Спав Віктор довго, бо й ліг лише проти восьмої ранку. Спочатку сон був важким, навіть голова ніби боліла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, дніпровський лід і ополонка зі слідами голих людських ступнів по краях. І сам він собі наснився, один, самотній, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканні й виглядав чомусь не тільки повернення з дніпровських підлідних вод пінгвіна Мишка, але й на Сергійка чекав, і теж звідти. Немов удвох вони з пінгвіном шубовснули в темно-синє місиво крижинок і важкої зимової води. Але ніхто не з’являвся в ополонці, і рибалок, як на те, навкруг не було. Тільки темні крапки перекритих новою кригою ополонок.
Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обіцяв подзвонити Соні й Ніні та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обіду.
У кухні теж нікого не було. Може, під впливом сну, але Віктор передусім відкрив морозильник і уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднілим пінгвіном. Простояв так із півхвилини. Потім захлопнув дверцята. Дістав із холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотілося.
Вийшов до вітальні й відразу побачив на столі новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:
На обличчі у Віктора з’явилася посмішка. Настрій підбадьорився – він радів побаченому, адже матеріалізувалася його ідея, і виявилося, що ідея в нього виникла чудова.
«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Віктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.
Поки обідав, до голови лізли різні передвиборчі думки – побачений результат власної творчості дав новий імпульс. Пригадав із минулого різні види передвиборчої пропаганди. Сплив у пам’яті фонд дружини президента, що допомагав дітям. І відразу виникла в голові нова ідея, може, і не особливо оригінальна, але ж виборці й не люблять нічого оригінального. Вони хочуть пізнавані речі, і слово «добродійність» для них усе ще залишається ніби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом діяльності. При слові «добродійність» кожний, напевно, думає: «А може, й мені перепаде дармовизна за мою бідність чи жадібність?»
– Треба підказати, – думав Віктор, жуючи бутерброд. – Пресу він і сам купить, а якусь акцію перед виборами провести – тільки плюс!
Думки про благодійну акцію завели Віктора аж на Татарку, до кав’ярні «Афган», де збираються молоді інваліди, хоча за віком вони й молодші за «афганських» ветеранів. Однак він і бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса свої ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молоді інваліди – це і страшно, і шляхетно, і на публіку подіє!
Шеф повернувся близько п’ятої. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився він без особливої напруги. Не позіхав, спину тримав по-офіцерському рівно. Насамперед розповів, що «іміджмейкерів» «замкнув» на якомусь складі неліквідів, і вони вже дещо про себе розповіли. Близнюки і Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем із Курська. Вирішили заробити на виборах. Серед їхніх речей виявився і пістолет із глушником, трішки кокаїну й мобільник з умонтованим жучком.
– Що з ними буде? – запитав Віктор.
– Комп’ютерника я відпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’їздимо, вони зараз твір пишуть на тему «За що я люблю батьківщину», – шеф посміхнувся.
Вікторові настрій Сергія Павловича здався нормальним, і він виклав свою ідею.
– А скільки там інвалідів і почім ці протези? – жваво поцікавився шеф.
– Давайте я з’їжджу й довідаюся, скільки там хлопців, а про вартість протезів нехай Павлусь чи хтось інший запитає.
Шеф кивнув. Слово «добродійність» подіяло на нього сприятливо, і він, попросивши Павлуся розбудити його за дві години, рушив відпочити.
Увечері мрячило. Доїхавши до Хрещатика, Віктор розміняв доларову сотку і відразу купив у ЦУМі дешеву китайську парасольку. Радісна метушня центрального універмагу відвернула думки Віктора, і він раптом утратив бажання їхати до Олекси в «Афган». Захотілося знайти Світлинку і знову опинитися в нічному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Віктор, відчувши всім своїм тілом тугу за радощами життя. Але реальність, чи, власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.
У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.
– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.
Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.
– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…
У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.
– Кави хочеш? – запитав Олекса.
– Давай!
– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.
– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.
Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.
Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.
Хвилини за три вони продовжили розмову.
Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.
Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.
– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?
– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…
– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.
– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.
– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…
І він виїхав до зали.
«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.
Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.
– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?
Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.
– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!
– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На, візьми мою візитівку, в мене телефон помінявся. Там і мобільник зазначений. Подзвониш, тоді треба буде зустрітися, – аби він приїхав і щоб хазяїн був… Вибори ж зовсім незабаром… Коньячку хильнеш?
Останнє питання пролунало несподівано і якось навіть занадто приязно. І Віктор згодився. Олекса налив і йому, і собі.
– Знаєш, – сказав він, піднімаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моєму житті! Тобі не зрозуміти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…
– І гірше за майбутнє, – додав Віктор.
– Ну, цього ніхто не знає, – Олекса мотнув головою і випив коньяк душком.
Віктор пив коньяк поволі. Коньяк виявився несподівано шляхетним на смак.
– Це що? – запитав Віктор, поглядом показуючи на чарку.
Олекса дістав із полиці під кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив її в руках.
– «Мартель», – прочитав він спокійним голосом. – «Гуманітарка» від давніх друзів… Якось я так його начмелився, що потім усю ніч уві сні ходив… А вранці ноги боліли, ніби вони на місці… Гаразд, допивай і йди, бо наші не дуже люблять, коли тут неінваліди затримуються…
Віктор кивнув, потис Олексі на прощання руку і, не озираючись по боках, не розглядаючи відвідувачів, вийшов із кав’ярні.
Наступна ніч довела, що біляпередвиборча робота триває цілодобово або лишень у нічну зміну. Щойно Віктор повернувся з Татарки з відчуттям виконаного на «відмінно» завдання й у передчутті похвали, його відразу посадили в джипі, і от уже вони втрьох із Павлусем і Сергієм Павловичем мчать вечірнім Києвом, і ніхто його про результати поїздки не розпитує. Сергій Павлович мовчки сидить поруч із Павлусем на передньому сидінні. Видно, вони на нього чекали, але ж він цього не знав! І не пояснили нічого: куди, навіщо?
– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусеві шеф.
Джип різко загальмував. Сергій Павлович повернувся.
– Ходімо подивимося! – кинув він Вікторові, і Віктор відразу вийшов із машини. Розгледівся.
Вони стояли на проспекті Перемоги. Попереду висвітлювалися вуличними ліхтарями монументальні тварини, що охороняли вхід до київського зоопарку. На їхній вигляд у Віктора серце тьохнуло.
– Не туди дивишся! – відволік його голос шефа. – Сюди дивися!
Віктор повернувся й зрозумів, що стоять вони перед довгим потрійним стендом для афіш і просто на них дивляться два різних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергія Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасів: приклеєна реклама косметичної фірми «Ґраціола».
– Ну як? – задоволено подивився на Віктора Сергій Павлович.
– Чудово!
– Тримай! Гарна ідея коштує гарних грошей! – шеф простягнув Вікторові кілька купюр.
Перед тим, як сховати бакси до кишені куртки, Віктор кинув на них швидким оком і зрозумів – тут зо три сотні, якщо не більше. Просто купюри були невеликі.
– Їдьмо! – наказав шеф.
Джип загарливо рвонув із місця і відразу ж став у лівий ряд, змусивши «жигулі», що мчали в ньому, різко загальмувати.
– А куди ми? – спитав Віктор, подавшись уперед, просунувши голову між Павлусем і шефом.
– На склад неліквідів, – відповів Сергій Павлович. – До речі, як там твої інваліди?
– Порядок… Тільки в них є зустрічне прохання…
– Дороге?
– Нівроку, але зі смаком. Вони просять більярд для інвалідів, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…
– Нема проблем, я саме збирався свій на новий міняти… Відвеземо їм, там і ніжки підріжемо…
Питання розв’язалося ще простіше, ніж Віктор сподівався. Більше питань у нього до шефа не було, і решту дороги в джипі грало радіо «Шансон», включене Павлусем.
«Склад неліквідів» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовні нагадував склад. Принаймні високим залізним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту і ще суворішою залізною брамою. Усередині ж поруч з об’ємним сферичним ангаром із дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вікон якого лилося на вулицю затишне жовте світло.
Чолов’яга, що відчинив браму їхньому джипу, був одягнений у військовий камуфляж. Він одразу зачинив браму й пішов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.
Усередині їх зустріли ще троє чоловіків у камуфляжі. Вони привіталися із Сергієм Павловичем, проігнорувавши Павлуся й Віктора. Відійшли з ним убік, пошепотілися.
Павлусь і Віктор чекали хвилин п’ять, поки не закінчилися ці ділові шепотіння. Потім Сергій Павлович кивком голови покликав їх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залізними східцями з поруччям з одного боку. Унизу горіла чергова червона лампочка. Віктор перечепився і ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь піймав його, схопивши за плече. Плече відразу заскімлило – Віктор оцінив фізичну міць і реакцію охоронця. Відкрив очі ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пішли двоє в камуфляжі. Але не зміг. Не помітив він цього, а тепер лише один із них вів їх східцями униз. Але от східці скінчилися. Проводир клацнув вимикачем, і в просторому підвальному коридорі спалахнуло світло – чотири великі «стоватки». Віктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабіч коридору через однакові проміжки чорніли нефарбовані залізні двері, «припорошені» іржею.
Проводир питально озирнувся на Сергія Павловича.
– Спочатку до близнюків, – неголосно мовив шеф. Потім знову кивком покликав Віктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорі.
За залізними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком і киблем. На лівій лаві лежали знайомі близнюки-іміджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкіт дверей, прокинулися, сіли.
Права рука одного була з’єднана наручниками з лівою рукою іншого.
– Ну, як нашим канаркам у клітці? – запитав співучо Сергій Павлович, підійшовши до них ближче. – Скарги на ставлення є?
Один із близнюків заперечно мотнув головою. Віктор уважно придивився до їхніх облич – синців і саден не було.
Проводир дістав із внутрішньої кишені камуфляжної куртки складені вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув і хвилини три-чотири уважно читав.
О проекте
О подписке
Другие проекты