Цитаты из книг автора «Данте Алигьери»

кожна з цих дум оволодівала мною, що, разом, вони тримали мене на роздоріжжі, як усякого, хто не знає, яким шляхом податися, бо хоче йти, але не знає – у який бік. А коли я шукав спільного шляху, тобто такого, який усіх би їх узгодив, шлях той робився мені ворожим, і мусив я викликати П’єту (Милосердя), щоб віддавати себе в її руки.

Після змальованого вище видіння, коли вже склав я оті рядки за велінням Амура, обсіли мене розмаїті думки, усі причепливі і настирливі, але чотири з яких здавалися мені найбільш необорними. Одна з них була така: добрим є панування Амура, бо воно відвертає вірних йому від недобрих справ. Друга була така: ні, недобрим є панування Амура, бо що більше віри йме йому вірний, то важчі й болісніші випробування йому випадають.

на це він мені відповів: «Нашій Беатріче хтось доніс, буцімто донна, яку я назвав тобі на шляху зітхань, дістала від тебе якоїсь кривди. І тому найшляхетніша, ворожа всякій кривді, не удостоїла тебе привітання, остерігаючись і собі наразитись на кривду. А що їй, можливо, уже віддавна почасти відома твоя таємниця, то, я радив би тобі скласти кілька віршів, у яких ти розповіси про мою над тобою владу, яку я маю завдяки їй, і про те, як ти належав їй від дитячих літ.

Тепер, повертаючись до справи, скажу, відмова в тому найвищому блаженстві завдала мені такого болю, що я втік від людей, і, усамітнившись, зрошував землю прегіркими слізьми. А як не стало й сліз, подався я до своєї оселі, де ніхто не почув би, як я побиваюсь. І там, благаючи милосердя благородної панни і кажучи: «Амуре, допоможи вірному твоєму», я заснув у сльозах, як покаране дитя.

Скажу, коли – десь її уздрівши – я сподівався на її жаданий привіт, тоді не лишалось у мене на світі ворогів, а, навпаки, мене охоплював огонь милосердя, полум’яніючи яким, я дарував усякому кривдникові своєму; і коли б мене хто просив тоді про щось, відповідь моя була б «Любов!», з видом смиренним.

Через поголос, що мене так зганьбив, моя найшляхетніша – нищителька пороків і цариця цноти, – йдучи якось вулицею, не вдостоїла мене найніжнішого вітання свого, з якого я черпав усе блаженство.

По поверненні я взявся шукати ту донну, яку назвав мені мій пан на шляху зітхань. Щоб не втомлювати подробицями, скажу тільки, невдовзі стала вона мені такою обороною, що чимало людей висловлювались про це у спосіб, далекий від пристойної мови, тим змушуючи мене тяжко замислюватися.

Аж ось найсолодший пан, у владу якого віддали мене чесноти найшляхетнішої мадонни, постав у моїй уяві прочанином, вбраним в убоге плахіття.

них. Йому болять печалі донн сумних — Воно свій плач до їхніх долучає.

Кохання плаче – плачте, хто кохає. Воно між донн – ридає кожна з них. Йому