Коротше, Сашко не встиг переключитися й дивився на Безлєтова, ледве встигнувши виліпити дивну посмішку на обличчі. Той раптом розсміявся – дуже гарним, молодим і чесним сміхом – і сказав:

– Важко вам буде.

Безлєтов запросив Сашка зайти на кафедру поговорити («Можеш із друзями…»), причому покликав так, що Сашкові захотілося прийти. Були й інші причини для візиту – крім щирої доброти тону Безлєтова.

Батько Сашка був освіченою людиною – без п’яти хвилин професор. Незважаючи на свою спорідненість, Сашко завжди відчував себе несусвітньою дворнягою. Може, тому, що був недоуком й потрібні книги почав читати тільки після армії, від якої його не змогла відмазати мати, проста, по суті, жінка.

Може, і тому ще бракувало Сашкові впевненості, що батько ніколи ним не займався, навіть розмовляв із сином рідко. Так уже склалося: батькові й не потрібне було це спілкування, а Сашко не нав’язувався; утім, можна й навпаки – батько не нав’язувався, а Сашко тоді не мав іще потреби.

Але віднедавна Сашкове дворняже самовідчуття підштовхнуло його до людей, які, як виявилося, краще розумілися на устрої світу – завдяки хоча б освоєнню тих друкованих джерел, до яких у Сашка не доходили руки. Безлєтов підвів очі, або, скоріше, брови. Він виразно став схожий звичками на маститого театрального актора.

– Сашко?

– Ми просто так зайшли…

– Авжеж, я запрошував, пам’ятаю…

Вони стояли в коридорі. Безлєтов потис усім руки, уважно розглядаючи гостей і не посміхаючись. Невисокий, із прямим темним волоссям, круглі плечі. Раніше, пам’ятав Сашко, Безлєтов увесь час був якийсь збентежений, немов перебував у безперервному пошуку правильної емоції й точного слова. Зараз став спокійний, і навіть щоки трохи обвисли, тому обличчя виглядало трохи бридливим.

– Знаєте, я вже закриваю кафедру, – сказав він. – Отут напроти – кафе, недороге й тихе. Може, там посидимо? За чашкою чаю?

– Давайте… – погодився Сашко, хоча грошей у нього залишилося не надто.

– Я забіжу до деканату й… буду… – пообіцяв Безлєтов. Пацани знову пройшли повз строгого вахтера й за дві хвилини опинилися в кафе. Воно було напівпорожнім, і музика, дійсно, грала тихо. У кутку мерехтів телевізор. Екран показував чоловіків у шоломах і на мотоциклах. Здіймаючи пил на поворотах і часто падаючи, вони їздили по колу.

Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.

– У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.

– По пиву? – запитав Рогов.

– Я не буду… – сказав Негатив.

– Чай?

– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.

Усі закурили, оглядаючись.

Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.

Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.

«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»

Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.

Пауза затягалася.

Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.

«Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»

– Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.

– А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.

Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.

– Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?

– Добре й правильно, – відповів Сашко.

Безлєтов знизав плечима.

– А який у цьому сенс?

– Це дуже довге питання.

– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»

«От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:

– Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.

– «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?

– Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.

– А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?

«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»

– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…

– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?

– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.

– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.

– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.

– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина – до вас. І батьківщини вже немає. Уся скінчилася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші мерзоти з биттям стекол, морд, і що ви там іще б’єте…

– Краще тихо відійти, – у тон Безлєтову, але зі зниженням на півтону відповів Сашко.

– Краще тихо відійти в сторону, ніж займатися мерзотою.

– Краще тихо відійти до світу іншого… – сказав Сашко.

– Так, уяви собі. Краще. Перед Богом це – краще. Усі ваші рухи, ваше тріпотіння – усе це давно втратило сенс. Ви нічого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлєтов знову ще додав голосу, – то…

Безлєтов затягся сигаретою й забичкував її не без злості, немов задавив бридкого черв’яка.

Усі сиділи мовчки. Веня проколював зубочисткою дірки в пачці сигарет, Негатив дивився телевізор. Рогов дивився в стіл, погойдуючи під столом ногою.

– А вас що, все влаштовує? – запитав Сашко, який зовсім заспокоївся, піймав ритм розмови й з інтересом розглядав Безлєтова.

– Ти ніяк не зрозумієш, Сашко, – тут уже немає нічого, що могло б улаштовувати. Тут порожнє місце. Тут немає навіть ґрунту. Ні патріархального, ні цікавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лі-тич-но. І держави немає.

– На цьому ґрунті живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсім не суперечки, але справжнього розуміння того, про що говорить Безлєтов.

– Твій народ, – він вимовив слово «народ» розкотисто, із двома «р» усередині, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить підслухати будь-яку розмову в громадському транспорті… Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібен ґрунт?

– Живим – потрібен.

– Живих на цей ґрунт не вистачить.

– Вистачить.

Безлєтов іронічно подивився на Сашка, не зрушив з місця, щоб випустити Веню, який захотів, очевидно, у туалет, і, щойно Веня протиснувся, сказав:

– Річ, дорогий мій Сашко, не в цьому.

Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.

– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє тихо п’ють і кладуть на все із горою, усе йде своєю чергою. Горілка холоне, картопля смажиться. А як тільки ра-сє-янє згадають про свою велич, яка завалялася десь під лавкою, про долю Батьківщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тоді ви почнете пускати одне одному кров. І пустите крові стільки, що заллєте півматерика. Це неминучість, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють раніше. І якщо цинічно міряти на літри крові, то це, звичайно, більш правильний варіант. Більш правильний і менш кривавий.

– Але цієї країни скоро не стане, Олексію… – Сашко відрізав по батькові від імені Безлєтова, просто перехотівши додавати «Костянтиновичу».

– Я тобі казав: її немає, – швидко відповів Безлєтов. – Дайте дожити людям спокійно по їхніх кутках. Оцим-от росіянам, про яких ви так піклуєтеся, дайте таку можливість: до-жи-ти спо-кій-но. Ви їм добра не принесете, зрозумійте. Але лиха накоїте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподіваєтеся. Вони такі ж росіяни, як… як нові греки в порівнянні з прадавніми. Як воїни-ассирійці з роду айсорів – поряд із чистильниками взуття.

Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевізор, який так захопив Негатива. Мотоциклісти, як і раніше, їздили по колу. Потім подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що відбувалося всередині нього.

– Розумієш, Саш, – знову понизив тональність Безлєтов. – Мені було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цікавий на тлі туги й смути, які запанували у нашій країні. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупиніться зараз. Робіть те, що ви робили раніше. Це дуже яскраво – ваші листівки, ваші промови, ваші лементи на площі, прапори. Дівчата ваші ясні, з тонкими рисами… Це не зовсім по-російськи, не в нашій традиції, але однаково яскраво. Та й узагалі, – пожвавився від плину своїх думок Безлєтов, – у наші дні руськість не є надбанням усіх, ра-сє-янє розгубили свою руськість. Вона ще збереглася в конкретних людях, які цілком певно мають духовне начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.

– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?

– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.

– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.

– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно очікуваний вами кривавий хаос, розпад тільки прискориться. Не кличте бісів. Кличте ангелів, – Безлєтов м’яко посміхнувся патетичності свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжні події відбуваються у світі духовному, Сашко. Справжня російська людина, «дух», – підкреслив він, щоразу підсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукає правди. Росія має податися до ментального виміру… – завершив він. – Так буде краще.

– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлєтова.

Безлєтов обернувся, навіть не вдостоївши Веню повним поглядом, і одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стіл, залишив на столі гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайові, і, швидко попрощавшись, вийшов.

Ніхто не сказав ні слова. Негатив, як і раніше, дивився в телевізор.

– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулиці. Ближче всіх до Сашка йшов Негатив, і йому довелося відповісти першому.

– Мені однаково, – відповів Негатив. – Я не розумію тільки, на хера ти нас сюди притяг?

– Та ну його, – висловив думку й Веня.

Рогов мовчав.

– Льош! – покликав Сашко.

– А ти почув щось нове? – відповів Рогов, явно відірвавшись від якихось своїх думок.

Сашко знизав плечима.

– Він, – сказав Рогов, – напевно, років десять тому був лібералом і теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тоді… раба по краплі… покаяння, іншого…

– Так, – погодився Сашко, відчуваючи внутрішню радість від того, що, як і раніше, спокійного Рогова слова Безлєтова взагалі ніяк не схвилювали.

– І тоді він, напевно, не керувався тими ідеями, що тепер висловлює. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокої хірургії не має божественної сутності. Як вони взагалі люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тілу, він був для них дуже доречним, і тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побігеньках до них приставлений?

Рогов зупинився й закурив.

– А потім, Саш, ти помітив, він же тебе, та й усіх нас, вважає айсорами, які взуття чистять, а себе – хранителем російського духу… Нехай вважає.

– Ми куди йдемо? – запитав Веня, якому все це вже набридло.

– Ми йдемо в народ. Пити горілку, – відповів Рогов. – Умови такі: приміщення має бути теплим, а горілка – дешевою. Де у вас найдешевша горілка?

– Біля вокзалу, – відповів Сашко. – Це близько.

* * *

Судячи зі смаку, м’ясна начинка в пельменів була замінена ретельно пережованим папером, скоріше за все, вимочкою. Майонез, що сизим мазком прилип до краю тарілки, кислив.

– Хліб… мокрий… – гидливо сказав Рогов і хотів було відкласти майже прозору, як пелюстка дорогої риби (і, здається, рибою він і пахнув), скибочку житнього хліба, але Негатив перехопив хліб і переклав собі в тарілку, прямо на майонез.

У Сашка апетит був чудовий, і після ста грамів горілки, розлитої по трьох гранованих, високих склянках, пельмені здалися цілком їстівними. Та ще й під пиво…

Привокзальна забігайлівка була повна гучних, погано вдягнених людей, в основному – чоловічої статі. Їжі на їхніх столах не спостерігалося – тільки горілка в склянках. Її випивали одразу, рухаючи сизими, немов підсмаленими борлаками, і потім довго із сумнівом заглядали в склянку.

Виділявся неголений і похмурий, неясного віку чоловік у брудному камуфляжі, схоже, безрукий.

Сашко й Веня самі не помітили, як після третьої склянки почали розмовляти голосно, активно жестикулюючи при цьому. Негатив, як і колись, мовчав, ретельно пережовуючи хліб і пельмені. Сашко примітив ще: якщо сам він, зайшовши в кафе, кілька разів огледівся – що за люди навколо, – то Негатив, навпаки, навіть не поцікавився, хто тут п’є й не закусує. Здавалося, що Негатив прийшов до себе додому, де всі йому давно знайомі. Рогов не шумів і не п’янів, тільки по обличчю його пішли рожеві, із чіткими гранями, плями. Сашко дивився на Рогова, у хмільному подиві відзначаючи, що коли обвести пляму на лівій щоці, – вийде Африка. Сашко кілька разів витягував шию, намагаючись розглянути форму плями на правій щоці Рогова, поки Льошка не кивнув: мовляв, що таке?

Сашко по-щенячому закрутив головою: нічого.

Рогов м’яко посміхався.

– Льош, скажи мені ще щось про цю розмову, – попросив Сашко. – Ти дуже славно говориш.

– А що тут казати… – знову щиро здивувався Рогов. – Послухати того типа, – так простіше лягти й умерти. Росіянам, за його логікою, взагалі треба було лягати й умирати кожні сто років. Як тільки вони збиралися «пускати кров». Я не бачу жодної різниці між сьогоднішнім днем і тим, що було… дуже давно. Я навіть не бачу різниці між собою й дідом моїм.

Рогов говорив повільно, немов прокручуючи кожне слово в м’ясорубці.

– Ні, Льош, постривай, а як же «пускати кров»? Це справді буде?

– Усі пускають…

– Безлєтов сказав би, що всі пускають кров чужим, а ми – своїм.

– У нього Безлєтов прізвище?… – перепитав Рогов і, не очікуючи відповіді, сказав: – Ну й що, це погано? Чесніше своїх різати, ніж до сусідніх країн лізти з ногами.