З лук коло лісу Вітіко і Ровно пішли дугою через лани вже іншою дорогою до смужки землі, яка вела до башти. В башті Ровно показав Вітіко приміщення і комори, де можна було б розмістити тварин і припаси, показав і стайні. Потім повів його сходами нагору в громадські кімнати, де не жив ані він, ані його родина. Всі кімнати були побілені вапном і мали прості ялицеві меблі. В більшій кімнаті зберігалася зброя: довбні, булави, бердиші, метальні сокирки, бойові сокири, списи, мечі, арбалети і катапульти. Деякі кімнати були підготовані для оборони. З найвищої кімнати Ровно і його гість вийшли на покрівлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрій, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великі катапульти. Покрівля мала навколо грубі муровані бруствери, а оскільки дощова вода стікала всередину, для її відведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко від мурів над болотом.

З башти можна було оглянути долину, але годі було щось побачити поверх навколишніх лісів.

Опівдні до світлиці принесли обід. За обідом були присутні Людмила, Дімут та інші жінки. А загалом було менше людей, ніж уранці, коли всі вітали Вітіко, бо ті, хто мав родину, обідали з нею в своїх хатах і хижах. На стіл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво і житній хліб.

Вітіко гостював у Ровна три дні. Четвертого дня, коли зійшло сонце, він поїхав далі на схід. Вітіко проминув луги, лани і луки, що стелились навколо башти, і знову заїхав у ліс. Там тік струмок у східному напрямі і вздовж струмка тягнулася стежка. Вітіко їхав по тій стежці. Він цілу годину повторював вигини струмка, долаючи коріння, болітця і каміння. Потім струмок змінив свій напрям і по довгому, порослому лісом схилу потік на північ. Вітіко ще з півгодини їхав уздовж струмка. Потім струмок повернув удруге і знову біг на схід. Вітіко дві години їхав по густому лісу, аж поки поміж двох скель разом із бурхливою водою дійшов до Влтави. То було місце, де стояв Крумлов.

Вітіко шукав для себе і для коня заїзду, щоб покріпитися. Він пробув там дві години. І знову вчинив так, як і першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом і споглядав місцевість. На південь від крутої скелі містився потрійний закрут Влтави, всередині якого стояли хати Крумлова, на півночі тягнулась ущелина, по якій приїхав Вітіко, на заході скеля переходила в пологу й дедалі ширшу ділянку землі, придатну для ланів і городів, на сході скеля теж полого опускалася.

Покріпившись і нагодувавши коня, Вітіко поїхав далі. Він знову обрав східний напрям. Вітіко їхав поміж високих скель і Влтавою, поки річка текла на схід. Коли вона повернула на північ, Вітіко покинув її і їхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Ліс уже скінчився, і Вітіко їхав тепер поміж ланів, лук, лугів, чагарників, гаїв і розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечірньому прузі, він добувся до жупного містечка Дудлеби. Вітіко їхав місточком через річку Мальше, а потім поміж хат до жупної садиби. Садиба стояла окремо, мала сірі стіни і круті ґонтові покрівлі. Садибу захищав міцний мур. Вітіко під’їхав до низенької брами, над якою височіла велика надбрамна арка з давніх часів. Брама була відчинена, тож Вітіко заїхав на подвір’я, яке обступили стайні, клуні, повітки тощо. Якийсь чоловік запитав Вітіко, чого він хоче. Вітіко відповів, що хоче бачити жупана. Чоловік притримав Вітіко стремено, коли той спішувався, й допоміг йому завести коня до стайні. Потім повів його на друге подвір’я, а звідти – в простору залу, де стояло багато кам’яних столів. За одним з них на кам’яному нерухомому стільці, застеленому килимом, сидів жупан Любомир. Він був у широкому темному вбранні, на яке спадало його нічим не прикрите сиве волосся. Коло столу стояв чоловік у сірому вбранні з поясом, жупан розмовляв із ним. За кілька кроків позаду чоловіка стояла жінка в не дуже широкому синьому вбранні, підперезана сплетеним з лика поясом. Чоловік, що завів Вітіко, знаком звелів йому зупинитись на кілька кроків позаду жінки й чекати, а сам вийшов із зали. Любомир далі розмовляв із підперезаним чоловіком у сірому вбранні. Нарешті той чоловік ледь уклонився, немов дякуючи, і вийшов із зали. Тепер до Любомира підійшла й заговорила жінка, він відповів їй, жінка знову щось казала, жупан відповідав далі. Розмова тривала досить довго. Потім жінка захотіла поцілувати край одягу жупана, але він не дозволив, і вона вийшла з зали. Тепер підійшов Вітіко. Коли він став перед Любомиром, той запитав:

– Чого ти хочеш, мій сину?

– Моє бажання полягає тільки в тому, – відповів Вітіко, – щоб ви дозволили мені подивитися на вас і я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

– Тож зайди до моєї кімнати прийнять, – мовив Любомир, підвівся й пішов до дверей, Вітіко – за ним. Любомир відчинив двері й повів Вітіко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокій із темно-сірими стінами, де було багато озброєних людей. Любомир сказав:

– Славо, піди вниз і стій у кам’яній залі на варті, раптом ще хто-небудь захоче говорити зі мною до заходу сонця.

Один з озброєних чоловіків пішов сходами вниз. Любомир завів тепер Вітіко в другий передпокій, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокої перебували троє неозброєних слуг. Любомир сказав одному:

– Радиме, принеси вино і пироги.

Слуга пішов, а Любомир і Вітіко перейшли з передпокою до просторої світлиці. То була наріжна кімната, що мала по чотири вікна на кожній зовнішній стіні. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирізьблена з в’язу. Підлогу вкривали шкури козуль. У світлиці стояли три великі столи з в’язового дерева і багато стільців із того самого дерева. Над дверима і над кожним вікном висіли пишні оленячі роги. Вздовж стін і навіть у заглибинах вікон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тільки в чотирьох місцях, і на тих місцях на високих підставках стояли чотири вирізьблені з дубу великі людські постаті.

Коли чоловіки дійшли до середини світлиці, Любомир зупинився й проказав:

– Ласкаво прошу, Вітіко, за що ти хочеш подякувати мені?

– Ви знаєте мене? – здивувався Вітіко.

– Ти був зі мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – відповів Любомир, – і виконав для нього завдання, яке могло погано скінчитися для тебе.

– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вітіко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великій залі Вишеградського замку.

– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але мені дуже сподобався твій учинок і я радий, що ти приїхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межує з великим Лісовим краєм: лісової деревини і шкур та рогів лісових тварин. Постаті, які тут стоять, належать до давньої історії держави: Само, Крок, Лібуша і Пржемисл. Їх вирізьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував їх йому. Від мого батька вони дісталися мені.

Тільки-но Любомир сказав ці слова, як у світлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, і приніс на таці два срібні келихи з вином і невеличкий круглий пиріг. Поставив тацю на середній стіл і вийшов.

– Ну, Вітіко, бери вітальне вино і відламай шматок пирога, яким частують у домі, – припросив Любомир.

Вітіко взяв один срібний келих і відпив трохи вина. Поставивши келих на місце, відламав шматок пирога і з’їв. Любомир пив із другого келиха і теж відламав шматок пирога. Потім сказав:

– Вітіко, я з радістю приймаю тебе в своєму домі і тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скільки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стілець.

Любомир показав на стілець коло столу, де стояло вино, Вітіко сів, а Любомир сів на стілець поряд із ним.

– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вітіко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домі лише кілька днів.

– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануємо, – мовив Любомир.

– А я постараюсь не зневажити гостинність, яку ви засвідчуєте мені, – відповів Вітіко.

– Вітіко, після зішестя на престол Владислава ти виїхав із Праги, ми багато чули про це в нашому краї, – казав далі Любомир.

– У лісі, що тягнеться до Баварії, є будиночок, що належить нам, – пояснив Вітіко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, і я пішов туди, бо вже давно не бачив його.

– Він стоїть у лісі на Влтаві, – додав Любомир.

– Понад день їзди звідси в лісі на захід, – уточнив Вітіко, – і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступає великий ліс.

– Якраз перед тим лісом, – додав Вітіко.

– Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, – промовив Любомир, – і було б ще більше, якби не суворі зими.

– Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, – зауважив Вітіко.

– Лісова церква у Горній Плані дуже давня, – говорив Любомир, – її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.

– Десь так само мені розповідав і священик із Плани, – докинув Вітіко.

– Що ж, дбай тим часом про свій дім, як дає тобі змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.

– Я допомагаю і дбаю, як можу, – запевнив Вітіко. – Земля там для збіжжя бідна, а для плодів ще бідніша.

– Там, де бідна земля, суворі люди, – прорік Любомир, – але люди не знають ані того, ані сього.

– Люди живуть у нас із того, що родить земля, – розповідав Вітіко, – і з того, що вони беруть у лісі. Дехто намагається шукати заробітку навіть десь зовні.

– Якщо той заробіток дістається не завдяки війні, до прибутку від якої звикли, – мовив Любомир.

– За давніх часів таке, звичайно, траплялося, – підтвердив Вітіко. – Люди ще досі розповідають про це і мають речі, які дісталися їм завдяки війні.

– Як і всюди, – кивнув Любомир.

– Тепер вони мало знають про час і його значення, – відзначив Вітіко.

– Ми всі мало знаємо, – доповнив Любомир. – Час, мій сину Вітіко, ще не дозрів. Дві волі, які забезпечили висування нового князя, мають розпастися, і тоді в країну прийдуть лихо і проллється кров, від чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усіх був, напевне, лише один чоловік, що ясно бачив майбутнє, а саме: князь Собеслав, але тепер він уже небіжчик. Він хотів запобігти лихові і тому сказав своєму синові Владиславу, щоб той скорився своєму двоюрідному братові, та й закликав ще свідків для своїх слів, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони ті слова передали для пізніших часів, але це не зарадить. Собеслав діяв під примусом як умирущий чоловік з умирущими силами. Якби він жив, то, напевне, зупинив би все.

– Багатьох людей я не можу збагнути та пізнати в їхніх учинках, – зітхнув Вітіко.

– Вони самі себе не можуть збагнути, – сказав Любомир. – Їх поганяє несамовитість їхніх поривів, а вони не можуть визначити, що вони здатні зробити даної миті. Якщо старий Болеміл доживе до дев’яноста літ, як він бажав своєму батькові, його очі ще, може, побачать, що він їм напророчив. Новий князь хотів затримати тебе коло себе?

– Так, – відповів Вітіко, – але спершу мені треба зорієнтуватися.

– Дитино моя Вітіко, ти, напевне, ще з’ясуєш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати відвертіші, і тоді багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне зміцнитися. Він збільшує навколо себе число своїх людей, намагається укріпити частини країни, щоб мати друзів. Сину Оттона Чорного він знову дав Оломоуцьке князівство, а Владислава, сина князя Собеслава, що раніше сидів там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багаті маєтності і всюди висуває його наперед. Навесні зі своєю молодою дружиною він їздив до німецького короля у Вюрцбурґ.

– Таж німецький король Конрад – єдиноутробний брат Ґертруди, дружини Владислава, – мовив Вітіко.

– Це теж може бути причиною, чому вони поїхали до нього, але вони могли б і союз там укласти, – заперечив Любомир. – Ті, хто був присутній у Вишеграді в день виборів, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошені, але ж вони завжди можуть зібратися знову. Нехай тепер буде так, як є, слід почекати, що станеться.

– А ви знаєте щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вітіко.

– Дещо знаю, – відповів Любомир. – Вона й досі з дітьми Собеслава Ульріхом і Вацлавом живе в Гості.

– Узимку один посланець казав мені, що вона тоді була там, – додав Вітіко.

– Вона й досі там, – мовив Любомир, – і далі житиме там і справлятиме жалобу. Вона має необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша її каштеляном.

– Це добре для неї, – зауважив Вітіко.

– Авжеж, добре, – підтвердив Любомир.

– Але ж у країні всюди спокій, – мовив Вітіко.

– Тепер спокій, надто в нас, бо ж ми живемо на відшибі. Народ тут живе і не відає, що станеться, обробляє поля і любить гру на козі й танці. Ми, що поставлені в країні як вартові турботи про народ, не можемо робити чогось іншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу і сприяти вірі, завдяки якій він стає моральніший і щасливіший.

– Чотири дні тому я чув, як люди під місяцем у лісі співали поганських пісень, – сказав Вітіко.

– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стається раз по раз і, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давні звичаї, і це добре. Якби народ змінився за одну мить, це означало б перевернути і країну, і людей. Хоча тут, на півдні, віра набагато давніша, ніж на півночі, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаїв, які нагадують про давні часи, і вони зберігатимуться ще багато років. Якщо ці звичаї не становлять віровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змішається, і люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут під час сонцестояння, ти б побачив на всіх пагорбах давні вогнища, які вони запалювали колись, відзначаючи поворот сонця. Коли тутешні люди звертаються до Святої Діви Марії, чимало їх ідуть до священних дерев або священних скель і співають їй, прикладаючи руки до чола. Крім того, ворожать на різних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, і вважають яструба за священного птаха.

– Я всюди, де бував раніше, – підтвердив Вітіко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварці на Дунаї, Інні, Трауні та Енсі теж чинять так.

– Отже, цей звичай дуже поширений, – підсумував Любомир, – тож і зникне не дуже повільно. А загалом наш народ тут добрий та лагідний і цілком заслуговує, щоб його захищали, берегли і не змушували до страждань, бо ж він ні в чому не завинив. Я спершу покажу тобі світлицю, яку ми виділимо тобі в цьому домі для проживання, щоб ти відпочив або якось інакше, як воля твоя буде, використав свій час, а потім я поведу тебе до своєї дружини і ти повечеряєш із нами. Про твого коня добре подбають.

– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вітіко.

– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо коні часто краще віддячують за догляд своєму доглядачеві, ніж будь-якому іншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобі когось, щоб служив тобі. А тепер випий ще трохи зі свого келиха і потім ми вийдемо звідси.

Сказавши ці слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вітіко теж узяв келих. Потім обидва підвелися й пішли до дверей. У передпокої Любомир сказав:

– Радиме, піди з цим молодим вершником і роби, що він накаже. А я, Вітіко, тепер попрощаюся з тобою, а потім сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов із кімнати.

Вітіко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привів, Вітіко доглянув коня, а потім звелів слузі показати кімнату, де він мав спочивати. Слуга повів його двома різними сходами нагору, а потім через передпокій у простору світлицю, що мала три вікна. Там Вітіко сказав:

– А тепер можеш іти, я вже не потребую твоїх послуг.

Слуга вийшов у двері, а Вітіко ступив уперед і оглянув кімнату. Вона вся була оббита підпаленим ялицевим деревом і мала підлогу з червоного тису. На підлозі лежали сплетені з очерету мати. Ліжко, на якому лежала постіль із м’яких укривал та хутр, стіл і чимало стільців, козла для одягу, умивальник і дві лави, що стояли вздовж стін, були виготовлені з натертого воском дубу.

Вітіко пройшовся кілька разів по кімнаті. Потім сів на стілець. Згодом підійшов до вікна і глянув на містечко Дудлеби. В жовтаве вечірнє небо здіймалися причілки, покрівлі, комини, дах великої церкви та дзвіниця. Вітіко побачив, що містечко стоїть на видовженій смузі землі, утвореній довгою петлею річки Мальше. На сході ця смуга поєднувалася з рештою суходолу. Понад хатами він бачив горбкувату місцевість, де можна було розрізнити лани, луки, луги, ліси і людські оселі. Потім ішла темна смуга – ліс, із якого він вийшов. Та смуга тягнулася на захід аж до обрію. З містечка долинав гамір людського життя.

Згодом Вітіко знову пішов до стайні, щоб закінчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кімнати.

Коли сутінки вже майже переходили в пітьму, прийшов Любомир і повів Вітіко до їдальні. Вони зайшли в двері, за якими стояло двоє вартових, що потім пішли вслід за ними. Пішли сходами вниз, далі по довгому коридору і зайшли до їдальні. То була довгаста зала з великими арковими вікнами на обох кінцях. Стіни з гранітних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббиті гладенькими ялівцевими панелями. Вздовж обох стін тягнулися дубові лави. Вздовж зали стояв стіл, накритий білим обрусом і заставлений стравами. Зі склепіння над столом звисали три великі світники, в кожному з них горіло кілька скіпок.

У дверях зали стояло багато чоловіків. Любомир повів свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жінка в широкому темно-каштановому вбранні, підперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сіточка притримувала на її голові пишні сиві й білі, мов сніг, коси. За тією жінкою стояли дві молодші жінки, а за ними – троє дівчат. Любомир підвів Вітіко до жінки і сказав: