5

У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.

Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.

Віктор досі перебував у полоні відчуттів минулої ночі. Думав про Світлинку, про її дивну й таку природну дитинність. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулої ночі, не насував. Схоже на звичайну підробку для купівлі пільгових проїзних. Власне, це цілком можливо. Адже на Петрівці можна любісінько купити бланк будь-якого посвідчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеїти фотографію і вліпити якусь печатку. А відтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.

Віктор сьорбнув кави, але дивно, що ніякої звичайної кавової гіркоти на язиці не лишилося. Замість смаку кави зринув смак нічної манної каші з полуничним варенням, смак дитинства.

Минула ніч не відпускала Віктора. Уперше в житті він якось занадто легко і природно «купив» ніч щастя і пристрасті. І жодних неприємних відчуттів, жодних докорів сумління. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вік, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Віктор журливо всміхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рації. Та й не було у Віктора відчуття, буцім він заплатив. Так, він віддав півсотні баксів цьому милому дівчиську, просто взяв і подарував на подяку за дивовижні миті. Чи це їй треба дякувати за ту легкість, з якою він позбувся зеленої купюри? Та й справді, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомі, й просто відбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дітей, коїться чимало дивного і романтичного, де в підвалі торгують комп’ютерами, уночі варять манну кашу. Там, напевно, і на горищі щось діється. Невидиме, нечутне, непомітне. Радісна загадковість життя. Чомусь до Антарктиди такої загадковості не було.

Може тому, що Віктор був відмежований, відітнутий від неї своїм відлюдним і цілком повноцінним життям члена вже розваленої родини. У тому житті в нього були обов’язки: він годував пінгвіна Мишка, творив жалобні «хрестики», перечитував їх і часом сам ронив скупу сльозу за майбутніми небіжчиками. Він дбав про Соню, він забезпечував Ніну грішми й самовідчуттям господині та дружини. У нього були ключі від власного маленького світу. Щойно тепер на дверях до його давнього світу з’явився новий замок, і він став біженцем. А вчора ввечері його перестріли посеред бігу й запропонували трохи щастя.

І знову в думках зринув дитсадок, лишень інший. Такий же двоповерховий, з такими ж пісочницями й гойдалками, але вже з дітьми, серед яких і він сам у коричневих шортиках і в синьому светрику та з високо підстриженим русявим чубчиком. Обід, манна каша з полуничним варенням і маленьким айсбергом із масла, що тане згори. Потім – мертва година. Після неї – розучування пісеньки про зайчика.

«Цікаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Віктор. – Адже вона ніколи не ходила до дитсадка, не бавилася з іншими дітьми. У неї якесь зовсім інше дитинство…»

Віктор вийшов із кав’ярні, знайшов очима вуличний телефон, підійшов і потелефонував собі додому.

Довгі гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку візьме Ніна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»

На щастя, рурку взяла Соня. Радісним лунким голоском повідомила, що Ніна кудись пішла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кішку вона випустила на вулицю погуляти, і що вона, хоч і дряпається, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потім сама приходить і шкрябає пазурами двері, поки їй не відкриють.

Соня переповіла всі останні новини й раптом спитала:

– А ти коли додому прийдеш?

Віктор розгубився, забарився з відповіддю.

– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днів…

– А ти приходь, коли нікого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобі пряженю зроблю! Я вже вмію. Тітка Ніна їхала на два дні, а мені тільки яйця залишала та булочку. І я сама собі пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?

– Ще ні, – відказав Віктор. – Я сьогодні до нього поїду…

– Переказуй йому привітання й скажи – нехай повертається. Тут без нього нудно…

– Скажу, – пообіцяв Віктор. – І в гості до тебе прийду, коли нікого не буде!

– І телефонуй частіше! – попросила Соня.

– Гаразд, я тобі завтра вранці потелефоную!

Віктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у своє тодішнє життя. Власне, захотілося додому, аби все було спокійніше й стабільніше. Щоб ніяких більше «хрестиків» і похоронів з пінгвіном. Чи, принаймні, ніяких похоронів, а тільки «хрестики». Але в минуле можна тільки поринути думками й спогадами. А наразі треба зібратися, вдихнути побільше повітря, роздивитися й збагнути: де він, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вікторові, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потім, коли віддасть усі борги, робити? Та й боргів тих – жменя! Поїздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкіра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його віддати складніше, але він постарається. І почне робити це вже нині.

Ранкова кава, хоч і кепська, але своє зробила. Віктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.

6

Феофанія зустріла Віктора проблисками сонця крізь набіглі хмари. Легіт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешіптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на території лікарні для вчених, прогулювалися пацієнти. Високий старий у синьому халаті поволі ступав по алеї, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.

«Інфарктник», – подумав Віктор, обганяючи старого.

Трохи далі попереду знаходилася ветлікарня. Треба лишень обійти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж є своя територія, по якій кілька місяців тому гуляв під чуйним наглядом лікарів пінгвін Мишко.

Віктор занервував, щось у душі озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, і Віктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховіття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймні якось принишкне, сховається. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Віктор зіщулився від невідчутного, але усвідомленого болю. На очі йому набігли сльози. Віктор кліпнув і відкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далі.

За головним корпусом двоє санітарів у білих халатах вигулювали по підстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.

Віктор привітався із санітарами. Спитав, де лікар Ілля Семенович. Санітари направили його до ординаторської на другому поверсі.

Ідучи коридором, Віктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледіти нових пацієнтів він не зміг. Тільки дитячі ліжечка побачив, та нікельований столик на коліщатках з якоюсь медапаратурою біля одного ліжечка. Дзижчання підказало Вікторові, що медустаткування на столику працює, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацієнта.

Іллю Семеновича Віктор дійсно знайшов в ординаторській. Лікар не відразу пізнав Віктора, але привітався дуже приязно.

– Пам’ятаєте, ви оперували пінгвіна Мишка? – нагадав про себе Віктор.

– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, і на його обличчі виникла смутна усмішка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всі ці роки тільки один пінгвін і був? А ви… я ж пам’ятав ваше прізвище…

– Золотарьов, – підказав Віктор.

– Атож! На вас тут чекали тижні три…

– Хто?

– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-ділової зовнішності… Один постійно тут стирчав. А інші двоє приходили вранці, самі Мишка вигулювали, а ввечері знову йшли…

– А потім що?

– Потім? Потім Мишко видужав, зміцнів. І вони його забрали. Приїхали на двох джинах, доплатили за ліки й лікування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували і… якщо мені пам’ять не зраджує, щось для вас залишали… Ні, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас одні, а Мишка забирали інші. А конверт залишали ті, котрі на вас чекали. Отака плутанина! – лікар посміхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!

– І де ж цей конверт?

Лікар озирнувся на засклену книжкову шафу, потім подивився на свій робочий стіл. Присів на крісло, висунув одну шухляду, потім другу. Витяг відтіля кілька рентгенівських знімків, потім – коричневий конверт. Простягнув його Вікторові.

– Ось, тут нічого не губиться… крім совісті…

Віктор узяв конверт і запитально поглянув на лікаря.

– Атож, крім совісті, – повторив лікар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак із кухні! Вони, звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…

Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.

«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.

Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.

Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.

– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.

– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…

Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.

Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.

7

Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його зміст відпурхнуть, як зграйка переляканих горобців. Трамвай жалобно уповільнить рух і зупиниться метрах у двадцятьох від головних воріт спокійного міста мертвих.

Крякіт ворон. Легкий вітерець. Бабусі продають могильні жовтці й миколайчики. Бездомні хлопчаки пропонують щойно поцуплені з могил букети.

Віктор зупинився перед ворітьми. Йому здавалося, буцім могилу Підпалого він знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.

Підійшов до погорбленої бабусі, одягненої в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квіткова розсада: фіалки й карликові ромашки.

– Почім? – запитав.

– П’ять гривень – десяток.

Віктор дістав п’ятірку. Узяв китичку садкових братків.

– Стривай! – сказала бабуся, дістала кульок із написом «Мальборо», розірвала його навпіл і загорнула в половинку кулька коріння фіалок.

Цвинтарною алеєю Віктор ішов поволі. Ноги самі вивели його до могили пінгвінолога. Могильний горбок заріс травою. Віктор присів напочіпки, поклав фіалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.

Віктор озирнувся – навкруг нікого. Тільки ворони крячать, і вітер шумить у кронах могутніх дерев.

«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Підпалого. Віктор зітхнув. Тут, з цієї могили, з похорону Підпалого почалося в них із Мишком інше, рівнобіжне життя. Життя, що вже давно закінчилося, принаймні в нього, у Віктора. Десь тут, мабуть, лежить і спить вічним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ і планів. Залишилися дружина і син. Либонь, там же, де він їх ховав від нашої реальності, – в Італії. І до Борисполя він, схоже, поспішав не даремно – на літак. Отут йому і підставили ногу самоскидом. У кожній історії є крапка. Це не конче фінал. Крапка важливіша. Якщо стоїть жирна крапка – вона й визначає, де в історії фінал. А крапки, грубшої за смерть, не буває.

Метрів за тридцять від могили Підпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвір’я» – сміттєвий контейнер, ущерть заповнений сохлими квітами та іншим цвинтарним сміттям. Поруч із контейнером із землі стирчала водогінна труба, що закінчувалася краном. Біля крану – відро й велика цинкова лійка. І на відрі, і на лійці – червоною фарбою інвентарні номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.

Віктор узяв лопату, посадив по краях могили фіалки. Рясно полив їх. Він же, нібито, збирався й пам’ятник Підпалому поставити! Бо наокруг – суцільний мармур і овальні фотографії, а тут – майже безіменна могила. Тільки табличка на потемнілій від вогкості дощечці з прізвищем та ініціалами покійного, як тимчасова перепустка на той світ. Пам’ятник – це ніби вічний паспорт. Обміну не підлягає.

Віктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Підпалим. Камінь ліг на душу, і Віктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пішов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зріст зображував небіжчика в спортивному костюмі «Адідас» та з ключами до «мерседесу» в руці. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.

Віктор спинився, роздивився монументальний портрет небіжчика й тут його осінило: це ж той самий покійник, що «познайомив» його і Мишка з Олексою, це звідси їх із пінгвіном Олекса вперше підвозив додому на своїй машині.

«Расторопов Петро Віталійович. 15.03.1971- 11.10.1997».

– Одинадцяте жовтня, – подумав Віктор. – Ховали, напевно, на третій день… тринадцятого… Нещасливе число…

Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.

Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар в’їхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них – розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.

Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.

«Нема крутого похорону без пінгвіна», – подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.

Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви – просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром пам’ятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловіків. Інші – а їх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин і терпляче чекали на свою чергу. Кілька пань: усі в темних окулярах від Армані або Версаче. Довгі чорні сукні. Елегантна жалоба вбрання.

І раптом від пань до церковної брами смішно шуснула приземкувата чорно-біла істота. Віктор не встиг розгледіти її – лише вловив поглядом колір і розмір. І відразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» – подумав він, тішачись тим, що мав рацію, – такий похорон без пінгвіна не обійдеться.

Задивившись уперед, Віктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився під ноги: ще одне «госпподвір’я» з краном, відрами й лійкою. Обійшов. Ще метрів сто – і він вийде на майдан перед церквою.

Віктор потер рукою через тканину штанів забите коліно, поспішив далі. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесія вже зайшла всередину, і тільки двоє суворих на вигляд хлопців залишилися біля відкритої церковної брами.