Чимало хто зауважив її позирки, і такої надали їм ваги, що, виходячи з храму, я чув позаду себе: «Погляньте лишень, як нівечить його та дама». А з імені, яке називали при тому, я зрозумів, що йдеться про особу, яка сиділа між найшляхетнішою Беатріче і мною.

Від часу того видіння моєму природному духові стало тяжко діяти, бо душа цілковито віддалась думкам про ту найніжнішу, а сам я заслаб і понидів, через що чимало зі знайомих моїх – хто зі співчуття, хто із заздрощів – намагався витягти з мене, що я прагнув від них втаїти.

Цей сонет ділиться на дві частини: у першій я вітаю та прошу про відповідь; у другій пояснюю, щодо чого потрібна відповідь. Друга частина починається рядком «В годину зоряну, іще до рана…».

оскільки я вже знався на римуванні, то насмілився скласти сонет, в якому звертався до всіх вірних Амура, просячи їх витлумачити моє видіння, і, власне, змальовуючи його. І я почав той сонет словами «Шляхетним душам я складаю шану».

І одразу почавши обмірковувати бачене, збагнув я, що видіння те мені було о четвертій над ранок, а інакше – о першій з останніх дев’яти годин ночі.

Отак, думаючи про неї, задрімав, і було мені уві сні дивовижне видиво: огнистого кольору хмару, всередині якої я розпізнав постать якогось жахного пана; а придивившись до нього, переконався я, що він навдивовижу радісний. Він по-своєму щось говорив, з чого я небагато зрозумів, запам’ятавши, зокрема, таке: «Ego dominus tuus[19]». На руках у нього начебто спала оголена особа, хоча сповита у ясно-червоний серпанок; і в ній я упізнав ту панну, що напередодні удостоїла мене свого ніжного привітання.

Коли ж від миті явлення згаданої найласкавішої мадонни збігло стільки днів, що виповнилося відтоді акурат дев’ять років, саме в останній з тих днів сталося так, що та дивовижна панна з’явилася мені вбраною в усе білісіньке, поміж двох старших за неї юних жінок. І, проходячи вулицею, вона звела очі у той бік, де я стояв переляканий; і зі своєї невимовної ласки, за яку нині нагороджена у житті вічному, привітала мене так доброзичливо, що я, здалось мені тоді, осягнув усі межі блаженства.