– Тому, – пояснював вершник, – що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще не було Німецької імперії, а в країні франків, яка була дуже велика, панували сміливі мажордоми похилих літами королів, один чоловік із роду князів Урсіні в Римі, якого, як і мене, теж звали Вітіко, внаслідок цькувань ворогів, які вдерлися в країну, подався зі своєю дружиною, дітьми, родичами та військовим почтом у північні краї і дійшов аж до Дунаю. Звідти він хотів напасти на Богемію. Але Воєн, князь Богемії, первородний син князя Мнати, який був ще поганином і ненавидів християн, вийшов з військом назустріч Вітіко, завдав йому поразки й перебив майже всіх його людей. Тоді Вітіко уклав із князем Воєном союз, він хотів визнати його зверхність і захищати Богемську марку від чужинців, якщо князь дозволить йому жити в лісистих горах, куди він удерся. Князь дозволив, і відтоді Вітіко жив на одній горі в Лісовому краю. Його рід розмножився, став могутнім і запровадив християнство, охрестивши в Реґенсбурґу чотирнадцятьох лехів із півдня Богемії задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемії. А потім рід знову занепав, став невідомим, і я останній представник цього роду. Вітіко посадив на горі, де він жив, дикі троянди, бо й на горі коло його дому в Римі теж росли дикі троянди. Всі предки давнього Вітіко, яких можна простежити від часів, коли в усьому світі ще не було Христа, садили дикі троянди, бо ж ніяких інших ще не було, і всі його нащадки теж садили дикі троянди.

– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.

– А ти часто береш ці квіти?

– Уряди-годи, – відповіла Берта.

– Просто диво, що такої пори року ще цвітуть троянди, – мовив Вітіко.

– Я знайшла їх лише в затінку і вставила у свій обруч, – пояснила Берта.

– Тямиш! – похвалив Вітіко.

– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – і нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб він дав вам провідника до Трьох Сідал, який покаже найкоротшу стежку.

– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вітіко.

– Ви справді хочете? – запитала вона.

– Хочу.

– Тоді ходімо, – запросила дівчина.

Запросивши, дівчина підвелася, вершник одяг на голову свій шкіряний шолом і теж підвівся.

Обоє пішли узліссям аж до місця, звідки вийшли дівчата. Там зайшли між дерева й побачили трохи далі другу дівчину, яка співала разом із Бертою. Коли Берта і Вітіко підступили до неї, вона втекла й бігла попереду них. Вітіко помітив тепер, що її коси, звисаючи на темний одяг, мали світлий, майже ясно-жовтий відтінок, тоді як Бертині коси були каштанові. Але подруга мчала так швидко, що невдовзі вони вже не бачили її. Вітіко і Берта йшли під високими ялицями і поміж замшілим камінням. Піднімалися вгору.

Невдовзі обоє почули, як дзюрчить струмок, що біг, напевне, десь по ліву руку від них. Берта повернула тепер ліворуч і пішла до струмка, який виднів крізь дерева внизу в глибокій ущелині. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямі, але краєм урвища. Обоє всякчас піднімалися вгору. Трохи згодом ліс порідшав, і нарешті вони вийшли на відкриту місцевість. Перед ними стелилася лука, далі йшли лани, а за ними стояв великий білий будинок. За будинком ліс піднімався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годі було побачити гребінь, до якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.

– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вітіко.

– Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, – сказала Берта, – вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.

– А це той образ, про який ви розповідали мені? – запитав Вітіко.

– Так, це він, – кивнула головою Берта.

– А то ваш дім?

– Так, дім, – підтвердила дівчина.

Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.

На схід від будинку лежав піщаний майданчик, а на південь – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований із каменю і побілений вапном. Вікна, що тягнулися рівненьким рядочком, були захищені залізними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, і мав пласку покрівлю з численних великих каменів. На торці будинку, що виходив на піщаний майданчик, видніли окуті залізом двері. Крізь ті двері, що були незамкнені й піддалися легенькому натиску, Берта завела Вітіко в дім. Одразу за дверима був просторий передпокій, від якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта і Вітіко вийшли ліворуч в іще одну залу. Зала була велика, з чотирма вікнами вздовж торця будинку і шістьома вздовж фасаду. Підлога була з ялицевих дощок, стіни були побілені, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, які забарвились у брунатний колір. На стінах висіла зброя, в кутках теж стояла притулена до стін зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стіл.

На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.

– На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, – казав він, – тоді з половиною ви зможете впоратись.

– Авжеж, – мовив один із чоловіків.

– Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, – наказував він далі.

– Так, – мовив другий чоловік.

– Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.

Чоловіки пішли до дверей і вийшли.

Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.

Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:

– Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.

Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

– Ласкаво прошу до мого дому!

– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вітіко, – і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, – припрошував господар, – і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

– Мене звуть Вітіко із Пржица, – представився Вітіко.

– Я Генріх, – назвався господар.

– Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, – пояснила Берта.

– Якщо ви, Вітіко, – сказав господар, – по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

– Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, – відповів Вітіко.

– Тут ви маєте слушність, – погодився Генріх, – а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

– Завтра вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

– Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.

Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

– Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

– Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.

– Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

– Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.

– Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.

– Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.

– Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

– У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.

– Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.

– Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

– Мій хатній клопіт – це моя радість, а клопіт задля гостя – подвійна радість, – запевнила жінка.

– Якщо я тільки заслуговую її, – додав Вітіко.

– Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, – сказала Вюльфгільта, – і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

– Вюльфгільта, – мовив Генріх, – вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

– Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, – попросила жінка.

– Ідіть, бо це ваше право, – кивнув головою Вітіко.

– А я піду з матір’ю, – заявила Берта.

– Слушно, – схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

– Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, – запропонував Генріх Вітіко.

– Ще й як до вподоби, – погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв – кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.

– Я ніколи не знав, – дивувався Вітіко, – що тут стоїть такий будинок, хоча вже бував у лісі.

– Він стоїть на відшибі, – пояснив Генріх, – стежка йде внизу повз Міхель, і ніхто, хто йде в дальші землі, не піднімається сюди, бо одразу за домом починається високий ліс, де немає жодної стежки. Отже, ззаду будинок обступає стіна, яку формують Три Сідала і гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком ліс тягнеться вниз аж до Міхелю. Якби викорчували ліси, тоді здалеку можна було б бачити, що на горі стоїть будинок. А втім, ліс на Трьох Сідалах і Плехах, звичайно, не викорчують ніколи, бо ці гори круті й придатні тільки для лісу, тож дім тоді б яснів на тлі темного лісу позаду.

– А дім давно вже тут стоїть? – запитав Вітіко.

– Я збудував його, – відповів Генріх.

– А чому ви збудували його на відшибі? – знову запитав Вітіко.

– Бо я так захотів, – відповів Генріх. – Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.

– Напевне, тут добре жити, – мовив Вітіко.

– Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, – погодився Генріх. – На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.

– Нехай цей дім стоїть багато сотень років, – побажав Вітіко.

– Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, – відповів Генріх, – дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.

– Я думаю так, як і ви, – мовив Вітіко. – Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.

– Таж так, всяке буває, – кивнув Генріх. – Ходімо далі.

Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.

– Це моя лука для випасу корів, – сказав Генріх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.

Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.

– А то мої поля, – пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, – вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс – своє багатство.

Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в які він зайшов із Бертою, є ще й залізна брама в мурі, що відходив від будинку. Генріх повів його в ту браму, і вони вийшли на подвір’я.

– Тут коні, – пояснював Генріх, ведучи Вітіко до стайні, що стояла праворуч від входу. Вітіко зайшов до стайні й дуже пильно придивлявся до шістьох коней, які стояли там.

– А тут корови, – проказав Генріх, повівши Вітіко до хліва, що стояв поряд. Вітіко побачив десять добрих і гарно збудованих корів.

– А тут тяглова худоба, – розповідав далі Генріх, повівши Вітіко до ще одного хліва. Там було три пари важких волів.

– А там телята, дрібна худоба і птаство, – розповідав Генріх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвідчивши жодного наміру йти туди. Він повів Вітіко впоперек двору до будинку, а в будинку – по коридору в залу, де приймав його.

У залі тим часом відбулися зміни. Стіл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарілки та столові прибори.

Чоловіки постояли трохи в залі, аж тут пролунав дзвіночок.

Одразу по тому відчинилися двері з коридору і до зали зайшло багато людей. То були слуги і служниці. Вони стали коло столу. Потім із дверей, що вели всередину дому, вийшли мати і Берта. Обидві були в тому самому одязі, що й раніше. Генріх тепер проказав уголос коротку молитву, люди під час відповідей приєднувалися до нього. Потім усі сіли за стіл. Генріх сидів на чолі столу, Вітіко показали сісти по ліву руку від нього, праворуч сіли мати і Берта. Далі сиділа прислуга. Потім дві служниці принесли страви на стіл. На верхньому краї столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу і пироги, на нижньому краї столу – печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту і хліб. На верхньому краї налили вина в маленькі та вишукані срібні келишки, на нижньому краї розливали з великого відра пиво в сірі череп’яні кухлі з синіми квітами.

Вітіко помітив на нижньому краї столу кучерявого молодика, що підморгнув йому веселими очима.

Генріх припрошував їсти тих, хто сидів коло нього, а на нижньому краї столу хтось поділив свинячу печеню.

– Наш гість казав, що їде в Богемію, – озвалася Берта.

– Ти розпитувала його? – запитав Генріх.

– Ми розмовляли про всяку всячину і запитували одне одного, і тоді я, звичайно, запитала й про це, – пояснила Берта.

– Берто, гостя не розпитують, – зауважив Генріх.

– Він тоді ще не був нашим гостем і охоче відповів мені, – виправдалась Берта.

– Я охоче сказав їй про це, – підтвердив Вітіко.

– Коли я зі скелі Трьох Сідал або з Блекенштайну дивилася в бік Богемії, – сказала Берта, – мені завжди здавалося, що в тому краї не так ясно, як на нашому боці гір.

– Звідти на наш край дивляться в південному напрямі, – уточнив Генріх, – а коли дивитися на південь, місцевість завжди видається привабливішою.

– Не знаю, чи захотіла б я жити в Богемії, – проказала Берта.

– Найбільше свободи і світла можна мати лише тоді, коли живеш у лісі на горах, – мовив Вітіко.

– А от стародавні богеми завжди будували свої замки або дерев’яні фортеці свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, – розповідав Генріх. – Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.

– А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вітіко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.

– Тож так і збудовано цей дім, – підтвердив Генріх.

– Дитино моя, – озвалася Вюльфгільта, – ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.

Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:

– Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.

На ці слова озвався кучерявий хлопець:

– Гаразд, пане!

Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:

– Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.

– Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генріх.

– Вольфе, поводься добре, – промовила Генріхова дружина.

– Ви не пошкодуєте, – запевнила Берта Вітіко, – він знає ліс і всі шляхи в ньому.

– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.

Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.

За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:

– Я радо йду з вами.

– Ти радо йдеш зі мною? – здивувався Вітіко.

– Так, – відповів Вольф, – бо ви маєте такого гарного коня і добрі.

– Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вітіко.

– Так, якби ж тільки була війна! – відповів Вольф.

– Війна майже завжди є, – зауважив Вітіко.

– Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, – мовив Вольф.

– Я не їхав до твого пана, – пояснив Вітіко, – а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.

– У вугляра погане місце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всі доручення посланця і тому знаю багато людей та їхніх коней, але жоден кінь не має такого поганого місця, як ваш.

– Я задоволений місцем, де стоїть мій кінь, і сам став на постій у вугляра, – мовив Вітіко.

– Бо ви такі добрі? – дивувався Вольф.