– А він би належав мені? – знову запитав кучерявий.

– Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, – відповів вершник.

– Тож я так і вчиню, – запевнив кучерявий.

– Авжеж, мій друже! – всміхнувся вершник.

Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:

– Що я винен вам?

– За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, – відповів господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під’їхав до господаря й проказав:

– Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.

– Дякую вам, – відповів господар, – і бажаю вам того самого, щасливої дороги!

Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.

Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.

Потім став спускатися лісом униз. Їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.

– Ви тут, – мовив чоловік, – а ми вже й не сподівалися вас!

– Вітаю тебе, Матіасе! – відповів вершник. – Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.

– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.

– Марґарито, запали мені скіпку, – попросив він.

Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав:

– Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомлені.

– Подбаємо разом, – поправив його вершник.

Чоловік узяв скіпку й пішов у хлів, вершник – услід за ним. У хліву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потім обидва повернулись до кімнати. Але ходили до хліва і назад ще не раз, аж поки як слід подбали про коня, і тоді господар проказав:

– А тепер ми підемо спочивати, доброго й вам спочинку.

– Вам теж, – побажав вершник.

Жінка повела дітей у бічну комірчину, а чоловік пішов за дружиною і дітьми.

Вершник відстебнув меч, зняв шолом із голови, загасив скіпки, ліг одягнений на ліжко, що стояло в кутку кімнати, поклав коло себе меч і приготувався спати.

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

– Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

– Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

– Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

– Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, – мовив вершник.

– То візьміть принаймні шматок хліба з собою, – озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

– Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! – в захваті мовив вершник.

– Еге ж, – кивнув головою чоловік, – але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

– Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, – побажав вершник.

– Бувайте здорові, молодий пане! – відказав чоловік.

– Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! – вклонилася жінка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбільшки, як хата, – здавалося, ніби її поклали там людські руки, – а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

– Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

– Стою, бо це мій рідний край, – відповіла дівчина. – Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – відповів вершник.

– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дівчина.

– Бо хотілося б знати, – відповів вершник.

– А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? – запитала дівчина.

– Можливо, я б відповів тобі, – мовив вершник.

– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

– Тож чого ти стоїш? – запитав вершник.

– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дівчина.

– Немає причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю своє щастя.

– Своє щастя? Ти загубив його? – поцікавилася дівчина. – Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

– Так, – підтвердив вершник, – я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

– А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? – запитала дівчина.

– Ні, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

– А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? – запитала дівчина.

– Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, – відповів вершник, – але хочу робити в світі все, що зможу.

– Тоді ти, напевне, справжній, – мовила дівчина, – бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

– Мені можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

– Зможеш, – запевнила дівчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

– А ти вже була там? – запитав вершник.

– Авжеж, бо ж я тутешня, – відповіла дівчина.

– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то і я доберусь туди.

– А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, – запитала дівчина, – то завтра поїдеш за своєю долею далі?

– Поїду далі, – підтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?

– Невже я маю відповідати, коли мене запитують? – і собі запитала дівчина.

– Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, – мовив вершник. – І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.

– Тоді я скажу не більше, ніж ти мені, – відповіла дівчина. – Я ношу троянди, бо хочу.

– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.

– Коли хочуть, причини не шукають, – відказала дівчина.

– Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.

– Неправда, – не погодилась дівчина, – бо на людину, буває, щось находить.

– Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? – запитав вершник.

– Не знаю, – мовила дівчина, – але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.

– Багато тут не розкажеш, – зітхнув вершник. – Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.

– Тоді і я тобі щось скажу, – полагіднішала дівчина. – Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.

– То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всміхнувся вершник.

– Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, – пояснила дівчина, – тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

– Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.

– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – відповіла дівчина, – але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.

Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.

– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дівчина. – Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.

– Я вже й не знаю, що я хотів сказати, – знітився вершник.

– Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:

– А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.

Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:

– А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?

– Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, – відповів вершник. – А втім, зняти його дуже легко.

З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.

– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дівчини.

– А які в тебе щічки червоні! – в захваті мовив вершник.

– А які сині ваші очі!

– А які твої очі карі й великі!

– І як приязно ви говорите! – дивувалася дівчина.

– І яка ти мила! – віддячував вершник.

– Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? – поцікавилась дівчина.

– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

– Гарно, – похвалила дівчина.

– Тепер волосся накрите, – відзначив вершник.

– Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, – попросила дівчина.

Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.

– Якщо ви хочете йти на війну, – казала далі дівчина, – як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?

– А хто тобі сказав, що я йду на війну? – здивувався вершник.

– Я знаю, – відповіла дівчина.

– Що ж, у моїй долі можуть бути і війни, – погодився вершник.

– Війна – це честь, – додала дівчина.

– Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство, – поправив вершник. – І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.

– Ви забули ще одне, що треба захищати.

– Що? – здивувався вершник.

– Свою дружину, – всміхнулася дівчина.

– Я не маю дружини і тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаєш увесь народ, то захищаєш і свою дружину.

– Ні, дружину треба захищати насамперед, – поправила дівчина.

– Що ж, тоді її захищають насамперед, – не сперечався вершник.

– А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? – знову запитала дівчина.

– Не знаю, – відповів вершник, – але дивитимусь так, як казатиме серце, і ворог зрозуміє. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.

– Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви підготувалися? – запитала дівчина.

– Я хочу бути вершником, – відповів юнак, – і тому навчився дбати про коня і їздити верхи на ньому. Я вчився і нападати, і оборонятися, вчитимусь і на війні й побачу, як командують загоном.

– Тож ви хочете бути проводирем? – запитала дівчина.

– Якщо зможу, так, – відповів вершник.

– А у вас гарний кінь?

– Ані гарний, ані бридкий, – відповів вершник, – але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.

– А якої він масті? – запитала дівчина.

– Сивої.

– А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? – запитала дівчина.

– Я не високого роду, – відповів вершник, – і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.

Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.

– А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? – запитала вона.

– Набагато гарячіше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

– А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? – запитала дівчина.

– Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, – відповів вершник. – Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

– Ви взяли з собою меч навіть у ліс, – проказала дівчина.

– Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, – пояснив вершник. – Меч – це водночас і меч, і щит.

– А він гарний? – запитала дівчина.

– Дивись!

Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

– Ох, що за знаки! – вигукнула дівчина.

– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.

– А ота інша штука? – запитала дівчина.

– Теж прикраса.

– Дуже гарне зображення, – похвалила дівчина.

– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

– Авжеж, – кивнула дівчина.

Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

– А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав він.

– Берта, – відповіла вона. – А вас?

– Вітіко, – мовив він. – А скільки тобі років?

– Шістнадцять, – відповіла дівчина, – а скільки років вам?

– Двадцять. Я народився за дев’ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

– Я й думала, що ви дуже молоді, – мовила дівчина.

– І ти, Берто, живеш у лісі?

– У лісі, та ще й десь, – відповіла вона. – Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.

– А церква у вас є?

– Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, – відповіла дівчина. – А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.

– Мій рід невідомий, – відповів вершник, – але не завжди був таким.

– А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси? – запитала Берта.

– У Богемію, – відповів вершник.

– У Богемію? – здивувалася дівчина. – А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?