Цитаты из книг автора «Данте Алигьери»

Через поголос, що мене так зганьбив, моя найшляхетніша – нищителька пороків і цариця цноти, – йдучи якось вулицею, не вдостоїла мене найніжнішого вітання свого, з якого я черпав усе блаженство.

По поверненні я взявся шукати ту донну, яку назвав мені мій пан на шляху зітхань. Щоб не втомлювати подробицями, скажу тільки, невдовзі стала вона мені такою обороною, що чимало людей висловлювались про це у спосіб, далекий від пристойної мови, тим змушуючи мене тяжко замислюватися.

Аж ось найсолодший пан, у владу якого віддали мене чесноти найшляхетнішої мадонни, постав у моїй уяві прочанином, вбраним в убоге плахіття.

них. Йому болять печалі донн сумних — Воно свій плач до їхніх долучає.

Кохання плаче – плачте, хто кохає. Воно між донн – ридає кожна з них. Йому

побоюючись, що, коли не оплакуватиму її від’їзд, люди здогадаються про мої хитрощі, вирішив я вилити журбу в сонеті, який наводжу тут, бо моя панна виступала безпосередньою вдохновителькою деяких слів – хто розуміє, здогадається, яких. Ось цей сонет

Отож, взявши імена шістдесяти найвродливіших донн міста, де Всевишній присудив мешкати моїй панні, я склав послання у формі сервентези[22], якої тут не наводжу, і про компонування якою згадую тільки заради дивовижної обставини, бо під жодним іншим числом, крім дев’ятого, серед імен тих донн, не ставало ім’я моєї панни.

Тією дамою я прикривався кілька місяців і кілька років, і щоб якнайбільше всіх упевнити, присвятив їй кілька віршиків, які не маю наміру тут наводити, за виключенням небагатьох, у яких насправді вихваляю не когось, а саме найшляхетнішу Беатріче.

Одного дня сталося так, що найшляхетніша сиділа там, де лунають хвали Цариці Слави, я ж був у такому місці, з якого міг споглядати втіху очей своїх, а посередині між нами, точно на лінії, вздовж якої я скеровував свій зір, сиділа шляхетна дама, дуже мила на вигляд, яка на мене безнастанно озиралась, збентежена моїм поглядом, що начебто їй призначався. Чимало хто зауважив її позирки, і такої надали їм ваги, що, виходячи з храму, я чув позаду себе: «Погляньте лишень, як нівечить його та дама». А з імені, яке називали при тому, я зрозумів, що йдеться про особу, яка сиділа між найшляхетнішою Беатріче і мною.

Від часу того видіння моєму природному духові стало тяжко діяти, бо душа цілковито віддалась думкам про ту найніжнішу, а сам я заслаб і понидів, через що чимало зі знайомих моїх – хто зі співчуття, хто із заздрощів – намагався витягти з мене, що я прагнув від них втаїти.