4

Над Мечиславом світило несправжнє сонце, якому кортіло прималювати очі і посмішку, як на німецьких гравюрах. Несправжні рожеві хмари пливли несправжнім аквамариновим небом. Він йшов берегом несправжнього моря. Годі й згадувати, що та земля, на яку нібито ступали його босі ноги, також виглядала геть несправжньою. Пісок був занадто білим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменів не було жодного сірого кругляка – лише різнокольорові агати.

Одяг сина підстарости повністю пасував до навколишньої несправжності. Біла, підперезана шовковою стрічкою, туніка ледь прикривала йому коліна. Він навіть пам’ятав, де востаннє бачив подібну одежину. В такій підперезаній туніці паризький лицедій Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нудній пасторалі «Левкадія», де мало чого лишилося від трагедії Менандра. Нетверезі актори, що грали сатирів, довго бігали там за німфами, а головна героїня хрипко співала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море. Він навіть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачі голосно радили їй похудати, сперечалися, як довго витримає таку вагу декорація, та кидали в товстуху всяким непотребом.

На підтвердження спогаду перед Мечиславом виникла брила. Така зручна і красива, наче навмисно створена для галантних самогубців. Під нею, на граційному столику, розставили вази з фруктами, винні фляги та золоті кубки. Поряд, у плетених кріслах, відпочивали дві грації; крізь прозору тканину, в котру вони загорнулися, просвічували юні тіла, наче намальовані пензлем Пуссена. Його картину «Царство флори» Мечислав бачив на виставці у Пале-Роялі.

Він очікував, що при наближенні брила, столик і дівчата розвіються так само, як і виникли. Але він помилився. Навіть тоді, коли до видіння залишилося зо два кроки, нічого в несправжності не змінилося. Більше того, набуло підозрілої чіткості. Грації мило посміхалися до нього, мружачись на несправжнє сонце. Йому здалося, що їхні вродливі, рясно вкриті веснянками обличчя зійшли з портретів, виставлених у салоні Демюст’є.

– Ви, мсьє, якось дивно дивитеся на нас, – зауважила дівчина, що сиділа ліворуч.

Її французька нагадала Мечиславові паризьких вигадниць.

– Таке відчуття, що ми якісь монстри, – підтримала її та, що праворуч. – Може, замість того, щоб витріщатися на нас, як Андромеда на морське чудисько, ви б назвали своє благородне ім’я.

– Мечислав, – промимрив син підстарости.

– Як-як? – перепитала права, а ліва пирснула.

– Мечислав Данилевич, герба Риля.

– Що за варварство? – насупилася права й спробувала повторити:

– Метсілаф герба Рило.

– Мсьє, невже у вас для галантних випадків немає пристойнішого імені? – підтримала подругу ліва.

– У салоні мадам де Руаль мене називали Артемідоросом, – згадав Мечислав.

– Приємно чути, – зраділа ліва.

– Принаймні, нескладно вимовляти, – погодилася права. – Але ж це ім’я означає «подарований Артеміді».

– Признавайся, пустунчику, хто вона така і чому тебе їй подарували, – наказала ліва й невловимим рухом спустила край тканини з лівого плеча. При цьому її ліва грудь вислизнула на волю.

– Я вам назвався, то ж скажіть свої імена.

– Вона – Каліпсо, – сказала права.

– А вона – Кассандра, – сказала ліва, вивільняючи й другу грудь.

– Тобто, – пригадав грецьку син підстарости, – одну з вас називають «тією, яка приховує», а другу – «тією, котра вводить чоловіків в оману»?

– Артемідорос, ти такий начитаний, аж страшно, – розсміялася права; чи то від сміху, чи може від чогось іншого, тканина також сповзла з її грудей.

Мечислав мусив визнати, що груди в неї досконаліші та свіжіші за груди лівої, хоча та й здавалася молодшою.

– То хто ж така Артеміда? – нагадала Каліпсо.

– Це ім’я одніє паризької вигадниці.

– Справжнє?

– Звісно, ні.

– І що ж вона вигадала? – поцікавилася Кассандра.

– П’єсу, у якій проникливо оповідає про трагічну і пристрасну любов Сапфо до Клеїди та Анакторії.

– Так це трагедія?

– Радше сумна пастораль.

– О пресвітлий Фебе, – закотила очі Каліпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.

– Артеміда знається на сапфічній поезії? – не припинила цікавитися Кассандра.

– Вона в неї закохана, – син підстарости підняв правицю, наслідуючи професійних декламаторів, підвів погляд до зеніту й процитував: «Я за траву зеленіша й блідіша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у савані, смерть мене прийме!»

– Це вона написала? – зробила великі очі Каліпсо.

– Ні, це рядки великої Лесбійки.

– То може твоя Артеміда також воліє дівчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали її, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.

– Це брехня.

– Невже? – Кассандра повністю звільнилася від тканини, зручніше вмостилася у кріслі й повільно розвела довгі, ретельно поголені ноги. – А ми з Каліпсо воліємо Фаона. І нас також двійко.

– Він нас не хоче, він ще спить, – надула губки Каліпсо. – Агов, пробуджуйся!

– Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось біля самого вуха сина підстарости.

Мечислав відкрив очі й побачив над собою молоде жіноче обличчя. Його голова спочивала на високій подушці, а звільнене від одягу тіло – під пуховою ковдрою. Кілька хвилин він згадував, перш ніж із пам’яті виплили події в домі Скибицької. У жінці, яка стояла поряд з ліжком, він впізнав господиню дому. Поряд з нею стояла служниця, та сама, котра відкрила шляхетним гультяям браму.

– О, панно, я маю вибачитися за… – почав син підстарости.

– Я вас прошу, пане, – відмахнулася Скибицька. – Якраз вам і немає за що вибачатися.

– Але ж я прийшов до вашого дому з лістригонами²⁸, котрі умисно вчинили скандал і напали на вашого… друга.

– Не знаю як іншим, але одному з цих, як ви кажете, лістригонів тепер гірше за вас.

– Певно, Ревулі.

– Ревулі? – гмикнула служниця, але господиня не бажала, щоб хтось випереджував її у новинарстві.

– Ревула, звісно, лежить десь порізаний склом, зализує рани як битий пес, а от молодому Даниловичу вже ніякі примочки з мазями не допоможуть, – об’явила Скибицька. – Ян так приклав його палашем, що голова розкололася й мозок витік. А ви, пане, кинулися мене рятувати від того скаженого Кота. Ви вчинили шляхетно, і Ян також сказав, що ви діяли як справжній лицар й що серед тих лотрів²⁹ ви опинилися випадково. Це й Бенах потім підтвердив. Він сказав княжим драбам, що ви лише зранку приїхали з Виговським.

– Тут був той єврей?

– Тут вже півміста було, – повідомила круглолиця.

– Єврей казав, що гультяї затягнули вас до свого коша, аби напоїти і витягнути з вас талери.

– Це брехня. Навпаки, Кіт платив за мене в шинку.

– Щось в лісі здохло, – буркнула служниця.

– Пане Мечиславе, ви така шляхетна людина, – зітхнула Скибицька, й в кутиках її очей блиснули сльози. – Якщо вже на те пішло, то це ми з Яном маємо перед вами вибачитися.

– Та це дурниці, – вражений чутливістю німфи, син підстарости спробував дотягнутися до її білої ручки. Проте біль в потилиці миттєво нагадав про себе, а до нього приєдналися бридке запаморочення та нудота. Служниця вчасно підставила тацю.

– Ви поки що лежіть, лежіть, не рухайтеся, – зачастила Скибицька. – Ян відразу не зрозумів, що ви кинулися мене захищати, ну то й зачепив вас трохи. Вибачте йому, він нічого проти вас не мав, просто все так раптово відбулося.

– Я не маю жодних претензій, – запевнив Мечислав. – До речі, я лишив кобилу біля «Корабели».

– Вона у моїй стайні і з нею все добре, не хвилюйтеся.

– Я заплачу за фураж.

– То ми вирішимо.

– Я радий, що потрапив не лише до ангела у жіночій подобі, але й до пристойного дому.

– А ще, пане, я насмілилася, перепрошую, трохи позичити у вас грошей, – сльози висохли, посмішка німфи набула обіцяючої чарівності. – Бо ті княжі драби побачили мертвого Даниловича і почали погрожувати Янові трибуналом. Я тоді вже послала Марицю, – кивок у бік круглолицьої, – до пана електора, він наш приятель. Але то треба було відразу дати тим драбам трохи талярів, аби вони не вчинили шуму й не потягнули Яна до каземату. То я взяла у вас три дукати. По одному на кожного з бісових нишпорок, прошу пана. Ви ж розумієте, що вбивство шляхтича з такого відомого роду – то не є щось буденне. Хоча він й не був зовсім законним сином і родина його не визнавала, але він мав королівську грамоту на герб. За ним по суду закріпили маєтності та привілеї, того всього його мати Анна добилася. Вона, слава богу, вже на тім світі, але його сестра та ще псярка. Вона живе у Калуші, й поки дізнається, то пройде час. Але пан електор казали, аби ви з Яном їхали з міста негайно.

– А я тут до чого?

– Пан електор Штефанович всю цю справу ретельно розібрав і сказав чого нам усім варто очікувати. Позаяк ви, пане, під час бійки відступилися від тих гультяїв – а ви ж відступилися, правда – і перейшли на наш із Яном бік, то трибунал розбиратися не буде й долучить вас до свого рішення. Та й калуська поганка подасть свої рочки³⁰ на всіх нобілів, що були у домі й мали при собі зброю. Вас, зрозуміло, рано чи пізно виправдають, але на то піде час та купа талярів. І доведеться вам сидіти у князя в спіжарні³¹, а може й в підземному казематі. Навіщо ж вам, молодому і такому гарному, втрати в здоров’ї?

– Але куди я тепер поїду? Хіба до рідних пенатів, у Хирлицю?

– То вже все вирішено, ви не турбуйтеся, – посміхнулася Скибицька. – Ми з Яном часу не гаяли. Пан електор сказав, що той пан Виговський, з яким ви познайомилися дорогою сюди, вже завтра, не чекаючи на весілля, відправиться до Корсуня. Пан електор вже розповів пану Виговському про цей прикрий випадок. А Виговський, як і пан електор, однієї з Яном і вами віри, ходить до грецької церкви та доброго русинського роду. Він радо допоможе одновірцям проти папіжників.

– А ви, панна?

– Я римської віри, але ж не в цьому справа.

Мечислава не здивувало, що Скибицька так легко відступила від інтересів католицтва. Він вже зрозумів, що легкість числилася серед основ її вдачі.

– Все це якось несподівано й навіть смішно… – у нього розболілася голова і думати не хотілося; особливо про те, у яку халепу він вляпався на пустому місці.

– Але то не жарти, – посуворішала німфа. – Минулого року такий собі пан Малиновський зайшов до «Корабели», де якраз була сильна бійка. Він лише переступив поріг, коли там зарізали заїжджого шляхтича, і всі гультяї кинулися навтьоки. Так його, до вияснення події, протримали аж три тижні у холодному льосі так, що він застудився й невдовзі помер. А тут справа поважніша. В зарізаного гультяями не було сестри, заміжньої за шляхтичем, що ходить у францимирі³² самого руського воєводи.

– Ви такі жахи розповідаєте… – новий приступ нудоти змусив сина підстарости підсунути собі тацю до підборіддя. Скибицька допомогла йому. Коли шлунок остаточно звільнився від обіду, Мечислав перепитав:

– То Виговський погодився взяти мене з собою?

– Звісно. Пан писар про вас високої думки.

«Високої думки! – подумки скривився син підстарости. – Та він лише двічі розмовляв зі мною, та й то про всякі бздури».

– Сподіваюся, – вголос сказав він, – що до завтрашнього дня мене не запроторять до цюпи.

– Не запроторять, – запевнила німфа. – Навіть якби Кіт вже поскакав до Калуша, то раніше, аніж за чотири дні, ніхто сюди з інтентацією³³ не прибуде.

– Ну, звісно, absens carens³⁴, – похизувався судовою латиною син підстарости. – А Ревула?

– Він гультяй з посполитих, хто такого буде слухати. Та й думаю, йому тепер не до тяжби.

– Так, – посміхнувся Мечислав, – він славно прийняв хребтом те крісло.

– А вам поки треба лежати, бо ж до Корсуня шлях не близький. Пан електор казав, що там вас шукати ніхто не буде, а якби й відшукали, то там є де сховатися і, як то кажуть, inter arma silent legis³⁵.

Зося Скибицька також зналася на латині.

– Коли закони замовкають, починає говорити зброя найманих вбивць, – зауважив син підстарости.

– То візьмете собі ще одне ім’я. Нехай розпізнають, що ви це ви, а не який-небудь Дупський.

Напевне німфа хотіла розвеселити хворого, але жарт вийшов двозначним.

«А що, – подумав Мечислав, – й назвуся Дупським. Славною такою фамілією – Дупським гербу Срака. Це ж буде правдивим відображенням мого нинішнього становища».

Уголос він зауважив: