– А ми не лізли, так?

– Ну, одна справа – вивезти на Камчатку товарний вагон прибалтів, які, не з’явися червоноармієць у вушанці, – лягли б під Гітлера, а інша – скинути бомбу на місто з дітьми й усіх одразу вбити. Різниця є?

– Є.

– Ми ріжемо один одного, бо дехто в Росії розуміє правду так, а хтось – інакше. Це й різанина, й осмислення.

– Осмислення, так, – повторив Сашко, – таке осмислення, що…

– Авжеж, так.

Хлопці вийшли відлити, Негатив залишився стерегти недопиту горілку й недоїдені холодні пельмені.

Відхоже місце перебувало безпосередньо за кафе й легко вгадувалося по різкому запаху.

Вони не полізли до цього місця, яке хлюпотіло гнилизною, й стали втрьох коло сірої стіни сусідньої з кафе будівлі невідомого призначення. Вийшло так, що вони розташувалися на підвищенні, внаслідок чого те, що виливалося з них, негайно потекло назад. Сеча зливалася й пузирилася.

Вони повернулися легкі, ясні й бадьорі.

– Ще пива? – запропонував Сашко.

– Аякже… – відповів Веня. Рогов кивнув.

Коли Сашко повернувся із пляшками, неголений мужик у камуфляжі вже стояв коло стола, причому – мовчки. Правий рукав його куртки висів, руки в нього справді не було.

– Я чув, ви говорили… – важко вимовив він і замовк, запнувшись.

– Тонко підмічено, – продовжив Сашко. Хмеліючи, він ставав задиристим.

Веня засміявся. Рогов посміхнувся краєм губ. Негатив залишився непроникним.

– Ви говорили, що ми нікуди не лізли, братухи зелені. А як же Афган? Водій сто сімдесят шостого гірськомотострілецького полку. Чотирнадцять разів під обстрілом. Два поранення, братухи зелені.

«Братухи зелені» він вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопці».

Афганець подивився в очі Сашкові, що стояв прямо напроти нього з відкоркованою пляшкою пива в руці. Сашко раптом зрозумів, що мужик майже тверезий.

– Ви, я чув, отут про партію якусь говорили. Про політику. Нащо вам, братухи зелені, в політику? Ці мавпи в піджаках тільки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити є в кого?

Сашко подумав і дав афганцеві сигарету.

– Тут не курять, – попередив він усміхаючись.

– Я скрізь курю. Ви ж із партії якоїсь, так? – допитувався він.

– З партії, – відповів Сашко. – «Союз створювачів».

– А, «союзнички». Пан Костенко й товариші… – посміхнувся звірувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горілку стріляє? А я взагалі не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цілими днями, і ніхто не знає, як… – він обвів усіх раптово почорнілими очима, – як стискуються сідниці, коли летить заряд міномета. Ніхто не знає, що від страху можна не тремтіти, а блювати. Вони не знають, а мені від цього іноді добре, іноді кривдно.

– Чуєш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собі. Ми тут із друзями відпочиваємо.

– Ні, постривай, я от хочу сказати… – Афганець неприязним рухом відсторонив руку Вені, покладену йому на плече. – Я вас «есесівцями» не вважаю. Ну, прапор ваш схожий на фашистський, це все херня. Ви хочете уряд повалити, я теж хотів би їх потоптати. І тих, хто війська до Афгану увів, і тих, хто вивів. І тих, хто війська до Чечні увів. І тих, хто вивів. І тих, хто знову ввів. І чеченців заодно. Я тільки не розумію, от усі ці ваші яйця, якими ви кидаєтеся, – це що, бля, серйозно? Я, хоч і без руки, а зараз же готовий піти й ваш прапор водрузити на Кремль… Я однією рукою задушити можу, і ще більше застрелити. Тільки я не піду, бо ви – клоуни. Ясно, братухи зелені?

Рогов у цей час доїдав пельмені. Негатив крутив головою навсібіч – схоже, йому не вистачало телевізора. Лише Веня весело оглядав пацанів і посеред монологу афганця пошепки, з м’якою усмішкою, запитав Сашка:

– Може, його той?…

– Зажди… – відповів Сашко пошепки.

– Чого мовчите? – підвищив голос афганець.

– А що ти запитав? – відповів Рогов, проковтнувши останні пельмені, що лишилися на тарілці, і з болісною гримасою запив з’їдене пивом.

– Я, братухо зелений…

– Не називай мене так, – попросив майже ласкаво Рогов. Африка на його щоці набула гарячих, яскраво-рожевих відтінків.

– Я запитую: що ви мені можете запропонувати? – афганець вирячився на Рогова. – От мені? Ви, «союзнички»?

У куточках рота афганця запеклася біла слина.

– Я кишки під Гератом дембелю Хазіну Михайлу засовував у живіт. І після цього я піду з вами яйцями кидатися? Ти засовував кишки кому-небудь?

Рогов дивився на афганця. Сашко – на Рогова.

– Ти мені не повіриш, – сказав Рогов повільно, – але кидатись яйцями страшніше, аніж засовувати кишки.

Афганець скривив посмішку:

– Ти засовував?

– Так, і багато раз. Витягав, засовував. І кишки, і легені, і печінку, і шлунок.

– То ти в нас жар-тів-ник? – по складах виговорив афганець.

– Я не жартівник. Я патологоанатом.

Афганець розкрив рот, щоб відповісти щось нахабне й зле, але Рогов, не підвищуючи голосу, обірвав його:

– Під Гератом я не був, але був під обстрілом в інших місцях, і я тобі ще раз повторюю: метнути помідор у прем’єра – як мінімум, не менш страшно, ніж кинути гранату. Зрозумів? Після того, як ти кинеш гранату, – тебе можуть убити. Зате одразу після кидка помідором тобі напевно зламають щелепу або ребро й трохи пізніше можуть зробити так, що тебе опустять у камері. Тобі що страшніше – бути опущеним чи бути вбитим?

– Ти, братухо…

– І от іще: якщо ти хочеш метнути замість помідора гранату – уперед. Ми оцінимо цей учинок. Я оціню цей учинок. Якщо поки не хочеш – не треба. Можливо, ще захочеш – тобі ж, як я розумію, треба, щоб усі навколо стріляли – тоді й самому почати простіше. У натовпі, так? Я сподіваюся, що трохи пізніше у тебе буде така можливість.

І тут Рогов посміхнувся.

– Давай, земляче! – Льошка ляснув афганця по плечі. – Щасливо! До зустрічі. До зустрічі. Давай.

Усі відвернулися від афганця, хоча він ще стояв, лише на крок відійшов від стола.

– Може, покуримо? – запитав Веня.

Вони вийшли на вулицю, обійшовши афганця, який дивився в підлогу, похитуючи головою.

Сашко дістав останню сигарету й викинув порожню пачку. Прикурив і одразу відчув, що сильно захмелів.

– У нас там ще щось лишилося? – запитав Сашко, в основному для того, щоб почути власний голос, оцінити, наскільки виразно він звучить.

– Пиво я забрав, – Веня підняв руки із двома недопитими пляшками пива. – Решту ми випили.

Сашко зрадів, що питання його зрозуміли. Поворухнув губами й скомандував посміхаючись:

– Рушай!

Вони взяли ще пива й до нього якогось непотребу. Сашко перейшов уже в ту стадію, коли не п’ють, а наливаються. Заповнюють свій організм несмачною рідиною.

Звідкись узялася горілка, і, випиваючи її, закушувати доводилося сушеним кальмаром – одним висушеним хвостиком на трьох. Хлопці надкушували цей хвостик акуратно, з дуже серйозним, хоча й трохи тупуватим виглядом. Вони сходили на перон, послухали, як гримкотить вантажний состав, і від цього гуркоту Сашко остаточно одурів.

Привокзальні картинки розпливлися і лише зрідка виникали перед очима різко й зненацька – то яскрава вивіска, то чиєсь обличчя, то нав’язлива огорожа, яку доводилося долати, мордуючи вестибулярний апарат. Підтримувати розмову не виходило, зате подобалося вигукувати щось час від часу.

Угледівши міліцейський патруль, хлопці, регочучи й викрикуючи дурниці, утекли до спустілих ринкових рядів, де вдень ішла торгівля усіляким дріб’язком.

Сашко повз рачки й навіть трохи посьорбав з калюжі, де у світлі ліхтаря кривилося його мутне обличчя. Хлопці, які пішли вперед, Сашкової витівки не помітили.

Почались торговельні ряди – залізні, місцями пом’яті прилавки. Кожен прилавок мав приварений на двох стояках дах із цільного проржавілого листа.

Хлопці йшли між торговельних рядів, і скрізь лунав гуркіт, прилавки тремтіли, а деякі навіть розгойдувалися загрозливо, ризикуючи впасти. Мабуть, прилавки зачіпали, а можливо, навіть ко5пали ногами.

Хлопцям зустрівся молодик кавказької національності, він ішов назустріч, піднявши плечі й зсутулившись. Його і щиро привітали: «Салям алейкум», а також «Аллах акбар».

Кавказці «тримали» цей ринок, Сашко знав. Але зараз, ближче до півночі, усі вони вже зібрали виторг та мали розійтися. Втім, тут неподалік розміщувалися два чи три бари і ще казино, де гучно й гортанно спілкувалися молодики, низькорослі, у шкіряних куртках і чорних гостроносих «козаках».

За одним із прилавків хлопці розіграли сценку – «продаж сином гір недопитої пляшки пива руським синегалам».

Веселий й розчервонілий Рогов кумедно зображав кавказького торговця, розхвалював переваги пива й рідкісну форму пляшки. Веня торгувався, блазнюючи й дуріючи. Сашко, навіть у п’яному вигляді відзначив гарне почуття гумору, здавалося б, у несхильного до жартів Рогова, і став допомагати Вені торгуватися – розмахуючи руками, щось кричав і щосекунди губив сигарету, яку стрельнув у когось, у кого – не пам’ятав. І навіть Негатив, що дозволив собі півпляшки пива, кривив губи у посмішці. У відсвітах миготливої вивіски бару було видно, що очі Негатива потеплішали.

– Вона ж… той… майже порожня… – говорив Веня, тикаючи кривим пальцем у пляшку.

– Е-е-е, який ти, а? Е-е-е… – відповідав Рогов, хитаючи головою. – Я й беру з тебе тільки за посуд.

– І пробки немає…

– А що тобі пробка, е-е-е? Ти пити будеш чи пробкою тішитися?

Ніхто не помітив, як вони з’явилися – чорняві, з вишкіреними зубами. Їх було шестеро. Вони, мабуть, курили на сходах бару, зацікавилися «торгівлею» і встигли неабияк розізлитися, почувши розмову. В одного була відкрита пляшка пива в руці. Він її збовтував.

Хлопці були ще молоді, Сашко помітив це крізь п’яний туман, але не встиг засмутитися. Адже з дорослими можна було б якось домовитися. А з такими зеленцями навряд, заставлять принижуватись; хлопці зрозуміли це вмить.

Кілька секунд стояли мовчки.

Сашко покрутив головою, відчувши раптом, що трохи протверезів від усвідомлення ситуації.

Він звик на початку будь-якої бійки виголошувати хоча б кілька слів.

– Чого хочемо? – запитав він і акуратно засунув свій димний бичок у горлечко пивної пляшки – тієї, що тримав у руці кавказець. Сашко навіть устиг помітити його дивно білі, але вкриті густим чорним волоссям пальці. Кавказець здивовано зазирнув услід бичкові в горлечко пляшки, який видав легке шипіння.

Далі все сталося блискавично.

Сашко, хекнувши відкинув назад голову й з розгону обрушив її на перенісся кавказця. Щось гучно хряснуло, пляшка випала в того з рук і покотилася, розхлюпуючись. Хлопець упав на коліна, обхопивши обличчя руками, і більше не вставав.

Сашко хотів красиво вписати ще й другому кавказцеві, але отримав у щелепу хльосткий, але не дуже сильний удар. Він мотнувся, відскочив на кілька кроків, помітив, як Веня кинув і свою пляшку в обличчя комусь.

…Сашко падав, рясно матюкався, рідко влучав, сам отримував мало, бо відбігав від нападників та ще й думав, чи достатньо загрозливі його бойові пози…

Краєм ока помітив, що Веня б’ється із двома вже на проїзній частині, і їм уже сигналили машини, які намагалися об’їхати забіяк.

…Ще помітив Негатива, який сидів на кавказцеві верхи, методично луплячи кулаками в обличчя лежачого. Наступна картинка – машина, яка загальмувала біля Вені. З неї вилетіли п’ятеро міцних хлопців, які одразу голосно, наче заганяли здобич, заволали щось по-своєму. Веня задкував, розмахуючи якоюсь залізякою.

З бару бігли до них ще кілька, і вони змели б усіх, якби Рогов не обрушив на їхньому шляху прилавок, потім другий і третій.

З одного боку прилавки примикали до стіни, з іншого – до невисокого паркана, що відгороджував проїзну частину. Поки кавказці з бару лізли через паркан, щоб оббігти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комір стягнути Негатива з його супротивника й збити з ніг іншого, з яким безуспішно бився Сашко.

– Веню! Сюди! – репетував Рогов.

Веня кинув залізяку в прибулих і махнув через паркан, і тут на дорогу звідкись вилетіли одразу дві міліцейські машини й під лемент міліції й виття сирен усі учасники бійки рвонули врізнобіч.

Сашку видалося, що він біжить поперед усіх. У горлі дивно клекотіло. Він чув тупіт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, і Веня там де-небудь неподалік.

Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись і ризикуючи налетіти на що-небудь, рухався в повній темряві, облич тих, що бігли за ним, було не розгледіти. Він так і влетів би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стіні, перебирається через неї.

Помацав руками – огорожа.

Сашко підстрибнув і поліз слідом.

«Ринок! – здогадався Сашко, зістрибнувши з паркану. – Я на ринку!»

Після бійки й перегонів текла рясна слина, і Сашко довго спльовував і мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рідину, що звисала з підборіддя. Витирав рукавом.

Навколо височіли ангари, освітлення майже не було.

Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темряві й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену біля стіни найближчого ангара.

Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися між ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.

Зовсім знесилений від халепи й від алкоголю, він поліз між ящиками, ближче до стіни, і наступив на щось м’яке. Хтось сидів у закутку.

– Агов! – сказав Сашко стиха й присів навпочіпки, а потім став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув і прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.

Той, що сидів перед ним, прибрав руки від обличчя. Зблизька Сашко розгледів, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкірянці, в «козачках», у джинсах.

– Ти хулі тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злості. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.

Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.

– Чуєш… – сказав Сашко й сів поруч, обійнявши хлопчину за плечі. – Не сци, зараз пересидимо й розійдемося… Де мої хлопці, чорт… Не знаєш, де мої хлопці?

– Нєт.

– «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав він помовчавши.

– Сашко.

– І мене Сашко. Тільки ти ж не Сашко, а який-небудь Саха. Асху. Аслахан. Так?

Той йому не відповів.

Сашко мав цілком російську звичку до п’яних безглуздих розмов.

– Ти звідки?

– Єреван.

– О! – сказав Сашко здивовано. – Ви чого нас бити почали, га? Саха?

– Я не знаю. Я потім прийшов.

– Нє «успел», еге ж? – уїдливо сказав Сашко. – Добре, не ображайся… – додав він, помовчавши. – От улаштуємо революцію, усіх гадів переб’ємо, я приїду до тебе в Алма-Ату, будемо чай пити на веранді.

– Я з Єревана…

– Приїдемо до тебе в Тегеран, – блазнював Сашко, хоча все почув, – будемо чай пити на веранді. У тебе є веранда?

– Тихо… Іде хтось…

За хвилину їм посвітили ліхтариком в обличчя.

– Підйом, – сказав міліціонер.

«Пепсів» – співробітників патрульно-постової служби – було двоє, і ще підтоптаний сторож ринку.

На Сашка вдягли наручники, і на Саху – теж.

Хоча щодо останнього міліціонери загаялися.

– І цього? – запитав один.

– Ну а чого? – відповів другий невпевнено. – Куди його? Давай і його.