Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько – обірваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слідом – молодий дяк. Обоє бігли назустріч Вікторові. Віктор зупинився – хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодіяка!» – збагнув Віктор і, різко ступнувши наперед, схопив хлопчака за праву руку.

Хлопчик, утративши рівновагу, упав на асфальт алеї і покотився по ньому. Тут же прискочив молодий дяк із рідкою борідкою й прищавим обличчям. Помітивши краєм ока, що справедливість от-от буде відновлена, Віктор рушив далі. А дяк тим часом вирвав із рук хлопчика книгу, вгатив цією книгою його кілька разів по голові і теж поквапився назад до церкви. Наздогнав Віктора.

– Спасибі вам! – сказав, запопадливо зиркаючи Вікторові в очі. – Порятунку від них немає!

Віктор звернув увагу, що книга, яку дяк одібрав у хлопчика, була Біблією.

– Уже штук двадцять поцупили, – скаржився дяк, чимчикуючи поруч із Віктором. – Один Бог знає, нащо цим бездомним Біблії; вони ж неписьменні, читати-писати не вміють. Тільки квіти з могил крадуть і продають… Ще добре, якщо перед цвинтарем продають, бо деякі на Хрещатик їздять і там продають ці букети… Люди на побачення, на весілля йдуть… Купують квіти й не знають, що вони з цвинтаря… А недобре це, може нещастя принести…

Дяк засапався й замовк. До відкритої церковної брами зайшли вони разом, і, може, тому виставлена біля входу охорона, хоч і подивилася на Віктора пильно, але не зупинила його.

А в церкві, у приємній стумі, горіли свічі під образами й на поминальних ставниках. Панотець хрипким монотонним голосом відспівував небіжчика. Дяк одразу зник. Віктор залишився сам і підійшов до гурту, що щільно оточив дорогу труну. Спробував подивитися на небіжчика, та ба. Гурт стояв плече-до-плеча – ані шпарини, щоб зазирнути вперед. Залишалося тільки терпляче чекати, доки відспівування закінчиться. Але тужний голос панотця звучав далі, й хтозна, що це було, – псалми чи просто речитатив заупокійної молитви. Тільки коли пролунало «…і раба Божого Василя», збагнув Віктор, що це молитва. Він присів навпочіпки й подивився вперед, повз штани і темні сукні, сподіваючись побачити пінгвіна Мишка. Але відразу зловив на собі дивний погляд літнього чоловіка, що озирнувся. Звівся на ноги, відчуваючи себе пустотливим школярем.

Відспівування тривало півгодини. Потім труну винесли з церкви. Віктор знову помітив, як якась маленька істота майнула серед жалобної юрби і відразу загубилася, зникла. І він почекав, поки увесь хід розтягнеться по алеї. Приладнався й собі позаду процесії. Спробував зазирнути вперед, але, піймавши на собі ще один запитальний погляд, вирішив почекати і вже біля могили придивитися уважніше. Легко і природно він відчув себе своїм у цій жалобній процесії, ніби щодня лише й робив, що брав участь у відспівуванні й похороні незнайомих небіжчиків. Скорботних друзів і родичів він не сприймав як чужих. Mo й справді включилася пам’ять, що швидко відрегулювала його стан, і тепер він по-давньому виконував свою скорботну функцію, знову був частиною ритуалу, як церковний панотець або звичайний грабар.

Могилу для свіжопреставленого Василя викопали поблизу церкви. Там і поставили труну на вкритий бордовим оксамитом подіум. Відкрили червоне поліроване віко. Віктор нарешті побачив небіжчика: благовидне обличчя в дорогих окулярах і лише голова оповита бинтом. Розкішний костюм, на пальцях два персні, на руці – годинник, схожий на «Ролекс».

Віктор обійшов скорботних друзів і родичів з іншого боку, знову вдивляючись уважно в найвужче коло – навколо труни. І тут розчарування відбилося на його обличчі хворобливою гримасою: він побачив маленького, напевно чотирирічного хлопчака, вбраного в чорний костюмчик і білу сорочину. Оце ж він скидався на пінгвіна. Усередині у Віктора ніби порожнеча виникла. Він завмер, пильно дивлячись на хлопчика, пильно і невдоволено, немов той обдурив його, а не власні очі й гадки. З’явилося фізичне відчуття образи, присмак образи на язиці – гіркий, нудотний. І все це відбивалося на обличчі Віктора. Він і далі дивився на дитину й не бачив, як стежать за ним двоє охоронців і літній, сивий чоловік із прилизаним, зачесаним набік волоссям. Літній кинув погляд на одного охоронця, і той, швидко впіймавши його погляд, кивнув із розумінням.

Якийсь дивний загальний рух рук відвернув увагу Віктора від хлопчика, і він, не змінюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерігав тепер, як усі чоловіки взяли до рук мобільники. А в сивого, вищого за інших, у руках з’явилося відразу два мобільних телефони. Він ступив до труни і вклав один із них у руку покійного. Відступив назад. Набрав на своєму мобільному якийсь номер, і телефон у руці небіжчика задзвонив, заграв електронну мелодію. Віктор стрепенувся, прислухався. Мелодія здалася водночас дивною й знайомою. Літній поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудної кишені піджака, вибрав когось поглядом і кивнув головою. Відразу біля труни постало двоє. Вони поволі закрили віко. Мелодія мобільника зазвучала трохи тихіше.

«Стомлене сонце!» – згадав Віктор, упізнавши нарешті музику цього танго.

Труну спустили до могили, і ті ж двоє, одягнені, як тепер стало видно, набагато скромніше за інших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робітників, узяли лопати, й земля полетіла вниз, лунко б’ючись об віко. Танго все ще звучало. Тепер друзі і рідні підходили до купи коричневої глинистої землі, брали по пригорщі й кидали вниз, у могилу.

Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобільника закопали разом із небіжчиком. Віктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон від якогось іншого «поховального бюро»?

На цвинтарі Вікторові більше не було чого робити, і він повернувся, щоб піти. Але не встиг і двох кроків ступити, як перед ним вигулькнули двоє охоронців в однакових чорних строях.

– Стривай, – сказав один із них голосом, у якому забриніли металеві нотки. – Поїдеш із нами…

– Далеко? – спитав Віктор.

– Не дуже, – відповів другий охоронець.

Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сів за кермо, другий – поруч із Віктором на заднє сидіння. Із джипу Віктор спостерігав, як учасники поховання сідають по машинах. Повз пройшла жінка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

Машини почали рушати з місця. Клацнули дверцята джипу, і на переднє сидіння поруч із водієм сів сивий чоловік.

– Рушай! – наказав він. Потім озирнувся на Віктора.

У його очах Віктор прочитав якесь тихе презирство й байдужість, він подивився на Віктора так, ніби його, Віктора, взагалі не існувало.

Їхній джип прилаштувався до хвоста валки, що поволі сунула цвинтарем. Сивий зітхнув, знов озирнувся на Віктора.

– Ти хто? – запитав він.

– Я? – Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.

– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покійного?

Віктор заперечно хитнув головою.

– Я хотів подивитися… Чоловіка одного шукав.

– Шукав одного чоловіка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

– Ні… Він раніше займався охороною похоронів… тут, на Байковому…

– І як його звали?

– Олекса… бородань…

Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.

– Цікаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

– Ви його знаєте? – запитав із надією Віктор.

– Він його знає, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсі… Ти ж його знав?

– Це того, що в серпні торохнули? – запитав охоронець.

– Ой, як цікаво! – сивий посміхнувся. – Це… коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?

Охоронець кивнув.

– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… і нащо ти цього Олексу шукав?

В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, – подумав він. – Мовчати – небезпечно».

– Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося…

– Із твоїм пінгвіном? – задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всі шукали?

– Коли шукали?

– У травні, здається, шукали… усіх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!

– А хто шукав?

– Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас… Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?

Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини – не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що він дійсно живий.

– Але більше не шукають? – з надією спитав Віктор.

– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потім дістав із кишені мобільник. – Довідатися?

– Не треба, – попрохав Віктор.

– Зрозуміло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речі, звуть Сергієм Павловичем.

– Віктор Золотарьов, – відрекомендувався бранець.

– Ну от і познайомилися.

Джип виїхав за ворота цвинтаря, розігнався. Тепер уся колона їхала вулицею Горького до Московської площі. Віктор дивився у вікно і думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарі. Він прокручував уривки розмови, що відбулася десять хвилин тому й вивуджував із неї інформацію: «вибухівка в труні під головою небіжчика», «він його знає, чи знав…». Це про Олексу. Сергій Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслідки. Принаймні він не відразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надія. Але, можливо, охоронець знає більше.

І Віктор запитав охоронця, що сидів поруч із ним, про вибух.

– Небіжчиків не багато, але п’ять-шість було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому відірвало. Може, і вижив – не знаю…

Охоронець виявився небагатослівним, і в джипі знову стало тихо.

Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосієва. Промайнуло озеро з пісковим пляжем і грибками-навісами.

Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.

– Приїхали, – сказав Сергій Павлович.

– Куди? – обережно поцікавився Віктор.

– На поминки, – сивий кинув на Віктора прищулений замислений погляд. – Ходімо… як на похорон нагодився, то треба й небіжчика пом’янути…