Вітіко за годину з невеликим дійшов по дорозі, якою він колись спускався вниз із провідником Флоріаном, до гребеня гори і дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вітіко зупинився і дивився вниз на Баварію, де тепер воювали Леопольд і прихильники Генріха Гордого. Перед Вітіко видніла східна частина Баварії, де текли річки Дунай, Траун і Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штірійська марка. Потім глянув на Богемію, де тепер відбулася така важлива зміна володаря. Вітіко бачив під собою синюватий ліс, пронизаний ясною смугою Влтави, потім глянув у північно-східному напрямі на Бланско як на останню лісову вершину на тлі неба, а в північно-західному напрямі він добачив серед темних лісів блідувату ялівцеву гору, яка височіла коло Плани, а від тієї гори на захід – синю стіну, яка ховала темне озеро і скелю Трьох Сідал. Місце, де стояв Вітіко, було найвищим місцем у лісі. Потім вузенькою стежкою по лісу святого Хоми він пішов навскіс у північно-західному напрямі знову вниз до Влтави й дійшов до місця, яке мало назву Дольні Вітавіце, саме там був дерев’яний заїзд, про який розповідав Ровно.

У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в’ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.

– Яку вістку? – запитав Вітіко.

– Померла княгиня Адельгайда, – відповів чоловік.

– Померла княгиня Адельгайда! – вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. – Померла княгиня Адельгайда!

– Так, – кивнув головою чоловік.

– Як це могло статися? – запитав Вітіко.

– Ми не знаємо, – відказав чоловік. – Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.

– А що сталося з дітьми? – запитав Вітіко.

– Їх повезли до Праги, – відповів чоловік.

– А ти бачив княгиню останнім часом? – запитав Вітіко.

– Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, – відповів чоловік. – Мертва вона була як жива.

– А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?

– Князь дав їй повну владу, – відповів чоловік, – і ми всі були підпорядковані їй.

– А де її поховали?

– Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.

Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:

– Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.

Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка:

– Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.

– Я бачив вас у Гості, – мовив чоловік, – де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.

– Ти теж живеш у Лісовому краї? – запитав Вітіко.

– Я живу в хатах Вімперка.

– Тепер ти житимеш у своїх родичів, – мовив Вітіко.

– Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, – пояснив чоловік.

– Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, – побажав Вітіко.

– У нас завжди спокійно і тихо.

– Нехай і далі так буде, – побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.

Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.

Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.

Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.

А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ. наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.

Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.

У країні настав великий неспокій.

Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.

Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.

– Я Мікул, – повідомив він Вітіко. – Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.

– Я не пригадую тебе, – мовив Вітіко, – бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?

– Оскільки ти так твердо дотримувався своєї думки і так мужньо протистояв смерті, якою тобі погрожував Мілгост, – розповідав Мікул, – деякі люди послали мене до тебе. Четвертого дня місяця липня вони зберуться в садибі Плака на з’їзд, на якому говоритимуть про те, що діється в країні, і на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’їзд.

– Не знаю, чи поїду я на з’їзд, – відповів Вітіко, – але дякую тобі за цю поїздку до мене. Нехай твій слуга заведе коней і насолоджуйтесь у домі тим, що тут є.

– Я повинен подякувати тобі за твоє запрошення, – мовив Мікул, – але в нас дуже мало часу і ми повинні без зупинки їхати далі.

– Тож дійте, як вважаєте за слушне.

Після цих слів Мікул підвівся й попрощався. Вітіко провів його з дому аж до коней. Мікул вискочив на коня, якого тримав його слуга, і обидва поїхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньої Плани.

Третього дня місяця липня Вітіко спорядився й поїхав по дорозі, якою повертався з Праги до Горньої Плани, в ліс на північ. Він проминув багато лісів та галявин і переночував в одній хижі. Наступного дня, вже четвертого від початку липня, Вітіко, як уже зійшло сонце, доїхав до садиби Плака. Ця садиба містилася на узліссі на болотистій луці й була однією дуже довгою будівлею. Вітіко поїхав до неї. Під’їхавши до брами, побачив, що вона відчинена. Перед брамою і за брамою на подвір’ї стояли конов’язі. Багато хто прив’язав своїх коней до дерев перед будівлею. В самій будівлі походжали й розмовляли люди. Декого Вітіко знав. Приїхав Богдан, що на з’їзді у Вишеграді першим виступав із приводу присутності Вітіко в залі й пропонував кинути його до в’язниці для суду; був і Бенеш, що теж прагнув судити його; приїхав Домаслав, що хотів ув’язнити Вітіко, аж поки його судитиме майбутній князь; був Мілгост, якому кортіло повісити одразу Вітіко на стовпі, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вітіко, був Богуш, що покликався на лихо, якого країна зазнавала від усіх князів; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вітіко, був Юрата, старий Мікул, старий Родміл і ще багато інших людей, яких Вітіко не знав. Із кожним, здається, приїхали ще й слуги та прихильники. Вітіко, спішившись, повів коня до вільної конов’язі, прив’язав його й подбав про нього. Потім пішов до великої повітки, що тягнулася вздовж будівлі й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберігали рільниче знаряддя та багато інших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стіл із лавами коло нього, а на столі стояли пиво, вино і наїдки. На лавах сиділи чоловіки і їли страви та пили напої, підходили й інші, а покріпившись, відходили. Вітіко з’їв трохи хліба і випив пива.

– Тож твій пан дозволяє полювати в своєму лісі навіть улітку, коли в полюванні й потреби немає? – беручись за кухоль пива, запитав чоловік у грубому червоно-бурому вбранні, підперезаний шкіряним пасом.

– Так, Ґаухе, – підтвердив другий чоловік, що сидів на грубій дерев’яній колоді, маючи коло себе чашу з вином, – господареві Плаки нема потреби рахувати своїх тварин. Скажімо, ти п’єш пиво, а ми п’ємо вино, якщо твій господар має зайців, ми маємо рисей, вовків, лисиць і ведмедів, і їх можна полювати і влітку, і на Великдень, і коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумієш, і запросив на це полювання багатих друзів і впливових людей.

– У нас полювання зовсім інше, – відповів перший чоловік.

– Авжеж, на мух і джмелів, – глузував другий.

Вітіко не дослухався далі до розмови. До нього поки що ніхто ще не озвався. А тепер до Вітіко підійшов молодий Мікул у тому самому каштановому вбранні і з тією самою білою пір’їною, як і тоді, коли приїздив до нього в кам’яницю в Плані. Мікул привітався і сказав:

– Добре й слушно, Вітіко, що ти приїхав, тут є багато людей, які, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усіх до себе, полює тепер з охочими в лісі, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, він запросив таких шановних гостей, що навіть такої пори полює.

До Вітіко підійшло ще кілька чоловік: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата і привітали його. Вітіко подякував. Вони взяли собі страви та вино. Надходили інші чоловіки, щось казали, а потім знову відходили.

Як уже минула половина ранку, до садиби під’їхала ціла юрба вершників. Попереду на гнідому коні їхав чоловік у широкому темно-синьому вбранні зі сталевим поясом, у руках він мав дротик. На голові в нього видніла чорна шапка з однією сірою пір’їною. Він мав каштанове волосся і каштанову бороду навколо підборіддя.

– Це Стрих, пан Плаки, – пояснив Мікул Вітіко.

Позаду Стриха їхали інші чоловіки. Вони теж були в бахматих уборах із поясами й дротиками. Слуг і собак із ними не було. Під’їхали до брами, поприв’язували коней і пішли в повітку.

Коли вони посідали коло столів і покріпились наїдками та напоями, чоловік у білому, мов сніг, суконному вбранні і з довгою синьою патерицею в руках став на лаву й вигукнув:

– Обід закінчився!

Почувши цей крик, чоловіки різної статури і в різноманітному вбранні вийшли з зали через двоє дверей по різні кінці зали, коло кожних дверей стояло по троє чоловіків зі списами.

Після цього минув якийсь час і на лаву став чоловік у темному широкому оксамитовому вбранні, його пояс був гаптований сріблом. Він мав сиве волосся і сиву бороду. На поясі в нього висів меч, а на голові він навіть шапки не мав. Вітіко впізнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеграді був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залі вщух гамір, чоловік заговорив:

– Дорогі та вірні присутні люди! Сюди з’їхалося дуже багато людей, і тому я, бо я, мабуть, тут найстарший літами, складаю подяку нашому господареві за те, що він улаштував для нас таке сповнене приязні свято і таке гарне полювання у своїй садибі Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приїхати сюди. Навіть якщо іншим більше б личило стояти на тому місці, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кілька моїх тутешніх друзів спонукали мене, крім того, внаслідок свого віку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите мені. Стрих діяв добре, пристойно і значуще, запросивши нас у свою садибу, яка має назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свійських тварин, пирогів, пива та вина, побачили ліси, якими він тут володіє, і полювали в тих лісах. Ми вирушили на лови ще вдосвіта, а тепер повернулися, щоб не дуже відчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зі своїми друзями висловлюю йому мою найщирішу подяку за це, і всі, звичайно, подякують йому не менш щиро, ніж ми. Запрошені вже й тепер могли б податися додому і взяти з собою в дорогу радість і втіху. Вони тут побачились, налагодили дружні зв’язки і, безперечно, хоч де стоять їхні садиби, провідуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб і далі підтримувати свою дружбу, зміцнювати свої зв’язки і розмовляти про те, що лежить у них на серці. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали і посадили на престол, не так цурався нас, то міг би бути серед нас, міг би поділити нашу насолоду і збільшити нашу радість. Хіба князі давніших часів не полювали й не обідали зі своїми лехами? Хіба було інакше? Хіба лехи – не їхні супутники і не їхнє законне товариство? Хіба лехи не ставили і не підтримували князів, і хіба лехи не відповідають за їхні дії, і хіба їхній вибір, виявившись помилковим, не справляє згубного впливу на країну? А хіба наш добрий князь Владислав поділяв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хіба бував у їхніх садибах і їв за їхнім столом? Ви мовчите, отже, він не робив цього. А якби робив, то збільшив би насолоду, сам би тішився насолодою; якби він був із нами, ми б сьогодні були ще веселіші, ніж тепер. Нам шкода його, що він відмовляє собі в цій насолоді, і ми повертаємося без нього до своїх домівок. Я не дуже переймаюся цим, я старий і переживаю за країну, але молодь прагне радості. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був із нашими дітьми та молоддю країни і насолоджувався їхньою радістю. Тепер він цього не робить і не має насолод, дарма що молодий. Він не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли він їздить по країні, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повинні бути з нами, коли ми їдемо на лови. Він поїхав із численним почтом до замку Гости і розмовляв із ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покійного князя Собеслава. Коли я зичливо підказав йому, щоб він завдав собі клопоту запросити тих, хто тоді ввійшов до ради, він поглузував із мене. Він поїхав по замках країни з багатьма молодиками і давав розпорядження, про які державні радники і пани не знають. Коли він повернувся, ми, а саме: мій брат Зната, Мілота, потім старші Мікул і Домаслав, присутні на цьому святі, яке влаштував нам наш любий господар, і я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зібрати, приєдналися до нього, щоб надати його почтові належного блиску, якого інакше він не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо він уже не поділяє радощів нашої молоді, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що ні. Хіба він не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покійного князя Собеслава, що, хоч і гнобив панів, був усе-таки добрим і мудрим, тікати цієї зими з Праги до Угорщини? Мені шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що він зрікається насолод. Він бере на себе завдання і постанови, які загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двірський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичі та державні радники, і має досить турбот і клопоту, тож не має часу для радості. Не минуло й дванадцятьох тижнів, як він зібрав воїнів і всіх, кого назвали розбійником, прогнали або знищили. Оскільки йому для цього потрібна влада, він замість бути присутнім на наших святах, поринув у думки, як йому збільшити свою могутність. Мені шкода нашого доброго князя, що він не з нами і не поділяє наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рідного брата святого Вацлава, відчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехів і шляхтичів країни. Аж до нього проводирі народу були немов князями, а князь поміж них був як перший серед рівних. В усій країні був блиск і ніхто не скнів у кріпацтві. А потім, скориставшись своїми прихильниками, він змусив людей служити йому, бути його воїнами і почтом. Зникла навіть ваша назва проводир, і вже не чути її. І всі пізніші онуки Пржемисла були такі самі й мусили думати про посилення своєї влади, завдяки якій вони правили. Мені шкода нашого доброго князя, що його немає серед нас. Він позбавлений навіть спілкування зі своїми родичами та їхньої підтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гідного Собеслава, після смерті свого високого чоловіка була змушена перебувати в самотній фортеці Гості й померла з туги та горя торік восени. Її малі діти, що їх князь узяв під свою опіку, нічого не можуть йому дати, тож він самотній і сам вирішує за всю країну, і ми згодом побачимо, які будуть плоди. Тепер ви дізналися, що мої слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповідаю про геть усе і ніяк не висловлю нашому ласкавому господареві подяку за його сьогоднішнє свято, яке він так гостинно влаштував, і ніяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутній тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молоді є бажання, я запрошую її на День святого Лаврентія до свого замку Руден, щоб і там отак відсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнім, але я намагатимусь, і, звичайно, все буде наготові для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зійти з неї, бо я вже задовго стою на ній і заважаю перебігу свята. Я тільки запрошую присутніх, хто матиме змогу, рівнятися на нашого щедрого господаря і ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якої я й стою на цій лаві.