Добрий ранок рано не настає. А нині ранок дійсно виявився добрим: Віктор прокинувся ближче до полудня. І спав він цього разу роздягненим, з комфортом, під теплим коцем. А в мансардне віконечко світило сонце, і проміннячка його танцювали по обличчю Віктора, будили-гріли шкіру, поки він не відвернувся, поки оспало не відсунувся від сонця. А потім очі самі повільно розплющилися – повіки стомилися затуляти їх від сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навіть у заплющені очі, й дітися від цього сонця, як від долі, було нікуди.
Віктор опустив ноги з канапи, й відразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною підлогою порожній гранчак. Віктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але відразу помітив ще два предмети, послужливо поставлених біля канапи на підлозі – пляшку пива й відкривач із добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Віктор відкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу ніч, потім минулий день. Потім нічну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотілося. Боляче думати – навіть не голові боляче, а якось усьому тілу. Лише кортіло дудлити пиво й не думати. Але пива була тільки одна пляшка, а думок навколо витала така безліч, що відмахнутися від них, як від комарів, було неможливо. І знову – нічна розмова, джип, з якого вивантажують тектурові коробки, гітарист із Хрещатика. Але ж уранці Сергій Павлович обіцяв поділитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер ці новини перебували десь поруч, чекали на нього.
І Віктор підвівся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кімнатчини, – там усе на місці: паспорти, гроші, лист із кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – і йди! Лишень куди? Поки він, як говорив уночі Сергій Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помітивши, чи помітивши, що, утім, не змінювало результату. І те, і те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанії теж досить промовисто.
А йшлося про те, що хтось дуже хотів опублікувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самій історії крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грі. Рулетка врятувала, врятували пластикові іграшкові грошики, якими в цьому цяцьковому світі можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха і заморозити до часу в Антарктиді. Сміх та й годі. Завжди разом, до пари, плече до плеча.
Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й іншій халепі можна раду дати. Бо як виживеш, то далі за Антарктиду не полетиш!
Віктор зійшов униз. У будинку – тихо і порожньо. Анікогісінько.
Знову зазирнув до холодильника на кухні. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’яті, і він відкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголові риб’ячі тушки, на кульки з королівськими креветками, на двох заморожених черепах.
«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.
Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справді ранковий напій, як для французів – кава! І разом із пробудженою бадьорістю приходила приємна вагота, ґрунтовність, нерухома самовпевненість пам’ятника.
А потім до подвір’я заїхали дві машини. І з’явився Сергій Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.
– Наїсися, зіходь до підвалу – сходи праворуч від вхідних дверей.
Віктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлібом із ковбасою, кивати.
У підвалі стояв великий більярдний стіл. Поруч – барна стійка з трьома високими одноногими ослонами. Далі, за барною стійкою, двері. Типові двері, за якими конче була сауна.
Сергій Павлович самотою ганяв кулі. Не прицілюючись, думаючи про своє. Побачивши Віктора, усміхнувся.
– Граєш? – запитав, кивнувши на більярд.
– Колись пробував.
– То спробуймо ще! – дістав трикутник, поклав у нього кулі. Рукою показав на стійку з киями.
Віктор вибрав собі кий подовше.
Розбивав Сергій Павлович. Відразу ж дві кулі закотились у лузи. Кий Вікторові не знадобився. Одна за одною кулі залишали стіл, і зрештою господар винувато стенув плечима.
– Вибач, – сказав він. – У мене так часто виходить. Хочу дати іншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходімо до кухні!
Вони піднялися на перший поверх. Сіли до кутового кухонного столика, де зовсім недавно сидів Віктор із залітним гітаристом.
– Щось про Мишка довідалися? – запитав Віктор.
– Про Мишка?… Знаєш… Немає твого Мишка… У Києві немає… Олексу твого знайшли. Може, він тобі щось розповість.
– А де він?
– У нього тепер власна кав’ярня на Татарці. Називається «Афган»… Місце гарне – над урвищем…
– І можна до нього під’їхати? – із сумнівом запитав Віктор.
– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язниці потрапив? Ні, ти тепер на зарплатні. Відсидів робочі години – і гуляй!
– І ви не боїтеся, що я втечу?
– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твої паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишеньківець не поцупив! У нас тут у Києві біда з кишеньковими злодіями – понаїхали з усієї України! То мобільник, то гаманець цурпелять… А ще тобі ж на краще нікому зі старих друзів не повідомляти про своє повернення…
Віктор кивнув. Дістав обидва паспорти й простягнув Сергію Павловичу.
– Ну от, бач, який ти кмітливий! – усміхнувся Сергій Павлович. – Швидко Закон равлика засвоїв! Тепер тут, – він обвів рукою і поглядом стіни кухні, – твій будиночок. Відчуєш небезпеку – бігцем сюди, під дах! Зрозумів?
Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.
Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.
Віктор дістав із кишені монетку і постукав по барній стійці.
– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.
Віктор уп’явся поглядом у білі двері за барною стійкою. За дверима щось рипнуло. Вони відкрилися й у проріз в’їхав на інвалідному візку бородань Олекса.
Віктор отетеріло уп’явся очима. Відразу помітив, що ніг в Олекси не було. А те, що від нього залишилося, було вдягнено у військовий камуфляж.
– Овва! – здивувався Олекса, пізнавши у відвідувачеві старого знайомця. – Ти?
– Я.
– Отакої! – Олекса витримав павзу, і на обличчі його досі панувало здивування й недовіра до побаченого. – Ти живий?
– Атож, – кивнув Віктор. – А ти?
Олекса гірко посміхнувся.
– І я… Лишень бігати важко… – і він кинув погляд на закочені й приколені чимось угорі холоші камуфляжу. – Сідай, я тобі каву зварю!
Віктор озирнувся на залу.
– А! Чуєш, зайди туди, – він кивнув на відкриті двері, з яких сам виїхав. – Там є крісло на коліщатах… Для гостей.
Віктор зайшов до комірчини й побачив три складаних нікельованих інвалідних крісла, що вишикувалися попід стінкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчі з’явився вираз гіркоти. Він сів у «гостьове» крісло, поклав долоні на нікельоване зовнішнє обіддя великих коліс. Штовхнув обіддя, й крісло поїхало до дверей. Виїхав до барної стійки й уперся в крісло Олекси, що вправно порався біля кавоварки.
Олекса обернувся.
– Не казись! Іди, вибери столик і сідай!
Віктор підвівся, підняв і проніс над головою Олекси легке інвалідне крісло, опустив його вже за барною стійкою біля ближнього столика. Знову сів. Тепер усе стало на свої місця – «журнальні» столики виявилися ідеальної висоти для тих, хто сидів на інвалідному кріслі.
Хвилини за дві з-за барної стійки виїхав Олекса. На приробленій до його крісла таці стояли дві кавові філіжанки й цукорниця.
Він хвацько підкотив до столика, якось загальмував і швидким рухом поставив перед Віктором філіжанку з кавою.
– Ну от, – сказав він, розмішуючи у своїй філіжанці цукор. – Щось утрачаємо і щось віднаходимо…
– Ти став філософом? – запитав Віктор. Кав’ярня більше не здавалася дивною.
– Нема викруту, – розвів руками Олекса.
Вікторові раптом здалося, що руки в Олекси стали набагато довші. Довші й жилавіші.
– Що ж тоді сталося? – спитав Віктор.
– Сапер помиляється лише раз, а потім – щонайкраще – решту життя згадує про цю помилку… От і я тепер згадую… Такий похорон зіпсували! Коротше – мого шефа і його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тільки втяло. І відразу – ні грошей, ні ніг. Добре, друзі допомогли, – він озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Відтак і пораюсь тут.
Далі Олекса оповів Вікторові, що кав’ярня формально належить Товариству воїнів-інтернаціоналістів, тому податків не платить. Ревізорів тут теж ніяких не буває. Місце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть інваліди війни в Афганістані. Думали вони ще спортивний клуб інвалідів організувати, але поки руки не дійшли. А взагалі в них «візочників» на гарну олімпійську збірну вистачить. І в усіх – міцні руки.
– А що з Мишком? – спитав нарешті Віктор про головне.
– З пінгвіном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаєш, у мого шефа перед останнім похороном проблеми виникли – хтось підвіз візка. Одержали кілька вагонів спиртного без документів, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку підвезти, а вночі хтось УБОЗ на нас нацькував і все конфіскували. Навіть викупити не вдалося. Потім ще із двічі такі придибашки. Ото й борг майже на мільйон баксів. А гроші він був винний одному москвичу, що тут кілька бензоколонок поставив… Тож він у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в підмосковному маєтку приватний зоопарк… Я тут нічого вдіяти не міг…
– А як цього москвича знайти?
– А він тепер у себе, у Білокам’яній. Бензоколонки в нього один наш депутат відібрав… себто виперли його з України.
– А звуть його як?
– Ти що, серйозно?
– Атож.
Олекса покачав головою.
– Прізвисько – Сфінкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москві банк – Комерційний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?
– Що таке банк? – Віктор стенув плечима. – А що тут розуміти? Банк – це багато грошей…
Олекса заперечно хитнув головою.
– Банк – це власна розвідка, власна армія, можливість купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфі не знайдуть…
Віктор важко зітхнув.
– Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?
О проекте
О подписке