– Болеславо, я привів до тебе юнака Вітіко, що з наказу князя Собеслава приїхав на з’їзд у Вишеград, потім князь Собеслав повідомив йому при свідках свою останню волю щодо наступності, а тепер він живе в будинку в лісі неподалік від нас.

Жінка з приязню на обличчі обернулась до Вітіко і сказала:

– Наш пан і жупан Любомир, мій чоловік, казав мені, що ви наш гість. Я з радістю ласкаво запрошую вас і прошу задовольнитися тим, що є в нашому бідному домі і що двоє самотніх людей змогли приготувати для вашої втіхи.

– Висока пані, ви засвідчуєте мені велику прихильність, – відповів Вітіко, – гостинно приймаючи мене в своєму домі, і я вдячний вам за це.

Любомир обернувся до чоловіків, які стояли коло дверей, і, показавши на першого, мовив:

– Це Растислав, мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на другого й мовив:

– Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на третього й мовив:

– Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов’язках.

Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:

– Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. – І після кожного імені додавав: – Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. – А в кінці додав: – Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.

Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:

– Цей юнак – Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.

– Ласкаво просимо! – гукнув один із чоловіків.

– Ласкаво просимо! – гукнув другий.

– Ласкаво просимо! – гукнули всі.

Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.

– Помолімося Богові! – закликав Любомир.

Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

– Сіме, покажи місця, – звелів Любомир.

Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.

Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч – Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.

Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.

– Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.

– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.

– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.

– Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, – сказав Вітіко, – а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

– Не так, мій сину, – заперечив Любомир, – благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.

– Авжеж, мої думки повертаються до неї, – мовив Вітіко, – а її, звичайно, йдуть до мене.

– От бачиш, – мовив Любомир.

– Усі люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – і вважають, що можуть досягти чогось доброго.

– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.

– Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.

– Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, – розповідав Любомир, – і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.

– Дії та вчинки людини – теж її товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?

– Те, що людина робить зі смиренням, – проказав чоловік на нижньому краї столу, – це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.

– Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, – спохмурнів Любомир, – і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.

Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко:

– Тебе проведуть у твою кімнату, хай тобі добре спиться під нашим дахом.

– Нехай ваш перший нічний спочинок у нашому домі буде добрим, – побажала Болеслава, – і прокидайтесь радісно, як властиво у ваші роки.

– Амінь, – закінчив Любомир. – Бувайте здорові, мої родичі!

– З Богом! – гукнули чоловіки.

Чоловік у білому вбранні тепер знову відчинив стулку дверей, одна з жінок пішла попереду з восковою свічкою, Болеслава – вслід за нею, після Болеслави пішла друга жінка і троє дівчат. Потім вийшов Любомир, присвічував йому Слава. А Вітіко сказав чоловікам, які стояли навколо:

– Бувайте здорові і не згадуйте лихом!

Після цих слів чоловіки підступили до Вітіко й подали йому руки.

– На добраніч із нашою гостинністю і нашою охороною в цьому домі! – побажав чоловік, якого Любомир назвав Растиславом.

– На добраніч! Бувай здоровий! Нехай тобі добре ведеться! – гукали інші чоловіки.

– На добраніч! – побажав їм Вітіко.

Коли всі відступили від Вітіко, стало видно чоловіка, що сидів на нижньому краї столу. Він сказав:

– Спочивайте з Богом, і ти, молодий гість, спочивай із Богом.

– Спочивайте з Богом, велебний отче! – відповів Вітіко.

Чоловіки розступилися і хотіли пропустити Вітіко до дверей. Але він сказав:

– Спершу ви.

– Спершу Вітіко! – гукнув хтось із них.

Вітіко вийшов із дверей, Радим попереду світив йому. Потім пішли зі скіпками решта. Останнім ішов чоловік у темній сутані.

Радим провів Вітіко до його світлиці, запалив там ґніт срібної лампи і вийшов. Вітіко ще походив трохи по кімнаті, посидів трохи на стільці, проказав вечірню молитву, роздягнувся, погасив лампу і ліг на ліжко. Його сон був такий, як йому бажали, а прокинувся він так, як і казала Болеслава.

Прокинувшись, Вітіко одразу пішов у стайню доглядати свого коня.

Коли зійшло сонце, Радим покликав Вітіко до Любомира і повів його сходами до великої світлиці, оббитої дубовими панелями. В ній стояв високий дубовий хрест із розп’ятим Спасителем. Там було багато стільців, довгий стіл і чимало молитовних ослінчиків. Вікна були розмальовані образами Спасителя, янголів і святих. У тій залі зібралися всі, хто вчора був присутній на вечері.

– Я запрошую тебе, Вітіко, – промовив Любомир, – побути з нами на службі Божій.

– Звичайно, буду, – відповів Вітіко.

Потім усі, хто був у залі, пішли сходами вниз, вийшли з подвір’я і пройшли між хатами до великої і високої благочинної церкви. В церкві їм приготували місце поблизу від вівтаря, де вони й сіли. В церкві було багато народу, всі молилися. Дехто був у широкому вбранні зі зборками та поясом, поширеному в чеських землях. Інші були у вузькому вбранні з застібками і в штанах, так одягаються в Баварії, а дівчата й жінки мали сукні зі зборками і нагрудники, фартухи і хустки. Деякі жінки були вбрані дуже строкато, інші – майже однобарвно. На головному вівтарі кілька священиків освячували Святі Дари, серед них був і той, який у домі жупана проказував молитви за вечерею. Після служби Божої всі родичі Любомира повернулися до його дому. Священик, що проказував молитви за столом, ішов останнім.

Усі пішли до їдальні. Там на столі стояло молоко, мед, масло і багато інших харчів, кожен брав, що хотів, і снідав.

– Вітіко, – заговорив Любомир, – якщо ти хочеш трохи подивитись, як приходять до нас люди, то ходімо після сніданку до кам’яної зали. А потім мої родичі Кодим і Диш покажуть тобі містечко, аж поки я знову матиму час побути з тобою.

Вітіко після сніданку пішов у кам’яну залу. Там розстелили килими навколо кам’яного столу, накрили сам стіл і кам’яний стілець і поклали килим перед стільцем. Любомир прийшов і сів на стілець перед столом. Чимало його родичів теж посідали на стільці. Потім до зали зайшли люди, у строкатому і однобарвному вбранні, в якому були і в церкві, в бахматому і прилеглому, старі й молоді, чоловіки й жінки, юнаки і дівчата, ба навіть майже діти. Їх вишикували в чергу перед Любомиром, і він розмовляв із ними та вирішував їхні справи. Писар записував, що треба, до течки.

Досить тривалий час поспостерігавши ті розмови, Вітіко з Кодимом і Дишем пішов оглядати замок. Спершу вони зайшли в невелику замкову церкву, потім у молитовну залу, їдальню, у велику залу прийнять, у малу залу прийнять, де вчора Вітіко сидів із Любомиром, у три покої самого Любомира, в покої для ночівлі, в кімнати для замкової залоги, потім у кімнати для челяді. Зайшли до зброярні, де зберігалася зброя для оборони і нападу, кольчуги, щити, шоломи, шкіряна збруя, мечі, списи, луки, стріли, сагайдаки, арбалети тощо. Зайшли до приміщення для катапульт, захисних сіток, плетених щитів та інших допоміжних засобів. Потім оглянули коней та інших тварин у стайнях і комори для зберігання припасів.

Тим часом настав полудень і в їдальні подали обід.

Після обіду Любомир зі своїми родичами і Вітіко поїхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та іншими культурами. Далі тяглися луги, луки і ліс. Вершники вибралися на височину, звідки можна було побачити далекі околиці. Любомир зупинився і сказав Вітіко:

– Бачиш, отам, де стоять дуби, є садиба Хлуми, де живе мій син Мойслав зі своєю родиною, а далі праворуч на великій відстані ми б дійшли до садиби Дуба, де живе мій син Пустимир зі своєю родиною, отам, за тими горами з лісом, стоїть Тржебин, де живе мій третій син Радоста з дружиною та дітьми. Далі в країні живуть мої доньки Марія та Евфемія зі своїми чоловіками та дітьми, а в бік Моравії живе наймолодша зі своєю родиною, її, як і матір, звуть Болеслава.

Повернувши на захід і зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного містечка.

Наступного ранку Вітіко оглянув ринок у Дудлебах, де були речі, що їх селяни з довколишніх земель привезли на продаж, і речі, які вони купували, щоб повезти додому. Пополудні Любомирові родичі виїхали на конях на луку і показали свою вправність у їзді верхи та у володінні зброєю.

Вітіко гостював у Любомира п’ять днів. Шостого дня вранці він попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вітіко підвісив його до сідла. Чимало Любомирових родичів мало не цілу годину проводжали Вітіко до лісу, звідки він приїхав. Там вони попрощалися з ним і поскакали назад.

Десь опівдні Вітіко добувся до Крумлова. Там він спочивав дві години. Потім їхав одну годину вздовж Влтави проти течії на південь. Далі повернув на захід і виїхав на видовжену височину. Опинившись нагорі, побачив на пласкій вершині перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати і хижі. Брама в мурі садиби була відчинена, і Вітіко заїхав на подвір’я. До нього підійшов чоловік у високих складчастих шкіряних чоботях, штанах із грубого сірого сукна і суконній свиті з застібками. На голові він мав чорну повстяну шапку з червоною прямою півнячою пір’їною. Він звернувся до вершника:

– Ти Вітіко, що промовляв у Вишеграді, чого ти хочеш?

– Якщо ти Діт із Ветржні, що в лютому голосував у Вишеграді, – мовив Вітіко, – і якщо ця садиба – Ветржня, то я, Вітіко, хотів би переночувати одну ніч і скористатися один день твоєю гостинністю.

– Я справді Діт із Ветржні, що голосував тоді, – відповів чоловік, – а це моя садиба Ветржня, і я подбаю про те, чого ти просиш. – Потім підійшов і взяв коня за вузду, показуючи Вітіко, що можна спішитися.

Вітіко спішився, і Діт повів коня, поряд з яким ішов і Вітіко, за вузду до стайні і там із допомогою Вітіко доглянув його. Потім повів Вітіко до просторої світлиці з побіленими вапном стінами, де стояли великий стіл, лави і стільці з буку. В світлиці Діт підійшов до великого дзвона і вдарив по ньому. Зайшов слуга, і господар повідомив йому:

– У нас гість.

Слуга пішов і, повернувшись невдовзі, поставив на стіл житній хліб, сіль і пиво.

– Ласкаво прошу до мого дому, – припросив Діт.

Після цих слів Вітіко відрізав собі скибку хліба, посолив і заходився їсти. Потім випив трохи пива.

Діт тепер ударив по дзвону двічі. Невдовзі до світлиці зайшла молода жінка. Її чорні коси були зв’язані у вузол, на грудях синіла жилетка, нижче йшла спідниця зі зборками і білий фартух. На ногах видніли червоні чобітки.

– Елізабет, – мовив Діт до жінки, – цей чоловік – Вітіко, що з волі князя Собеслава їздив на з’їзд у Вишеград, він буде нашим гостем так довго, як захоче, привітай його і приготуй дубову кімнату і частування. Вітіко, ця жінка – моя дружина.

– Вітаю тебе, – проказала Елізабет до Вітіко, – мій чоловік розповідав мені, що ти родом з тієї частини країни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобі в нашому домі.

– Я приймаю її з великою вдячністю, – вклонився Вітіко, – і пропоную й вам гостинність у моєму домі в Плані або Пржиці.

– Цілком може бути, що я прийму її, якщо коли-небудь завітаю до тебе, – сказав Діт, – бо ти теж був прихильний до покійного князя Собеслава і хотів би бачити великим князем його сина Владислава.

Елізабет після цих слів вийшла з кімнати. А Вітіко сказав Дітові:

– Я поїхав до Собеслава і служив йому, бо він був законним і справедливим князем, і я б і далі служив йому, якби він із ласки Божої ще жив. Щодо наступності, то я ані виборець, ані суддя в цих питаннях, але мої думки кажуть мені, що слова старого леха Болеміла цілком можуть бути правдою. Якщо в Садскій князь Собеслав і водночас пани нашої країни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, він був законним наступником. Другий Владислав завдяки тільки вашому виборові, але без участі князя був незаконний. Та оскільки потім князь Собеслав перед скликаними свідками сказав своєму синові: «Скорися йому», що я сам чув коло його ліжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

– Як виявилось, – вигукнув Діт, – ніхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава і його сина спокійно розійшлися. Великі лехи стоять коло князя, багато дрібних опинились у його почті, князь має владу і боронитиме наших прав.

– Я не дуже добре знаю ці речі, – зітхнув Вітіко.

– Тепер усе гаразд, – заспокоїв його Діт, – і ніхто не повинен перешкоджати нам порядкувати і зміцнитися у своїх маєтностях, які дісталися нам від наших батьків. Але навіщо ми говоримо про ці речі, в яких уже нічого не зміниш. Якщо ти мій гість, ходімо оглянемо садибу, де ти перебуваєш, і всі мої маєтності.

Обидва чоловіки вийшли з кімнати, і Діт повів Вітіко оглядати свою садибу. Спершу вони пішли до стайні. Там стояли коні, на яких можна було їхати на лови і навіть на війну. Були гарні, менш гарні і такі, які вирізнялися лише своєю витривалістю. Робочих коней, здається, не було. Потім ішов ряд волів для господарчих робіт на землях садиби й невеличкі тварини для праці на гірських схилах. У вузьких стійлах стояли корови, бик і телята. Далі під пласкою стелею тягнувся хлів для свиней. Вівці містилися в просторих кошарах із великими світлими вікнами, в окремому загоні стояли кози. Кури і голуби мали окреме подвір’я зі своїм входом. Гуси і качки мали свій вигін зі ставком. Діт повів Вітіко в клуні, де зберігалися сіно, збіжжя в снопах, потім у комору, де купами лежало насипане зерно. Потім обидва подались у повітку, де стояли терези, плуги, борони та інше рільницьке знаряддя, в кімнату з інструментами, майстерню і оглянули кімнати слуг та служниць.

– Велику частину цієї землі викорчував ще мій прадід, – пояснював Діт, – ми володіємо нею за правом первородства, і передаємо далі, коли народжується перший син. Молодші сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, і ми сподіваємося, що так буде й далі. Ми повинні намагатися збільшити свій маєток, щоб зросли наші володіння і сила. А твої родичі живуть далеко звідси?

– Ми маємо у Горній Плані будинок із землями, – відповів Вітіко. – У Пржиці маємо більше, і наші предки жили ще й там, де тепер у Митині коло Фримбурка про них і не згадують.

– Це той дім, де живе Гульдрик?

– Так, – підтвердив Вітіко. – Ти знаєш його?

– Знаю, – відповів Діт, – але досі думав, що він із чужого краю. Вітіко, ти повинен закріпитися на одному місці і розростатися, здобувати повагу своїх сусідів і прагнути стати лехом.

Вітіко нічого не відповів на цю пораду, а коли вони йшли по подвір’ю, до них підійшла Елізабет і сказала, що все впорядковане, кімната для Вітіко вже готова, а в світлиці вже чекає вечеря. Тож чоловіки пішли туди, дарма що сонце ще було на небі, а на подвір’ї лунко бамкав дзвін. У світлиці, куди вони зайшли, вже зібралося трохи людей, решта прийшли пізніше. Там було й п’ятеро дітей, троє хлопчиків і двоє дівчаток. Діт погукав дітей, поставив їх перед Вітіко й мовив:

– Це мої сини за віком: Діт, Вольф і Ебергард.

Хлопчики була вбрані в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потім Діт погукав дівчат, теж поставив їх перед Вітіко і сказав: