Ріжок

1

Серед безлічі різних іграшок я мав також кривого ріжка, якого дістав у подарунок. Цього ріжка я прикладав інколи до вуха і чув тоді якийсь дивовижний гомін – мовби водночас промовляло кілька осіб, слова їхні перепліталися, накладалися одні на одних, і скільки я не намагався вслухатися, не міг розібрати нічого. А проте мені здавалося, що розмовляють вони цілком зрозумілою мовою і про щось таке, що й для мене може бути важливим. Часом я чув, як плеще хвилями море і як хрумтить мокрий пісок, коли ступають по ньому коні, дзенькає зброя, вітер полоще знаменами, плащами і шумить у соснах.

Бувало, що голос у ріжку щось оповідав, якусь історію – сумну і тривожну, скрикували птахи, били сполохано крилами і далеко-далеко, в суцільній імлі, блукав подорожній, провалюючись по пояс у сніг. Під завивання вітру я засинав із ріжком біля вуха.

Коли сон барився, я сам розповідав у ріжок що-небудь, слова мої пірнали у його глибини і линули понад тією дивною країною, яка існувала в ріжку. Мені хотілося думати, що всі, хто живе в ріжку, чекають на мої оповіді.

Ріжок настирливо приковував мою увагу до себе, мені хотілося розколоти його й нарешті подивитися, хто ж там шепоче і хто слухає моїх оповідок.

2

Пацієнти навідували бабцю щодня, і вона, як кожен порядний цілитель, деколи потребувала консультації. Час від часу вирушала в гості до іншої такої самої знахарки, що мешкала неподалік залізничного двірця, на околицю, яка називалася Гіркою, а що я перебував під бабусиною опікою, то з великим задоволенням супроводжував її туди.

Пані Розалія мешкала в затишній хатинці, вгрузлій у землю мало не по самі вікна і оточеній дивовижними кущами й квітами, які її закутали так щільно, що з вулиці неможливо було розгледіти ані клаптика вибіленої стіни. У квітах збуджено дзижчали бджоли, спурхували метелики і золотаві кузьки, а над тим усім млосно пахтіли чорні кетяги достиглої бузини.

Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господині, вона сиділа на гіллі горіха і сварилася з кимсь таємничим у небі, ще й погрожувала кулаками, а вітер лопотів усіма сімдесятьма сімома її спідницями, і налякані ворони на сусідніх деревах пронизливо скрикували й стріпували крильми.

Пані Розалія спрямувала пальця на захід і темна гриваста хмара вайлувато, мов слон, розвернулася і неохоче посунула у вказаному напрямку, міняючи обриси своєї пухкої куделі та видобуваючи з глибокого зимного нутра застуджене схлипування.

Тоді господиня врешті заспокоїлася і зістрибнула з дерева, хоча ні, не зістрибнула, а грайливо опала, мов делікатна пелюстка яблуневого цвіту, вигойдуючись у повітрі. Я спостерігав за нею, роззявивши рота, тоді як бабуся дивилася на все це без тіні подиву, либонь бачила подібні сцени не вперше.

Ми увійшли за чарівницею в хату, і очі мої жадібно забігали, заметушилися, не в стані увібрати в себе все і відразу. Стіни густо завішані сухими пучечками зілля, чудернацькими покручами корінців і галузок, жовтим побляклим цвітом, і це все розливало довкола дивні, ні з чим незрівнянні запахи, які настирливо хилили до сну. Пахощі трав, які зібрала пані Розалія, були значно міцніші, гостріші за ті, до яких я призвичаївся вдома, і, коли я тепер заплющую очі, то ніздрі мої пригадують власне їх.

Взагалі я в дитинстві полюбляв принюхуватися геть до всього, мій ніс вивчав життя, не поступаючись очам, вбираючи в себе усе, що виділяло бодай найменший запах. Особливо манила мене паста для взуття, я вдихав її, мов аромат чудесної квітки, запах бензини бив у ніздрі так наполегливо, що витісняв усі інші запахи, манив до себе й запах ацетону, різноманітних клеїв. А ще я любив стати позаду автобуса і нюхати гази, що вилітали з рури.

Коли десь неподалік прокладали асфальт, запах топленої смоли приваблював дітваків звідусюди, кожен брав до вуст грудочку смоли і жвакуляв, наче солодку жуйку. Смак живиці, що проступала на стовбурах вишневих дерев, успішно конкурував зі смолою.

Тим часом запах у пані Розалії був далеко неоднорідним, це був якийсь шалений букет запахів, з якого вдавалося виокремити пахощі полину, ясмину, валер’янки і горіхового листя.

Серед засушених дивовиж були й кажани, вужі, змії, ящірки, жаби, пуголовки.

Господиня, побачивши, як я задивляюся на її скарби, підійшла і погладила рукою жмутики трав:

– Оце чар-зілля, молодим на щастя й на весілля. А то маїв цвіт, для нещасливих вдів і сиріт. Хто його має, недолі не знає. Зір-травиця для всього годиться. На лиця червоні для любої доні, на брови чорненькі дівкам молоденьким. Грім-криця для сліпих та хворих щасниця. Зіллячком, квіттячком раннім гояться всілякі рани. Цвіти глоду для чоловічого роду, хто їх має, тому Бог силу дає. А то зілля-чаша для чорного часу, на усеньке горе звідусіль і з-за моря. Цвіт-щастя не кожному в руки дасться. Для щирих то доля, для злих – неволя.

Проторохтівши ті примівки, чарівниця підійшла до столу, дмухнула, і стіл відразу перетворився на маленький ставок, порослий густим очеретом, у якому гуляв легенький літневий вітерець. Чарівниця занурила руки у воду і хутенько виловила в намулі кількох золотистих линів. Риби полетіли у мидницю, а рудий котяра Лазар почав здирати кігтями луску з такою спритністю, мовби тільки цим лепським заняттям і перебивався все життя. Вилущивши та випотрошивши рибу, котяра кидав її у баняк з водою. Моя бабуся без слова взялася ту рибу смажити, посипавши її сіллю і сушеним зіллям.

А тим часом чарівниця змела весь очерет разом зі ставочком зі столу і застелила обрусом, з якого проростала пахуча городина – молодий часник, стрільчаста цибуля, кріп, соковиті стебельця й галузки базиліку, розмарину, шавлії та естрагону.

Ми їли смажених линів просто серед цієї зелені, і чарівниця оповідала бабуні, як застосовувати якесь там зілля.

Одного разу я був присутній при тому, як пані Розалія товкла в ступі сушену гадюку, розтирала її на порошок, потім розфасовувала по сірникових пуделочках і надписувала. За всіма її рухами я стежив із виряченими очима. Скільки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось інше, цікавіше, притаманне нормальним дітям, я неодмінно зосереджувався на маніпуляціях пані Розалії, бо саме тут діялася казка, саме тут відбувалося диво. Саме тут бабця набиралася якихось невідомих їй досі замовлянь чи оновлювала старі. Адже замовляння, як виявилося, старіли, їх із часом доводилося відсвіжувати, вставляти бодай одне нове слово, котре заряджало енергією всі інші слова.

– Сяню, я ті прошу, не вживай у замовляннях імена святих. Та ж то бздура. Тоті замовляння зародилися так давно, що тими святими й не пахло, – радила пані Розалія.

– Але я запам’ятала їх власне так, – боронилася бабця.

– Але ж ти мусиш тямити, жи то є смішне. Ну нащо то казати: «Святий Власію, поможи…», як то є тілько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.

– То шо й Ісуса не згадувати?

– Сяню, є замовляння дуже старі, дохристиянські, а є християнські. То власне в тих останніх звертаєсі до Ісуса, але в жоднім випадку не мож згадувати Ісуса, коли маєш когось причарувати, чи розсварити, чи з’єднати, чи випровадити в чужі світи, чи наслати або зняти вроки.

– Та я то знаю. Але ж коли то мені в голові вже стілько літ сидить, то я негодна вивітрити.

3

Коли ми відходили, чарівниця провела нас за хвіртку і подарувала мені ріжок – може, молодої козулі, може, цапка, а може, дідька.

Смак різки

Святий Миколай міг мені приносити різні подарунки, але дві речі були завше незмінні – книжка і різка. Оскільки в дитинстві і навіть у підлітковому віці я захоплювався казками, то в листі до Миколая я просив казок, і він мені їх справно приносив. Про різку, ясна річ, я не згадував, але і її святий Миколай теж не забував. Ті різки мали одну особливість – вони не нагадували галузок із тих дерев чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже Миколай виламував їх деінде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від святого була довга й ідеально рівна, а ще вона зі свистом розтинала повітря. Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кінчик її виднівся, і, коли я бував нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.

Різку зберігалося весь рік, і якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символічно вдаряла мене різкою по дупці й кидала у піч, бо ж різка таки мусила виконати свою виховну функцію. Але що у тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то вона так і лежала без діла, а моєю дупцею гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобийка. Тріпачка була виплетена з прутів і дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запідозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дід із бабою не запідозрили бува, що тріпачка насправді сильно поступається ременеві. Для більшого ефекту я починав ридати на самий тільки вигляд тріпачки. Віник і мухобийка викликали в мене такі самі емоції, оскільки вони теж дуже сильно поступалися ременеві.

А проте одного разу Миколаєву різку я таки засмакував. Трапилося це після того, як бабця стала мене брати з собою до пані Розалії.

У ворожки на полиці стояли рядами закорковані пляшечки і слоїчки, я любив їх розглядати, вдивлятися в них, як вдивляються у небеса або в морську глибінь, бо то все були різнобарвні настоянки, що набирали міці на травах, ягодах, корінцях, камінчиках, жучках.

Серед колекції зілля в хаті господині було котресь, що давало змогу літати. Відьми ним натираються, сідають на мітлу або кочергу і фіуфіть! – попід хмари. У снах я не раз літав, а так хотілося полетіти насправжки.

Були там і слоїчки з різними дивовижами, як от тлінні останки святих чи просто порядних людей.

В одному слоїчкові плавали кістки святого Транквіліона, що його розіп’яв король Кий на шляху в Галич. Кістки святого розібрали його учні і передавали з покоління в покоління. Аби вони краще збереглися, їх щоразу заливали якимсь новим трунком. Тлінні останки святого славилися своїми цілющими властивостями, але не вони були під постійною загрозою, а настій на кістках, його жадібно випивали геть усі завойовники, його по краплі розпродували в корчмах, він повертав сліпим зір, глухим – слух, запліднював жінок, аби ті народжували нових мислителів, хоча вони продовжували народжувати розбишак. Крапля настою коштувала стільки ж, як бочка вина або туша кабана. І пані Розалія інколи дозволяла собі свято, продаючи крапелиночку.

Кістки у спиртовому плині не лежали ані на дні, ані не плавали на поверхні, вони мовби перебували в стані невагомості і непорушно застигли в самому центрі слоїка. Непомітно від ворожки я збовтував слоїк, і тоді кістки то піднімалися вгору, то опускалися вниз, перевертаючись при цьому, наче акробати, але завше врешті-решт займали початкову позицію. Здавалося, наче хтось невидимий там у слоїку старанно порядкує, все вимірює і зважує, мовби йому на цьому не знати як залежало. Мені завше баглося впіймати його на гарячому, але все намарно.

– А можна мені крапелиночку цілющої настоянки?

– А тобі ж навіщо? Ти ще малий. Що тобі бракує?

– Я хочу розуміти мову трав і комах.

– І ти гадаєш святий Транквіліон тобі в цьому допоможе?

– А як не він, то хто?

– Можна зварити гадюку і з’їсти гадючий росіл, тоді мова рослин і всіх комах, птахів та звірів стане такою ж зрозумілою, як наші з тобою теревені.

– А ви пробували той росіл?

– Нічого гидкішого в свому життя я не смакувала. Але діє він не довго – лише кілька днів, потім знову доводиться його пити, і так без кінця.

– А якщо спробувати настоянку на кістках святого?

– Навіть не думай.

– Але чому?

– Це небезпечно.

– Чому ж ви вділяєте її по краплі всім іншим?

– Тільки тим, для кого це вже остання надія.

– Але чим же воно таке небезпечне?

– Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не віддати іншою. Людина все життя тільки те й робить, що бере і віддає, бере і віддає. Мощі святого Транквіліона мають власне таку властивість – чимсь обдарувати і щось відібрати. І коли комусь дошкуляє хвороба в одному місці, а він вже не годен терпіти і шукає зцілення за будь-яку ціну, я даю йому краплю настоянки, і він зцілюється, аби за хвилю набути іншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.

– І він потім знову приходить до вас?

– Аякже. Іншої ради нема. Щось береш, а щось віддаєш. Ти готовий віддати щось навзамін? За те, що почнеш розуміти мову рослин і комах?

Я замислився – чим я міг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотілося про це думати. Мене тягло до хати пані Розалії з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарівниці. Було мені тоді п’ять років, і перехожі, бачачи малюка, який діловито чимчикує звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намірився. Та я знав, що відказувати:

– До бабці.

В нагороду отримуючи теплі усмішки, я таким робом дістався до хати пані Розалії, котра зранку завше була відсутня, бо так само, як і моя бабця, ходила на луги по зілля. Ключика вона ховала під порогом, я відімкнув двері і прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дістати чарівний слоїчок, адже господиня, помітивши мій інтерес, переставила його високо на шафу, а мені, малому, сягнути його було неможливо. Та тільки я присунув крісло і виліз на нього, як почулися перед хатою кроки, шарудіння і голосне здивування. Я отерп. Пані Розалія повернулася і не могла знайти ключа. Я у відчаї шмигонув під ліжко і відчув себе мишею.

Врешті господиня зрозуміла, що ключ у дверях.

– Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! – нарікала вона. – Добре, жи голови не забула.

Потім вона покликала кота Мацька і налила йому в мисочку молока. Кіт знервовано зиркав у бік ліжка, але від молока не відмовився.

– Шось ти, Мацьку, неспокійний, – покивала вона головою і заходилася розкладати трави на столі.

Хатою полинув п’янливий запах. Я поклав голову на руки і задрімав.

Прокинувся я від голосної розмови. Моя перелякана бабця після тривалих роздумувань вирішила, що мене можна знайти тільки тут. І вона, зрештою, не помилилася, хоча ще цього й не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати під ліжком.