– Тим не менше, саме там таборилися козаки під час рушень тридцятого, тридцять другого та пізніших років. Там збирали таємні наради та творили небачені серед християн присяги. Саме там позаминулого року дивне непрояснене заціпеніння охопило Томиленка, коли Кисіль з Кононовичем відбирали в нього булаву. А четвертого грудня там збиралася чорна рада й в числі воїнів були ті, яких прийнято вважати природними чаклунами. Чи це випадково?

– Місце зручне.

– І тільки?

– Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братській школі. Він любив повторювати, що не варто покладати всі очікування на телуричні сили. Казав, що слово народжує творіння цікавіші, аніж земля-прамати.

Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбі кальяну не припинялася булькотлива справа та шаруділи слуги, розставляючи наїдки на складеному зі скринь столі.

– То ви кажете, що двічі навідували ті ґрунти? – після щирої затяжки уточнив Немирич.

– Так.

– А якби, пане Іване, я звернувся до вас із проханням відвести до того місця пана Яноша? Пан Олександр повідомив, що негайно після весілля ви відправляєтеся до Корсуня.

– Козацький комісар вже мабуть зачекався на свого писаря, – усміхнувся Виговський. – Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.

– Хіба ви не запрошені на весілля?

– Був запрошений.

– То лишайтеся.

– Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.

– Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного…

– Лицарі не бояться шляхових пригод, – трансільванець задер голене підборіддя.

– Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане ім’я, – із серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.

– Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? – Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.

– У тому немає потреби, пане Єжи.

– Юрій.

– Жодної потреби, пане Юрію.

– Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.

– То віддайте їх пану Яношу, – підсумував Виговський. – Але я маю до вас, пане Юрію, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаєм, маєте час та наснагу…

– Буду радий вам відповісти, якщо дозволять мої скромні знання та досвід.

– Але то вже настав обідній час, – нагадав електор. – До княжих столів запросили на вечір, то ж тепер не погребуйте принагідним куховарством.

Штефанович дав знак і слуги зняли з жаровні мідного казана, де варилася осетрова юшка. На столі вже стояли срібні кубки-погари з мальвазією, щойно добутою з пузатої дельви²², тарелі з гречаними галушками на салі і медовими плесканками, миски з волоськими горіхами та соленими грибами.

Не встигло товариство спробувати юшки і пригубити мальвазії, як на стіл поставили срібну гусятницю.

Електор відкрив її. Запах прянощів і смаженої дичини наповнив приміщення.

– Пропоную славному панству оцінити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають її «п’яним веприком».

– Певно, навіть тутешні дики п’ють оковиту, – спробував пожартувати трансільванець.

– Вепрове м’ясо поварчук добре вимочив у вині з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертій з волоськими горіхами кориці, – пояснив Штефанович. – Також він додав суміш із трав та корінців, назв яких не сила запам’ятати.

– У назвах немає потреби, якщо м’ясо таке соковите, – зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.

– Тут можна посперечатися, – посміхнувся Немирич. – Галли дають своїм паштетам та випічці такі несподівані і дотепні назви, що лише вони одні розгортають апетит, наче бойовий прапор. У Реймсі мене пригощали паштетом з оленини, який називали «вечірньою ностальгією ненажери». А в Бремені італійський кухар зготував нам «серце в кареті збудженої графині». На вигляд – звичайне м’ясо, проте всі шукали в ньому причину збудження. І, як не дивно, знаходили. То ж назви мають значення.

Ніхто з присутніх не заперечив.

Коли товариство взяло штурмом зовнішні бастіони голоду, розмова відновилася.

– Перед тим, як запитати в пана Юрія, – почав Виговський, – я б хотів зробити невеликий вступ, аби пан Юрій та ви, панове, зрозуміли, які саме складні та пекучі думки спонукують мене поставити це запитання. Адже відправляючись до Корсуня, міркую про минуле та майбутнє нашого краю. З вашого дозволу.

– Звісно, пане Іване, – кивнув сенатор.

– Я вже згадував прикрі республіканські чвари, що від початку правління Жигимонта Третього струшують Річ Посполиту. Як на мене, причина їх криється в тому, що були порушені давні клятви, які давалися руському лицарству за славних часів Яґеллонів. Тоді, згідно старих уній, нам були передані королівські привілеї, серед яких чільне місце посідала повага корони до прабатьківської віри нашої, яку на руських землях достойно отримали від грецьких патріархів. За доби Яґеллонів короновані мужі ставили першим у титулі звання великих князів руських. Духовними місцеблюстителями тієї згаслої державності були і є київські митрополити, що не даремно мають осідок у престольному місті князів давнини. Чи погоджується пан Юрій з такими моїми розмислами?

– Уважно слухаю вас, пане Іване. Маю повагу до ваших слів.

– Тоді веду далі. Нині над нашою з вами вотчиною титулованим князем стоїть милостивий наш король Володислав, який є оборонцем наших прав і привілеїв. Але горді слуги його не зважають на присяги прадідів своїх і мають нашу віру за другорядну, неповну й ледь не за єретичну. Горді слуги не вважають наші церкви за храми і сміються з наших молитов. Якби не ця прикра обставина, козацька громада ніколи б не піднімала зброї проти Республіки. Бо ж козаки, як і лицарі, за природою своєю стоять на обороні закону. Відповідно, всі інші рушення козацькі, включно з походами за Понт, спонукані або порушеннями закону з боку бусурман, або ж звичайною вигодою. Ніяких інших джерел звитяги в нас немає. Отже маємо віру грецьку, як законну основу самобутності нашої і на законі будемо стояти, як давні римські мужі. Попри все те ніхто з козацької старшини та правдивих родів руських не ставить під найменший сумнів владу над нами його найласкавішої королівської милості. Я тим більше. Це, пане Юрію, є конклюзією²³ мого вступу.

– Я вас вислухав, пане Іване, і даю вам своє щире запевнення, що нічого з ваших міркувань та історичних екскурсів не буде винесено за межі цього благородного товариства, – сказав Немирич. – І, звісно, чекаю на ваше запитання.

– Я хотів би зрозуміти, пане Юрію, що несе нам та нова віра, яку ви з родиною сповідуєте. Маючи ясне і тверде розуміння, мені легше буде переконати київських підтримати вас на виборах підкоморія. А ще згадую те, що ви писали у вашому трактаті про війну з московитами. Що не треба обходити мовчанкою душу набожних, сила яких набагато потужніша, лише святим зміцнюється і золотим гаком ловиться. Бентежить мене той ваш золотий гак.

– Бачу, пане Іване, що ви володієте риторичними вміннями, – кивнув Немирич. – І що у вашому бажанні розуміння криється не одне, а, принаймні два запитання. Перше ви нам явили, а друге сховали в тіні.

– Нехай так.

– Тож мушу також зробити вступ. Чи відомо вам, пане Іване, чим римське та грецьке сповідування віри відрізняються від всіх інших вірувань, відомих від часів Адама?

– Певне, вірою у Святу Трійцю, – припустив Виговський.

– Я не догмати чи то теологію маю на увазі, а наріжний принцип звертання до Всевишнього.

– Чекаю на ваші роз’яснення.

– Всі віри єдинобожників, які ми знаємо, передбачають, що очільник побожної громади є предстоятелем. Тобто він стоїть перед Богом обличчям до святині і звертається до нього від імені людей, які в нього за спиною і за котрих він взяв на себе відповідальність. Так є в агарян, де їхні мулли стоять з народом перед арками, що позначають напрям на Мекку, так само і в юдеїв. І лише римські і грецькі священники, навпаки, звертаються до людей від імені Бога, наче мають цілого Всевишнього за спиною. Наче вони його намісники, пророки або вповноважені посланці. Наче Бог власноруч поставив печатку й підпис свій на їхні писані привілеї. Тобто вони наслідують поганських жреців, які виходили з храмів до натовпів та провіщали волю небес іменами пустих ідолів – молохів та ваалів. При тому ніхто направду не знає, чи отримали теперішні римські і грецькі священики правдиві знаки від Бога, чи, може, говорять від його імені щось придумане та вигідне їм. А якщо вони говорять з голосу тієї сили, чиє ім’я ми не будемо згадувати за цим чесним столом? Ви, пане Іване, маєте певність, що ні?

– Але ж на образах, до яких вклякаємо, намальовані святителі, що купно з народом звертаються до Бога.

– Я нагадаю вам, що лише римські і грецькі священики роблять таїнства від імені Всевишнього. Лише вони перетворюють хліб та вино на тіло і кров Його, лише вони відпускають гріхи Його іменем. При тому вони не надто піклуються про те, щоб зберігати чистою та неоскверненою свою плоть, таку ж грішну як і наша з вами. А ще вони прагнуть влади.

При цих словах Виговський чомусь згадав, що родич сенаторської дружини от-от має отримати від Папи фіолетові панчохи архієпископа. Він спробував заперечити:

– Я не теолог, пане Юрію…

– Але ж, на Бога, дайте сенаторові промовити, – втрутився трансільванець.

– Я дам собі раду, не турбуйтеся, – зиркнув на нього Немирич і продовжив: – Це не є богословські питання, пане Іване, аж ніяк. Це питання законності, про яке ви казали. Скажімо, ваше шляхетське право й ваш герб Абданк закріплені королівськими грамотами, записані у гербовниках та статутних книгах. Якщо хтось немудрий або злочинний поставить під сумнів ваші привілеї, ви звернетеся до суду і покажете там документи. А хто і якою грамотою підтвердить, що ті шматочки хліба, що лежать на таці в Софії, київський митрополит направду перетворює на плоть Господню?

– Страшні речі кажете, – похитав головою писар.

– Це я кажу для того, щоб у нас з вами не було розходжень в розумінні законності. Якщо корінні козацьки роди готові проливати кров лише за те, щоб їх причащали грецьким трибом, то це зовсім не той золотий гак, яким виловлюють героїв в Європейській війні. Там б’ються за спільне майбутнє, якому нова віра відкриває широку браму, за нову християнську науку, що поборює римське мракобісся. А за що билися Павлюк з Остряниним? За сиву минувшину, де дурний на всю голову Свидриґайло, що на радість русинам називав себе великим князем руським, живцем спалив митрополита Герасима?

– У сивій минувшині жили не одні Свидриґайли.

– Й це також правда, пане Іване.

– Та й Павлюк, думаю, шукав не лише старого покону. Занепад законів, як відомо з прикладу Рима, змушує принижених громадян власноруч виборювати собі місце під сонцем.

– Щось боюся я, аби на це виборене місце не прийшов Осман, або й Московит. А на ваше приховане запитання я вам також дам відповідь. Нам доведеться ще довго бути в одній Республіці разом з Ляхом, аж поки в серцях козацьких не запалає вогонь нової віри і вони не почнуть всіма силами та мріями вдивлятися не в дике минуле своє, а в майбутнє, сповнене освіченістю. І лише тоді варто буде згадати про споконвічну законність княжого престолу у Києві. Бо інакше, як кажуть філософи, примітивні форми запанують над розвинутими, відкриваючи дорогу темряві.

– Я погоджуюся з паном Юрієм, – підтримав сенатора Штефанович. – Якщо, не дай Господь, козацтво поруйнує Річ Посполиту, на наших землях запанує не світла воля, а деспотія, до якої з часів візантійських тяжіють священство та людність грецької віри. Бо ж, як нам відомо, значна сила з плебейства і священства спить і бачить себе під рукою Московита.

– Ненавидить владу писаного закону і мріє про монаршу милість, засновану на свавіллі, – докинув Немирич.

– Я в певних речах маю бачення подібне до вашого, – визнав Виговський. – Лише не можу погодитися з тим, що наша прабатьківська віра самобутньо виводить з себе деспотію. Митрополит Могила багато робить для просвіти православної людності.

– Але ж тих, хто його наслідує, небагато, – зауважив електор. – Скільки наших ченців не знають грамоти і живуть по скитах, ненавидячи все просвітлене. І за це їх вважають твердими у вірі та сповненими благодаті.

– Утім, у нас є ще час для зростання освіченої порості.

– Якщо направду є, – буркнув Леваї, повертаючись до кубка з мальвазією. – Я буду пити за істинне Світло.

– За Світло! – підніс й свій кубок Немирич.

– Нехай буде так! – підтримав їх Штефанович.

А Виговський пив своє вино мовчки.