11

Увечері Сергій Павлович посадив Віктора за стіл у вітальні. Наказав одному зі своїх охоронців принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесіда з кандидатом у члени парламенту, від якого поки не можна було втекти. Власне, Віктор і в думці не покладав поки нікуди тікати. Інтуїція підказувала, що хазяїн – людина більш-менш порядна, чи, принаймні, – людина слова. До клітки Віктора ніхто не садовив, до міста відпускали. Тобто він майже вільний. Хіба що обоє паспортів лежали десь у сейфі хазяїна, а отже, і він був прив’язаний до цього сейфа. Бо навіть у Москву без паспорта не поїдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нівроку. Хазяїн знайшов йому Олексу. Олекса розповів про москвича-банкіра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже ніби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергія Павловича. У цьому теж ознака довіри.

І от бесіда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гіркуватим сиром – усе до місця. Розслаблювало, створювало привітну атмосферу повної взаємодовіри.

– Завтра приїде бригада іміджмейкерів із Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяїн. – Ти маєш бути в курсі їхніх думок і давати мені власні коментарі. Щось не подобається – відразу знаходиш мене і пояснюєш! Зрозумів?

– Гаразд, – Віктор кивнув.

– Крім того… Ти ж на політиці тямиш? Адже працював у газеті?

– Не вельми тямлю, бо я не статті писав…

– Не треба! – різко махнув рукою Сергій Павлович. – Те, що ти писав, і є політика! Але це радше дієва політика. А мені наразі потрібна політика обіцянок… Розумієш? Кар’єру в політиці починають з обіцянок. Розтлумач мені: що треба обіцяти?

– Обіцяти кому? Народу? – перепитав Віктор.

– Народ обирає, то й обіцяти слід народу!

Віктор замислився, згадав мигцем читані колись програмні обіцянки депутатів.

– Ну, народ у нас різний… Бідним потрібні гроші, голодним – харчі, ситим – зручності і зниження податків…

– Не жени! – перебив його Сергій Павлович. – Розумні речі кажеш, їх запам’ятовувати треба… Отож… Ні, стривай!

Сергій Павлович гукнув охоронця і попросив його принести ручку й напір. Той приніс.

Випивши ще трохи вина, Сергій Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку і підвів погляд на Віктора.

– Тепер по черзі… «Бідним потрібні гроші», – повторив він і записав. Знову підвів погляд на Віктора. – Голодним – харчі… ситим… А як ти визначаєш, хто ситий, а хто ні?

Віктор наразі замислився.

– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.

– Ні, стривай! – Сергій Павлович поклав ручку на аркушик. – Мені здається, що тут ти спрощуєш! Ситі й багаті – не зовсім одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо він не на дієті… А от ситий – не завжди багатий! А що це означає?

– Виходить, що ситих набагато більше, ніж багатих!

– О! А це означає, що ситі нам важливіші, ніж багаті. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самі за себе…

Вікторові ця розмова подобалася дедалі більше. Відзначивши відразу ж гостроту розуму хазяїна, він зрадів і за себе: схоже, що й до його думок Сергій Павлович прислухається уважно і конспектує їх, ніби це якась вельми корисна лекція.

– Виходить, багатим нічого обіцяти не треба… Це вже потім, коли ви станете депутатом, треба буде постійно щось багатим обіцяти, без цього не вийде!

– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всіх розумію, – кивнув Сергій Павлович. – Давай по черзі, тільки докладніше. Ось наші БІДНІ, – він підкреслив це слово на папері. – Складімо перелік обіцянок для них. Адже й дурень розуміє, що гроші на вулиці нікому роздавати не будуть!

– Будуть, – не погодився з хазяїном Віктор. – Будуть, перед виборами. Принаймні по десятці на душу. За голосування. Уже роздавали…

– Хіба це гроші? – здивувався хазяїн. – Це ж просто підкуп виборців, а мені зараз потрібні передвиборчі обіцянки! Тобто – програма!

Віктор зітхнув.

– Тоді треба якісь економічні обіцянки, нові робочі місця, нові фабрики і заводи, пільгові кредити для підприємців-початківців…

– Ну, бачиш, ти усе знаєш! Так, – він підсунув Вікторові аркуш і ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечері його обговоримо, може, і цим москвичам підсунемо подивитися. До речі, ти знаєш, чим вони повинні займатися, ці іміджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозуміло…

– Сергію Павловичу, вони різні бувають… Скажуть зачіску поміняти, ще щось, краватку іншу купити… Тексти виступів теж мають придумувати…

– Зрозуміло, – кивнув хазяїн. – Гаразд, гайда до більярдної. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – і до столу з ручкою!

Вони зійшли до підвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмі й у білій сорочці без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кістяними кулями. Зняв рамку й послужливо відійшов.

– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергій Павлович. Узяв зі стійки кий, подивився уважно на Віктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоїш без діла!

Віктор розбив піраміду, але жодна куля до лузи не потрапила. Після цього йому дійсно довелося простояти без діла кілька хвилин. Потім зіграли ще три партії, і в останній Віктор собі на подив закотив три кулі.

– Бачиш! – зрадів за нього хазяїн. – Це вже дещо! Вчись! Це називається – обмін досвідом. У мене великий більярдний досвід, а в тебе газетний. От і будемо обмінюватися!

12

Ранкова зоря нагадала про осінь. За вікном коливалося молоко туману. За вікном більше нічого не було: ні дерев, ні паркану, ні міського шуму. За вікном – осінь, вона притлумила все, що ворушилося на землі й понад землею, їй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дітей – радість розмаю.

Віктор довго дивився на туман із віконця мансардної горнички на третьому поверсі хоромини. Його тішила оманлива відсутність життя за вікном. І він подумав, що саме так, напевно, стоїть зараз перед віконцем його квартири Соня і дивиться на цей туман допитливими очками.

Згадка про Соню відлунила раптом докором. Віктор пригадав, що ще кілька днів тому обіцяв потелефонувати їй.

Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику відкриту банку олив і сардельки. Сніданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорі Віктор відразу помітив охоронця Павлуся. Підійшов, привітався, перекинувся кількома словами. З Павлусем вони вже віталися кивком голови, як давні сусіди. Про нього Віктор знав тільки те, що він закінчив Інститут фізкультури й був майстром спорту з біатлону, виступав у молодіжній збірний, а потім перейшов працювати до Сергія Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звідси?» Павлусь ліниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочці в передпокої.

Віктор набрав свій номер телефону. Довгі гудки лунали з півхвилини, аж тоді лункий голос Соні прокричав захекане «алло!»

– Соню? – зрадів Віктор.

– Дядьку Вітю!

– Так, я. Я Мишка знайшов!

– А де він?

– До Москви виїхав…

– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.

– Він там працює, у зоопарку…

– А ким?

– Пінгвіном.

– А хіба так можна? – запитала Соня, і це питання одразу викликало у Віктора усмішку.

– Йому можна…

– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дівчинка.

– Я теж не можу працювати Віктором, – сказав Віктор. – Але пінгвін може працювати в зоопарку пінгвіном, а слон – слоном. Тварині дозволяється працювати самою собою…

– Справді?! Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…

– І що б ти робила?

– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.

– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…

– Я знаю!

Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.

13

До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.

– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.

– Ти теж! – відповів Віктор.

– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!

– І як же вона постаріла?

– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!

– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?

– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…

– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?

– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…

– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?

– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!

– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.

– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…

– І нічого не зробила?

– Нічого!

– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.

– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!

– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.

– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!

Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.

Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…

– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…

– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?

– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!

– А він що, теж на неї гримає?

– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!

Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.

– А тебе вони кривдять?

– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…

– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.

Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.

14

Опівночі додому повернувся Сергій Павлович і відразу закликав Віктора до себе.

Віктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся він до Голосієва сердитим і рішучим, і аби якось позбутися роздратування на Ніну й цього «непевного» чи то міліціонера, чи то вартового – дядька Миколу – відразу заходився працювати. На шістьох білих аркушах набазграв він таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навіть сам здивувався і, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиї передвиборчі обіцянки й плани щойно придумав, уклав, зміцнив своїм стилем і фантазією.

Сергій Павлович був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням. Подивився на Віктора.