З Лозанни я написав батькові. Він прислав мені мої речі і листа, сповненого чудових порад, якими я міг би скористатися й краще. Я вже згадував про хвилини нез’ясовного безумства, коли я бував сам на себе не схожий. Ось іще один приклад такого настрою, причому один з найяскравіших. Щоб зрозуміти, до якої міри у мене тоді голова пішла обертом, до якої міри я, так би мовити, овентюрився, треба лише подивитися, скільки дурниць примудрився я накоїти за короткий час. Я став учителем співу, не вміючи читати ноти, оскільки, навіть якби шість місяців, проведених з Ле Метром, і пішли мені на користь, цього, звичайно, було б дуже мало. Крім того, я вчився у композитора, і цього було досить, щоб я вчився погано. Парижанин із Женеви, католик у протестантській країні, я вирішив змінити ім’я, як змінив уже батьківщину і віру. Я щосили прагнув бути якомога більше схожим на людину, яка була для мене взірцем. Він назвався Вентюром де Вільневом, а я назвався Воссором де Вільневом, склавши з літер свого прізвища ім’я Воссор. Вентюр знав композицію, хоча і приховував це; я ж, не маючи про неї уявлення, хвастався перед усіма, ніби знаю, і, не в змозі підібрати музику навіть до простенького водевілю, видавав себе за композитора. І це ще не все: представлений панові де Трейторану, професорові права, який любив музику і нерідко влаштовував у себе концерти, я захотів показати йому зразок своєї творчості і взявся написати п’єсу для його концерту з таким апломбом, неначе знав, як це робиться. У мене вистачило посидючості попрацювати над цим прекрасним твором два тижні, переписати його начисто, розписати окремі партії і розподілити їх з такою самовпевненістю, немов це був справжній шедевр музичного мистецтва. Нарешті, я зробив те, у що важко повірити, хоча я кажу щиру правду. Щоб гідно завершити свій незрівнянний твір, я помістив у кінці його гарненький менует, який виспівували на всіх перехрестях і який, можливо, ще й тепер багато хто пам’ятає, на такі добре всім відомі у той час слова:

 
Quel caprice!
Quelle injustice!
Quoi! ta Clarisse
Trahirait tes feux! etc.
 

(Яка вигадка! Яка тяжка кривда! Як! Твоя Кларисса зраджує обітницю кохати? І т. д.)

Вентюр навчив мене співати цю арію з акомпанементом до неї, але з іншими, непристойними словами, завдяки яким я її і запам’ятав. Отож у кінці свого твору я помістив цей менует з акомпанементом, тільки викинувши слова, і видав його за свій так упевнено, неначе мав справу з мешканцями Місяця.

Ми зібралися для виконання моєї п’єси. Я пояснив кожному музикантові темп, спосіб виконання, роздав партитури, метушився з усієї сили. П’ять хвилин, поки настроювали інструменти, видалися мені п’ятьма століттями. Нарешті, коли все було готово, я постукав по своєму диригентському пульту згорненим у рурку аркушем паперу. «Приготуйтеся!» Запала тиша. Я з поважним виглядом починаю відбивати такт. Ми почали…

Ні, з того часу, як існують французькі опери, ніхто й ніколи не чув подібної какофонії! Хай би що там думали про мій гаданий талант, результат виявився гіршим, ніж можна було сподіватися. Музикантів душив сміх, слухачі витріщали очі і, мабуть, раді були б заткнути собі вуха, але й це їм не допомогло б. Мої кати-оркестранти, бажаючи потішитися, гупали з усієї сили так, що не витримали б і глухі. Я терпляче робив свою справу далі; піт заливав мені очі, але мене стримував сором, і я не наважився утекти і все покинути. Щоб остаточно втішити мене, слухачі шепотіли одне одному, але так, що це долітало і до моїх вух: «Просто нестерпно!», «Що за божевільна музика!», «Та це ж диявольський шабаш!». Бідолашний Жан-Жак! Тієї жорстокої миті ти, звичайно, і не мріяв, що настане день, коли твоя музика викличе шепіт здивованого захоплення і аплодисменти перед французьким королем і його придворними, і в усіх ложах найчарівніші жінки впівголоса вигукуватимуть одна одній: «Які чудесні звуки! Яка чарівна музика! Вона лине в самісіньке серце!».

Але особливо розвеселив усіх менует. Не встигли зіграти кілька тактів, як зусібіч пролунали вибухи сміху. Мене вітали, хвалили за мій тонкий смак і запевняли, що менует змусить говорити про мене і що я заслуговую на те, щоб мої твори виконувалися скрізь. Чи варто описувати мої муки і признаватися, що я їх цілком заслужив. Наступного дня один з моїх музикантів, Лютольд, зайшов до мене і був такий добрий, що не привітав мене з успіхом. Глибоке усвідомлення власної дурості, сором, каяття, надзвичайно важке становище, нездатність змовчати у хвилину великого горя змусили мене відкритися йому. Я дав волю сльозам і, не вдовольнившись признанням лише свого невігластва, розповів йому все, попросивши зберегти мою таємницю, що він обіцяв, але не дотримав даного слова. Того ж вечора вся Лозанна знала про мене все, і – дивовижна річ – ніхто навіть не подав знаку, навіть добрий Перроте, який, незважаючи ні на що, не відмовився, як і раніше, годувати мене і давати притулок.

Я жив дуже сутужно. Наслідки такого дебюту не могли зробити моє перебування в Лозанні надто приємним. Учні не сунули до мене хмарою, у мене не було жодної учениці, а містяни зовсім не звертались до мене. Я навчав двох-трьох німців, чия тупість дорівнювала моєму невігластву, вони наганяли на мене страшенну нудьгу і не стали великими музикантами в моїх руках. Мене запросили лише до одного дому, де дівчинка – справжнє гадюченя – бавилася тим, що показувала мені різні музичні твори, в яких я не міг розібрати жодної ноти, після чого лукаво співала їх у присутності пана вчителя, щоб показати йому, як це виконується. Я так погано вмів читати ноти з аркуша, що під час вищезгаданого блискучого концерту не мав змоги слідкувати за виконанням музикантів і не міг переконатися, чи справді вони грають те, що стоїть у мене перед очима і що я сам написав.

Серед стількох принижень я втішався новинами, які отримував час від часу від двох чарівних подруг. Я завжди знаходив у жінках велику розраду. Ніщо так не пом’якшувало мого відчаю у знегодах і невдачах, як думка про те, що мені співчуває яка-небудь мила жінка. Проте наше листування незабаром урвалося і більше вже не поновлювалось, а винен у цьому був я сам. Переїхавши на нове місце, я не повідомив їм своєї адреси і, змушений обставинами постійно думати про себе, невдовзі остаточно забув про них.

Уже давно не говорив я нічого про мою бідолашну матусю, але читач помилиться, якщо подумає, що я її теж забув. Я не припиняв думати про неї, мріяв знову зустріти її, і не лише через нужду, а й за потребою серця. Моя палка й ніжна прихильність до неї зовсім не заважала мені закохуватися в інших, але інакше. Жіноча краса завжди пробуджувала у мені ніжні почуття, але в інших жінках ці почуття дорожили лише красою і не змогли б її пережити, тоді як матуся могла постаріти, стати потворною, а моя ніжність до неї нітрохи не зменшилася б. Моє серце цілком перенесло на її особу те почуття, яке спочатку пробудилося в мені її зовнішністю, і яка б зміна в ній не відбулася, аби лиш вона залишалася сама собою, мої почуття до неї не могли б змінитися. Я добре знаю, що зобов’язаний їй вдячністю, але, правду кажучи, я про це й не думаю. Хоч би що там робила вона для мене, мені це було байдуже. Я кохав її не з відчуття обов’язку, не з користі, не для годиться, а лише тому, що був народжений для кохання до неї. Коли я закохувався в яку-небудь іншу жінку, це, признаюся, до певної міри захоплювало мене, і я рідше згадував матусю, але думав я про неї все з тим самим задоволенням, і закоханий чи ні, згадуючи про неї, я завжди відчував, що в розлуці з нею для мене не може бути справжнього щастя.

Не маючи від неї так довго ніяких звісток, я все-таки не вірив, що втратив її назавжди, або що вона могла мене забути. Я говорив собі: рано чи пізно вона дізнається про мої поневіряння і сповістить про себе; я певен, що знову знайду її. А поки що для мене вже було радістю жити в її країні, ходити вулицями, якими ходила вона, повз будинки, де вона жила. Я керувався лише здогадками, оскільки одним з моїх безглуздих дивацтв було те, що я не наважувався без крайньої потреби ні запитати про неї, ані вимовити її ім’я. Мені здавалося, що називаючи її, я відкриваю свої почуття до неї, що мої вуста видають таємницю мого серця, що я до певної міри компрометую її. Я навіть думаю, що до цього домішувався страх, як би мені не сказали про неї чогось поганого. Про її вчинок говорили багато, але небагато – про її поведінку. Боячись почути те, що мені не сподобається, я волів не говорити про неї зовсім.

Оскільки учні відбирали у мене багато часу, а її рідне місто було всього за чотири льє від Лозанни, я вирушив туди на триденну прогулянку, протягом якої мене не покидало відчуття найсолодшого хвилювання. Вигляд Женевського озера та його чудових берегів завжди мав для мене особливу привабливу силу, якої не беруся пояснити і яка залежить не лише від краси пейзажу, але ще від чогось більш хвилюючого і зворушливого. Щоразу, наближаючись до кантону Во, я знову переживаю якесь складне почуття, що породжується спогадами про пані де Варенс, яка там народилася, про мого батька, який там жив, про мадемуазель де Вюльсон, якій я віддав перші пориви свого серця, про багато розважальних прогулянок мого дитинства і, як мені здається, щось іще, сокровенніше і сильніше, ніж усе це. Коли палке прагнення до щасливого й безтурботного життя, для якого я створений і яке ніяк не дається мені, розпалює мою уяву, воно завжди лине до кантону Во, до чарівних сіл на березі озера. Мені потрібний сад на березі саме цього, а не якогось іншого озера, а ще вірний друг, мила серцю жінка, корова і маленький човен. Я зможу натішитися цілковитим земним щастям, аж коли володітиму всім цим. Мені самому смішна наївність, з якою я кілька разів прямував туди для того лише, щоб знайти там це уявне щастя. Я завжди дивувався, коли виявляв у тамтешніх жителів, особливо у жінок, характер, зовсім не схожий на те, до чого я прагнув. Якою невідповідністю здавалося це мені! Країна і її мешканці завжди здавались мені не створеними одне для одного.

Під час цієї поїздки у Веве, блукаючи чудовим узбережжям, я вдавався до найсолодшої меланхолії, серце моє палко поривалося до незліченних невинних радощів, я розчулювався, зітхав і плакав, як дитина. Скільки разів я зупинявся, щоб наплакатись уволю, і, сівши на великий камінь, дивився, як мої сльози падають у воду!

У Веве я зупинився в готелі «Ключ» і за два дні, які прожив там, нікого не бачачи, перейнявся до цього міста такою любов’ю, яка супроводжувала мене в усіх моїх мандрах і змусила мене врешті-решт оселити там героїв свого роману. Я охоче сказав би людям зі смаком і чуттєвим серцем: «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть – хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре?^[56] Але не шукайте їх там».

Повертаюся до своєї розповіді.

Оскільки я був католиком і видавав себе за такого, я відкрито і не соромлячись дотримувався того культу, який сповідував. У неділю, якщо була година, я ходив на месу в Ассан, за два льє від Лозанни. Зазвичай я проходив цей шлях разом з іншими католиками, найчастіше з одним паризьким вишивальником, ім’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжній парижанин з Парижа, архіпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Він так любив свою батьківщину, що ні хвилини не сумнівався в тому, що я саме звідти, ніби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неї.

До речі, у пана де Круза, повітового судді, був садівник, теж із Парижа, не менш люб’язний, і він вважав славу своєї батьківщини скомпрометованою тим, що хтось видає себе за її сина, коли він зовсім не має честі ним бути. Він розпитував мене з виглядом людини, впевненої, що спіймає мене на якійсь помилці, і потім лукаво посміхався. Якось він запитав мене, що є чудового в Новому Ринку. Можна собі уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижі двадцять років, я повинен був би знати місто; проте, якби мені й тепер поставили те саме питання, я заледве зміг би на нього відповісти, відтак легко можна було б зробити висновок, що я ніколи не бував у Парижі. Ось так, навіть чуючи правду, люди обманюються, ґрунтуючись на фальшивих засновках!

Не можу сказати точно, скільки часу я прожив у Лозанні. Я не зберіг про це місто ніяких особливо яскравих спогадів. Знаю лише, що, не знайшовши там заробітку, я вирушив до Невшателя і перебув там зиму. У цьому місті мені більше пощастило: у мене знайшлись учениці, і я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моїм добрим другом Перроте, який чесно переслав мені мої скромні пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.

Я поступово вчився музики, викладаючи її. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але моє неспокійне серце вимагало іншого. Щонеділі й у вільні години в інші дні я прогулювався навколишніми полями і лісами, блукаючи без певної мети, мріючи і зітхаючи й повертаючись у місто аж надвечір. Одного разу в Будрі я зайшов пообідати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловіка в ліловій сутані грецького крою, в хутряній шапці, зі шляхетним обличчям і доброю манерою триматися. Його заледве розуміли, оскільки він говорив якимсь майже незрозумілим наріччям, дещо схожим на італійську мову. Лише я розумів майже все, що він говорив, із шинкарем і місцевими жителями йому доводилось спілкуватися за допомогою знаків. Я сказав йому кілька слів по-італійськи, які він чудово зрозумів. Він устав і палко обійняв мене. Ми познайомились, і з того часу я став його перекладачем. Його обід був повноцінний, мій – злиденний, він запросив мене розділити з ним його трапезу, і я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли і швидко подружилися. Відтоді ми стали нерозлучні.

Мій новий знайомий виявися грецьким прелатом і єрусалимським архімандритом, йому було доручено зібрати в Європі пожертви на відновлення Святого Гробу Господнього. Він показав мені красиві патенти від цариці та імператора, а також від багатьох інших коронованих осіб. Він був задоволений тим, що йому вже вдалося зібрати, але в Німеччині він зіткнувся з неймовірними труднощами. Не розуміючи ні слова по-німецьки, по-французьки і по-латині і знаючи лише грецьку, турецьку і французьку мови, він не зібрав багато грошей у цій країні. Він запропонував мені супроводжувати його, ставши його секретарем і перекладачем. Незважаючи на те, що мій недавно куплений ліловий сюртук непогано підходив до моєї нової посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Він вирішив, що вмовити мене буде неважко, і не помилився. Ми швидко дійшли згоди. Я нічого не вимагав, а він багато обіцяв. Без будь-якої поруки чи гарантії, зовсім не знаючи його, я довірився йому, і вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.

Ми почали нашу подорож з кантону Фрібур, де він не зібрав великих пожертв. Сан єпископа не дозволяв йому просити милостиню чи звертатися до приватних осіб. Звідти ми попрямували до Берна і зупинилися в гарному на ті часи готелі «Сокіл», де знайшли й гарне товариство. За столом сиділо багато людей, і годували там добре. Я давно вже сяк-так харчувався, тож скористався з нагоди підкріпитися. Архімандрит був людина світська і весела і сам любив посидіти за столом. Для тих, хто його розумів, він добре говорив, адже був освічений і вмів козирнути своєю грецькою начитаністю. Якось за десертом він колов горіхи і дуже глибоко порізав собі палець, полилася кров. Показавши присутнім свого пальця, він сказав сміючись: «Mirate signori; questo е sangue pelasgo».^[57]

У Берні мої послуги стали йому в пригоді, а я впорався зі своїми обов’язками краще, ніж сподівався. Я був набагато сміливіший і красномовніший, ніж у тому випадку, якби просив для себе. Але справа виявилася не такою простою, як у Фрібурі: довелося вести часті й довгі перемови з представниками влади, і розгляд паперів прелата тривав не один день. Нарешті все закінчилося, його запросили на слухання в сенаті. Я прийшов разом з ним як перекладач, і мені звеліли говорити. Це стало для мене цілковитою несподіванкою: мені й на думку не спадало, що після довгих нарад з окремими членами сенату я змушений буду знову виступати перед усім сенатом. Поміркуйте самі, в якому скрутному становищі я опинився! Необхідність виступити не просто на людях, а перед самим бернським сенатом, та ще й без найменшої підготовки, – цього було досить, щоб знепритомніти такій соромливій людині, як я. Але я не злякався, стисло і ясно виклав суть доручення, покладеного на архімандрита. Я похвалив благочестя можновладців, що зробили свій внесок у збір коштів. Бажаючи пробудити почуття змагальності в серцях їх превосходительств, я сказав, що й від їхньої звичайної щедрості очікую не меншого, а потім, прагнучи довести, що ця богоугодна справа священна для християн незалежно від їх віросповідання, я закінчив свою промову обіцянками небесного благословення всім тим, хто захоче взяти в ній участь.

Не скажу, що ця промова справила велике враження, але вона, безперечно, сподобалася, і, коли слухання закінчились, архімандрит отримав пристойну суму, а також купу компліментів розуму його секретаря. Перекласти ці компліменти було моїм приємним обов’язком, але переказати їх дослівно я не наважився. Це був єдиний раз у житті, коли я говорив публічно і перед верховними особами, до того ж говорив сміливо і добре. Яким різним може бути настрій однієї і тієї ж людини! Три роки тому, провідуючи в Івердоні^[58] свого давнього друга пана Роґена, я прийняв депутацію, що прийшла подякувати мені за книги, подаровані мною до міської бібліотеки. Швейцарці – дуже охочі до промов, і ці панове звернулися до мене з промовою. Я почувався зобов’язаним відповісти, але так збентежився, що геть заплутався, і замовк, виставивши себе на посміховисько. Хоча з природи я соромливий, але замолоду бував іноді й сміливий, проте в зрілому віці – ніколи. Що більше я пізнавав вищий світ, то менше міг пристосуватися до його тону.

Покинувши Берн, ми вирушили в Солотурн,^[59] оскільки архімандрит мав намір повернутися до Німеччини і дорогою назад пройти через Угорщину і Польщу. На нас чекала тривала подорож, але, оскільки в дорозі гаманець його наповнювався швидше, ніж порожнів, він не боявся звертати вбік. Що ж до мене, то я почував себе однаково добре, подорожуючи верхи чи пішки, і не проти був подорожувати так все життя, але мені не судилося поїхати так далеко.