На іншому боці вулиці стояла гарна іномарка – хтось, знехтувавши стражів доріг і права пішоходів, припаркувався саме тут. Машина давно вже верещала сигналізацією, чим, скоріш за все, і викликала роздратування бурхливого натовпу. Кілька хлопців напрочуд легко перевернули машину набік і потім завалили її на дах.

Вище по вулиці стояло ще кілька машин – і незабаром на їхніх дахах з дикою, майже тваринною, але мовчазною радістю стрибали хлопці й дівчата. Шукаючи, що б таке зламати, – причому зламати голосно, із хряскотом, ущент, – рухалися по вулиці, уперше наодинці, сам на сам із містом.

Хлопці робили свою справу без лементу, злобливо й майже спокійно.

З моторошним залізним брязкотом упало на асфальт кілька вуличних гральних автоматів.

Хтось зумів розхитати й виламати огорожу літнього кафе – з огорожі зняли гарні чорні ланцюги, огорожа полетіла в яскраво розфарбовані вікна кафе. Хтось порізався й намотав на роздерту руку шматок атласної штори, витягнутої з кафе разом із гардиною.

Костя Соловий, високий, дуже вродливий дивний тип – у білому піджаці, у білих штанях, у білих гостроносих черевиках, які дивно пасували до його загострених вух вампіра, – схопив чорного ланцюга й, спритно розмахуючи ним, оббивав усі зустрінуті ліхтарі.

До нього не підходили близько – ланцюг робив виразні, важкі кола, і якби не дурний гамір навколо, можна було б почути створюване ланцюгом при круговому русі тихе підвивання.

За вітриною магазину одягу стояли тонкорукі, з маленькими головами манекени, які зображали красунь у коротких спідницях і яскравих кофтинках. Розтрощивши вітрину, красунь витягли й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знівечені, безногі або безголові тіла, які валялися на асфальті.

Схоже, міліції все-таки вдалося відрізати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопців лишилося менше, мабуть, усього осіб двісті. Багато хто вже прямував у двори, розуміючи: довго свято не протриває.

– Менти! – вигукнули десь, і орава рвонула по вулиці нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.

Лунав невпинний дзенькіт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змішані і дрібно перемелені кольори міста.

Серед натовпу снували з відеокамерами журналісти – діловиті й навіть, здається, вдоволені з того, що відбувається.

– Туди! Скоріше! – поганяв оператора чоловік з мікрофоном.

Сашко робив свою справу з ясною головою, відганяючи інші почуття, крім бажання розбити й зламати якнайбільше.

На асфальті, він побачив, лежали плюшеві іграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному ігровому автоматі, – рожеві й жовті, жалюгідні, наче загублені.

Казна-звідки назустріч хлопцям вибіг невисокий майор пенсійного віку.

– Стояти! – викрикнув він, і в його оклику одразу ж відчулося, що йому самому страшно, і він не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався. Назустріч йому біг Веня, не зупиняючись, він підстрибнув і вдарив майора ногою у груди. Той упав, розкинувши руки.

Сашко різко спинився біля старого майора, борючись із бажанням підняти його, допомогти встати, навіть вибачитися.

Майор судомно хапався за кобуру, але потім, замість того щоб витягнути пістолета, він зі страху випустив зброю з рук.

Тоді заволав з матюками на Сашка, і той передумав йому допомагати і навіть стрибнув на кашкет майора, що валявся віддалік.

– Ти що робиш? – запитав майор, сівши на зад. Він виглядав якось по-дурному: зовсім старий чоловік, без кашкета, що сидів на асфальті.

– Ви самі у всьому винні! – сказав Сашко зле. Він розвернувся, щоб бігти далі, і його одразу схопив за рукав Веня, який розвернув його у зворотний бік.

– Там «космонавти». Давай… куди-небудь…

Пробігши повз вивіску «Дарунки природи», на якій були відсутні три обірвані літери «Р», повз розбиті виразними зиґзаґами вітрини, вони влетіли в засцяний дворик і одразу потрапили до тупика.

– Бля, я не знаю цього району! – сказав Веня посміхаючись. І додав, без паузи й теж весело: – Там мочать усіх наглухо, ці «космонавти». Затоптують нахер. Вони об’їхали нас по сусідній вулиці, тепер зверху зганяють униз, до ментів…

Сашко оглядав стіни, сподіваючись знайти лазівку.

– Сходи, – сказав Сашко.

Нагору, на чотириповерховий будинок вели пожежні сходи, але доплигнути до них було неможливо – високо.

– Давай ти станеш мені на плечі, – запропонував Веня.

Сашко подивився на нього посміхаючись і навіть, напевно, з ніжністю. Адже Веня не сказав: «Давай я стану тобі на плечі».

– А ти тут зариєшся у пісок, – відповів Сашко.

– Прикинуся шлангом, – продовжив Веня й зареготав дурнувато. – Ой, тітонько! – він різко обірвав сміх, примітивши щось.

Веня підбіг до вікна першого поверху й забарабанив у скло.

– Тітонько, не йди!

Жінка повернулася до вікна, кивнула головою: «Чого треба?»

– Нас доганяють! Там! Б’ють і доганяють! Відчинить вікно! Доганяють! – Веня почав безумно жестикулювати. Він явно ще не вирішив, кого йому зображувати: плаксивого юного ідіота й тиснути на «тітонько, пожалійте!» або серйозного молодого хлопця, у якого проблеми з законом: «Допоможіть, жіночко! Із кожним може трапитися!» Врешті-решт, дві ці личини безсистемно мінялися на обличчі у Вені, не викликаючи у жінки за вікном довіри.

– Бля, хоч би бабця яка була. Бабця б пожаліла, – вилаявся Веня, коли жінка, так і не відповівши нічого, засмикнула штори, втім, залишившись стояти біля вікна: угадувався її важкий силует.

– У неї, напевно, інші вікна виходять на вулицю… – сказав Сашко й обірвав фразу: і так було ясно, коли жінка бачила, що вони там витворяли, вона їх ніколи не впустить.

– У нас ще хвилини дві… – прикинув Веня, явно прослухавши відповідь. – Сашко, побався! – згадав він, – «побався» було його улюбленим слівцем, яке мало безліч значень, цього разу воно означало: «Зараз я тебе здивую!» – Там попереду нас спортсмен біг, бігун. Легкоатлет, точно. Ранкова недільна пробіжка. Він першим вибіг на спецназ. У червоних трусах. Ех, вони його й нахерячили одразу! Дебіли, бля. Зміцнив здоров’я хлопець…

Пролунали кроки, і Веня застиг з посмішкою на обличчі, а Сашкові захотілося присісти або навіть прилягти.

У двір забіг Льоха Рогов – хлопець звідкись із Півночі. Із Сєверодвінська, здається.

Вони були ледь знайомі, але Сашко вже примітив Льошку – оцінивши його твердий, ненапускний спокій.

– Ви чого тут стоїте? – запитав Льоха рівним голосом.

– Там уже менти? – відповів Сашко питанням на питання.

– Метрів сто ще буде до них. Тут тупик? Сусідній двір, здається, прохідний. Я тут гуляв учора.

Вулиця знову бахнула по очах усім своїм розвалом і розгромом.

– Тачку підпалили! – вигукнув Веня радісно.

У повітрі стояв гамір собачого гавкоту, сирен, свистків.

Сашко примітив ще дві перекинуті машини, одна з них – метрів за сімдесят нижче по вулиці – дійсно, горіла. Ніхто не підходив до неї близько. Тому, схоже, і не з’явилася ще міліція, яка просто лякалася вибуху. Друга – розмірено погойдувалася на даху за десять метрів од хлопців.

Біля неї пританцьовувала під виття сигналки баба-алкоголічка, із брудним обличчям і вологими, немов вивернута щока, губами. Баба посміхалася, розкриваючи беззубого рота.

Трохи віддалік стояв парубок з дипломатом, чомусь тримаючи в руці ключі.

«Це його машина», – здогадався Сашко.

Веня зупинився на мить:

– Чуєш, земеля! – покликав він парубка, який нервово кривив обличчя.

Той обернувся.

– Виключи сирену, дратує! – попросив Веня посміхаючись, показуючи при цьому рукою, як вимкнути сигналізацію, натиснувши кнопку на брелку.

Вони влетіли до двору й помчали, перескакуючи через лавиці, оббігаючи альтанки й гірки дитячого майданчика. Майже на льоту Сашко штовхнув чомусь іржавий кістяк гойдалки й кілька секунд ще чув за спиною її ритмічне поскрипування. Слідом за хлопцями, важко тупотячи, бігли троє міліціонерів, які грізно вимагали зупинитися. Перший з них, як побачив Сашко, що обернувся на лемент, ледь устигав слідом за вівчаркою, яку ледве втримував на повідку.

«Спустять собаку чи ні?» – подумав Сашко відсторонено, немов не про себе. Вирішив більше не оглядатися.

Хлопці вибігли з дворика на трамвайну зупинку, людей майже не було, а так хотілося загубитися в натовпі.

Від зупинки від’їжджав трамвай. Вони побігли за ним і метрів через тридцять нагнали його залізну тушу.

Веня нісся першим і радісно розмахував руками, викрикуючи щось несусвітнє й роблячи шалені знаки вагоноводу, чиє незадоволене обличчя миготіло в дзеркалі заднього виду.

Трамвай зупинився, відчинилися середні двері вагона, хлопці влетіли у трамвай, Льоха Рогов одразу підбіг до кабіни вагоновода. Сашко помітив, як він, щось говорячи, сунув їй купюру, вибачився й закрив двері. Вагон рушив.

Із дворика вибігли міліціонери, по їхніх рухах було видно, що вони одразу здогадалися, куди поділися втікачі.

Веня виставив їм середні пальці обох рук, коли трамвай різко спинився.

Передні двері відкрилися, й увійшли п’ять чи шість спецназівців. Веня натиснув кнопку екстреного виходу, двері повільно й з незадоволеним шипом поповзли, але ці амбали вже були поруч і зразу ж ударили Веню головою об поручень.

Сашко одразу закрив голову руками. Підганяючи міцними стусанами, Сашка витягли на вулицю.

На вулиці його, міцною долонею схопивши за комір, ударили головою об трамвай. Очі трохи почервоніли. Терпіти можна…

Хлопців поставили на «розтяжку» – змусивши скласти руки за головою, чолом упертися в залізну оббивку трамвая, а ноги розставити максимально широко. Щоб вийшло дуже широко, по ногах теж кілька разів ударили.

Спецназівцям, звичайно, хотілося більшого. Вони так красиво взяли бігунів – важкий азарт кипів у кожному з них, вимагаючи негайно роздерти впійманих на шматки. Але цікаві пасажирські обличчя, які притулилися до скла трамвая, заважали ловцям розвернутися на повну. Вони нервово тупцювали, стискаючи кийки, кривлячи обличчя.

Ледве повернувши голову, Сашко побачив, що Веня й Рогов, розкарячені так само, як і він, стоять трохи далі.

Запрацював мотор, і ПАЗик, який перекрив рейки, здав назад.

– Ну що, вантажити їх? – пролунав голос. – Треба їм, бля, улаштувати революцію.

– Що, сучий син? Революції захотів? – викрикнули десь поруч із Сашком, але не йому, а, схоже, Вені. – Червоною революційною кров’ю сцяти будеш за півгодини!

Пролунав удар, ще один. Не стерпів хтось, захльоснуло…

Сашко повернув голову до Вені й одразу отримав важкого удара в потилицю, немов хтось стояв за спиною і тільки й чекав приводу, щоб ударити.

– Тобі сказали руки за голову й не ворушитися?

Тут ще й собака приспів, а з ним – ті міліціонери, про наближення яких можна було здогадатися з наростання невпинних, недорікуватих матюків.

Собаку, судячи з гавкоту й шарканини, ледве стримували. Увесь зіщулившись, Сашко щомиті очікував, що зараз йому викусять шматок стегна.

– Ні, ну що тварюки… роблять!.. – лаявся один із міліціонерів, віддихуючись. – Усю вулицю розхерячили… магазини… машини… Це ж тварюки справжні… Їх, тварюк, треба застрелити прямо тут!.. Ти що, гаденя, робиш? – звернувся він до Вені, що впирався головою в трамвай. – Га? Тебе, шмаркачу, запитую! Ти що робиш?

– Тримаю трамвай, – відповів Веня ясним – і тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посміхнувся до червоної боковини трамвая, що приємно холодила пітне чоло.

– Ах, ти… – почув Сашко голос міліціонера й, зрозумівши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.

– Га? – викрикував міліціонер, як і раніше важко дихаючи. – Ще? Га? Ні, ти відповідай? Ще?

– Побався, – відповів Веня голосно, і це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потім час прийде, подивимося…».

Тут вступив уже хтось із камуфляжних чортяк:

– Ти як із дядьком міліціонером розмовляєш?

Він ударив – начебто змахнув косою – своєю величезною важкою ногою у берці Вені під коліно, і той різко, гакнувши від несподіванки, упав. Йому одразу із силою наступили берцем на обличчя.

– Агов, кінчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.

Очевидно, йому дісталося б теж, але їхню увагу відволікла вагоновод:

– Шановні! Відведіть хлопців від трамвая! У вагоні діти. Нам треба їхати!

– Семеновичу, вантажити їх чи ні? – знову запитав хтось.

– Ні. Хай «пепси» відведуть їх на площу. Ми ще покатаємося по дворах.

Спецназівці завантажилися, і ПАЗик, різко взявши з місця, від’їхав.

Веню підняли за комір. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипів і рушив.

Сашко, жмурячись від легкого паморочення, дивився у небо.

Вені й Льошці заклацнули за спиною наручники.

– Руки назад! – наказали Сашкові. Холодне залізо стиснуло кисті.

Вони пішли по вулиці вниз, міліціонери увесь час підганяли їх стусанами й матюччям. Іноді злобливо підгавкувала вівчарка.

Веня безупинно піднімав голову й з вологим сипом вдихав через ніс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених ніздрів.

Сашко з цікавістю розглядав учинене ним самим і його товаришами.

Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.

Кілька зірваних і потоптаних триколірних прапорів лежало на асфальті. Дорога була густо посипана склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.

Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.

Усі ліхтарі були розбиті.

«Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».

Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.

«У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.

Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.

– Ні, ну нахер ви це зробили? – усе не вгамовувався один з міліціонерів, найповажніший з них, який і досі говорив із задишкою. – Нахер? Ви це будували, щоб ламати?

Ніхто не поспішав йому відповісти.

Льоха спокійно дивився вперед, і на обличчі його читалося, що він не вважає за потрібне розмовляти з тим, хто питає.

Сашко міг би відповісти, але боліла розбита губа, і він безперервно злизував кров.

Вені, схоже, навіть його розбитий ніс не заважав, і він, хлюпаючи, запитав:

– Що будували?

– От оце все ви будували?

– А хто будував? – перепитав Веня, немов його це всерйоз схвилювало. Тут прямо в обличчя Вені наїхала камера, і міліціонер, матюкаючись, прогнав тележурналістів.

– Чуєш, розстебни мене, хоч кров витру, – скористався ситуацією Веня. – А то вас уздрючать прямо тут за побиття підлітка. У мене ніс зламаний. Я на вас заяву напишу.

– Та мені плювати на твою заяву, зрозумів? – одразу ощерився міліціонер. – Пиши, мені однаково. Я тобі ще дупу надеру у відділі.

Веня голосно гмукнув, харкнув кров’ю і замовк.

Пацанву «Союзу створювачів» виводили з підворіть – коли по три-чотири, а коли одразу й по десять.

Майже всі піймані були побиті, їхню шкіру прикрашали червоні криваві синці, очі швидко запливали, розплющені носи й розбиті губи сочилися кров’ю.

Пацан років чотирнадцяти, увесь блідий, із тремтячими вилицями, ледь тримався на ногах, він вжахнув густим, брудно-кривавим згустком на потилиці. Його підтримували за руки.

На багатьох був розірваний одяг. Виднілися худі юнацькі тіла.

Сашко знав їх усіх – якщо не по імені, то в обличчя.

Хтось намагався жартувати, але міліціонери нестямно репетували, вимагаючи закрити роти.

Незабаром «полонених» зібралася ціла юрма, шістдесят-сімдесят осіб.

Більшість була без наручників.