8

В останню ніч перед Великим постом Палліда опинилася в зубах лихоманки. Дівчину витрушувало й викручувало, її вібруюче єство викидувало з себе їжу та виводило з потом щось їдке й кисле на запах. Переляканий Лібр верещав і кидався на охоронців, аж поки ті не доповіли про хворобу гетьманові, а той не розпорядився вислати до підземелля палацового медикуса.

Сивий вірменин, що лікував Конецпольських ще з днів Хотинської війни, оглянув дівчину, похитав головою й щось буркнув про марказитові солі⁶⁵. Алхімік роздратовано подивився на золоті персні, що глибоко вросли у медикусові пальці, й поцікавився, чи, бува, не має в достойного колеги товченого тібуроніусу.

– Tiburonius? – спантеличився той.

– Lapis lazuli⁶⁶, – пояснив Лібр. – Той, що є в мене, вже був підданий кальцинації й не годиться для лікування. Якщо є потреба, я вам відшкодую.

– Ви думаєте, що в малої чотириденна лихоманка?

– Переконаний, що їй допоможе сметанкова емульсія зі згаданим товченим мінералом.

– Я, колего, все ж таки рекомендую марказитову сіль. Вона найкраще допомагає при лихоманках, що навідують перебуваючих у підземеллях.

– А я не збираюся труїти її вісмутом. Брати Голанди застерігали від такого лікування.

– Я не знаю таких медичних авторитетів, – скривився медикус. – Утім це ж ваша дитина й тільки вам відповідати перед Всевишнім за її життя і погибель.

– То ви, колего, дасте мені тібуроніусу, або ж Lapis lazuli, якщо на те ваша ласка?

– Я пришлю вам дві унції безоплатно, – пообіцяв медикус, приклався носом до флакончика з благовонієм і поспішив залишити похмуре коріння Арматної вежі.

Як і передбачав Лібр, емульсія відігнала демонів-масикім і свідомість Палліди повернулася з астральних блукань. Цілу добу дівчина зігрівалася під горою кожухів, а потім відірвала батька від справ. Лібр якраз закінчував сублімування в алуделі, коли Палліда підвела голову і повідомила:

– Ми залишаємо цю нору.

Від несподіванки алхімік ледь не розбив реторту-приймач, на стінках якої сріблилася плівка сублімованої речовини. Він обережно поклав приймач на стіл, сів на краєчок ліжника й спробував заглянути в доньчині очі.

– До тебе прийшло знання?

– Так, – пророчиця відкинула край кожуха, її плечі біліли у брудній темряві, наче мармурові. – Тут вже небезпечно.

– Але ж я от-от вироблю тинктуру… – промурмотів Лібр, повернувся до реторт і зменшив полум’я під випаровувачем. – До молодого Місяця залишилося менше тижня.

– На Киддуш Лебанах⁶⁷ небезпека зміцніє.

– Ти впевнена?

– Так.

– А куди ми підемо?

– На схід.

– Східніше від цього сходу? До Тартарії?

– Так.

– А що там?

– Призначення.

– Це неправильно, – тяжко зітхнув алхімік. – Тільки я підійшов до стадії Лева, тільки вийшов на арканічний шлях, як знову все руйнується. Там, у Тартарії, лише варвари, які не відрізняють істинного золота від підлої амальгами. Там Мистецтво не потрібне нікому. Та й дістати необхідних інґрадієнтів не вийде.

– Лише там наше призначення.

– Тобі сказав якийсь дух?

– Не дух.

– А хто?

– Все було, як того разу у Празі.

– Багатойменна?

– Ми не можемо тут залишитися. І не лише тому, що Вона невблаганна. Якщо залишимося, нас вб’ють.

– А де ми там дістанемо гроші?

– А де ми діставали гроші у Празі?

– Ти переоцінюєш свої принади.

– Хіба ж я не біла троянда ночі? – дівчина вислизнула з під кожухів, явивши вбогому просторові своє скульптурне, наче виточене різцем Берніні, тіло. – Хіба не гармонійне вмістилище Пневми?

– Радше вмістилище Нефеш, – буркнув Лібр, проте не зміг відірвати погляду від Палліди, тіло якої немов світилося, а волосся хвилями спадало на міцні стегна.

– Нехай і Нефеш, – посміхнулася пророчиця. – Але навіть в столітніх старців від цього, – вона обома долонями повільно провела стегнами й між стегнами, волога зблиснула на її пальцях, – твердіють прутні.

– Як давні майстри проектували властивості золота на мідь і бронзу, так і Вона спроектувала свої властивості на твою плоть. Попри все, я радий, що свого часу допоміг цій проекції.

– Так навіщо ж ти кажеш, що я переоцінила свої принади? – змавпувала батькову манеру дівчина.

– Ти ще дитина. Твоє тіло лише дозріває до слави.

– Тіло не метал, воно досконале на різних стадіях. Просто форми досконалості відмінні. В Тартарії вельможи цінують світанкові станції досконалості.

– Субстанції, так, – кивнув Лібр. – Серед хіміків також були адепти, які настільки прив’язувалися до здобутих ними тинктур, що забували про мету Мистецтва. Вони доводили тинктури до неймовірної концентрації, до perfectio, але на тому й зупинялися. Унія арканічних елементів залишилася для них недосяжною.

– Поки ми доберемося до золотих дворів Тартарії, моє тіло дозріє до найдовершенішої форми. Я з’явлюся в диких землях за Борисфеном, огорнена непереможною вродою, – Палліда повільно виструнчилась, дугою вигнула спину й зробила «місток», торкнувшись долонями до підлоги.

– У Тартарії тебе зачинять в якому-небудь сералі, а мене зроблять при тобі євнухом, – зітхнув алхімік, уважно спостерігаючи за еволюціями доньчиного тіла. – Варвари полюбляють такі жарти.

– Не бійся, не зроблять, – Палліда звелася на ноги, наблизилась до розпеченої пічки. – На сході живуть різні люди, але там є особлива порода людей. Сильні мужі до вінця переповнені чоловічою силою. Єство моє прагне їхньої сили, прагне Sal barbarum, прагне народжувати від тих мужів білошкірих руйнівників всесвіту. Я знайду там князів і каганів, які насиплять перед нами стільки битих монет, скільки потребує Мистецтво. А ще ми купимо тобі юну наложницю з твердим тілом і невсихаючим лоном.

– Краще купи мені пічку з вугільною вежею і керованою горілкою.

– У тебе, татечку, буде найправильніший атанор⁶⁸, – пообіцяла Палліда. – А також найчорніший вуголь та найгнучкіша і найгарячіша з тартарійських наложниць. Але нам треба думати не про пічки і паливо, а про те, як звідси вибратися.

– Якого роду небезпека на нас чатує?

– Гетьмановій дружині донесли, що її чоловік вчащає сюди не лише за еліксирами і правдивим золотом.

– Вона знає все?

– Так.

– Ти знаєш хто доніс?

– Яке це має значення, – знизала плечами пророчиця. – Може той бридкий єзуїт, а може якась пліткарка, що спить з охоронцем.

– Гетьманчиха спробує нас знищити, – кивнув Лібр після довгого мовчання.

– Недовго чекати.

– Тобі відомо, що саме вона робитиме?

– Пам’ятаєш кульгавого італійця, який купав мене в ослячому молоці?

– Забути важко.

– Той ще був жартун… – дівчина криво всміхнулася. – Він казав мені, що зброєю аристократки є отрута. Мав рацію. Гетьманчиха знайде трунок і заплатить тим, хто доправляє нам їжу.

– Може бути, – спохмурнів алхімік. – От, холера… Тепер я не їстиму.

– Я перевірятиму їжу.

– Ти, дитино, навчена на арсені і ртуті. А якщо та жінка купить рослинний трунок? Тут повно відьом, здатних зробити настоянку з поганок або й «білу діву».

– Треба вшиватися.

– Буде не легко.

– Без зовнішньої допомоги не вийде, – після довгого мовчання визначила Палліда. – А в місті дуже мало знайомих.

– Я знаю, до кого звернутися, – перейшов на латину Лібр. – Але ти маєш прикинутися смертельно хворою.

– І що?

– Скажемо гетьманові, що тобі потрібні ліки, про які не відає його вірменський болус⁶⁹.

– Ну й ім’я ти придумав для товстуна, – розсміялася дівчина. – А якщо гетьман не схоче, аби сюди приходили сторонні?

– Спочатку не схоче, а потім згадає, як воскресав у тобі його мертвий прутень, – алхімік не без темного задоволення зауважив, що його донька здригнулася; ледь помітно, але здригнулася. Він здивувався власнїй зацікавленості, на всяк випадок прислухався до своєї внутрішньої порожнечі; проте там, як і всі останні роки, панував холод.

Лібр провів крізь думки кілька охоронних формул, сухими губами прошелестів невимовлюване ім’я і вголос мовив:

– Зрештою, не обов’язково зустрічатися саме тут. Треба лише сказати кілька слів.

– Я розумію, – кивнула Палліда. – Ти закличеш того аптекаря-єврея, у якого купував галицький камінь? А якщо гетьман скаже тобі написати рецептуру й відправить до аптеки болуса?

– Тоді… – алхімік на хвилину задумався й ціла система зморшок, що нагадувала султанську таґму, ускладнила його чоло. – Тоді я присягну забороненими іменами, що навіть заради тебе не стану ділитися з ним секретом. А відтак присягну, що лише дам аптекареві таємну складову засобу та усно передам інструкцію. Буду бити себе в груди, валятися в нього під ногами, обіцяти все на світі.

– Може спрацювати, а може й ні, – дівчина застрибнула під кожухи. – Гетьман не дурник.

– Ніхто й не вважає його дурником.

– Правильно.

– Утім, профанам – профанне.

– А профанкам – прокляття.

– Не будемо про це, – повертаючись до реторт, Лібр показав на стіни. – У казематах роблять хитрі шпарини.

– Я б давно відчула.

– Марс береже обережних.

Минуло три доби, перш ніж до княжого замку покликали аптекаря Пінхаса. Конецпольський дозволив батькові хворої зустрітися з ним у палацовому покої в присутності двох досвідчених драбів. Побачивши Лібра, Пінхас жодним рухом не виказав, що знає алхіміка. Він мовчки вислухав довгі формули, мовлені мовою, якої драби не чули ані в землях Корони, ані в далеких походах, взяв фіал з коричневим порошком, дві золоті монети, розкланявся й пішов.

Решту того дня з пічної труби над аптекою йшов синюватий дим, а вулицею розповзався дивний запах, від якого пси гарчали, коти пчихали, а гайвороння кружляло вузькими спіралями. Стара ворожка, що жила за квартал від аптеки, тричі виходила на ґанок, довго й ретельно принюхувалася до повітря, шмигала носом, відтак кинула до пічки сухої трави та щось бурмотіла над нею, аж поки на південний обрій не виповз Місяць.

Лише зійшла ніч, Пінхас вислизнув з аптеки. Оглядаючись й уникаючи місячного світла, він дістався кам’яниці, яка однією стіною зрослася з синагогою. Тричі по три рази постукав у двері. За хвилину йому відчинили.

Разом із воротарем аптекар спустився сходами до підземелля, освітленого масляними світильниками та заставленого різноманітним крамом. Вузьким переходом вони дійшли до підвалу, розташованого на іншому боці вулиці. Сальна свічка, яку ніс воротар, вихоплювала з мороку земляні стіни, дерев’яне кріплення та павутиння. При виході з підвалу шлях заступила невиразна постать. Пінхасу підсвітили обличчя, впізнали й повели до верхніх покоїв.

Там, у невеликому приміщенні, жодна стіна якого не межувала з вулицею, зібралися старійшини єврейської громади. У всіх суміжних приміщенях розставили вартових й навіть на горищі чатував один із синів господаря дому. На аптекаря чекали вже більше години, тому запросили читця з приємним голосом. Глухі звуки священого речитативу він так розмежовував наголосами і паузами, що ритм читання підкорив ритми сердець. Всі в приміщенні дихали як одна людина і це заспокоювало присутніх. Їм здавалося – а, може, так воно й було – що в єдності цій мешкала древня непереможна сила.

Лише Пінхас переступив поріг, чтець згорнув свій сувій і залишив зібрання.

Присутні склали спільне моління, тепер вже об’єднавши свої голоси. Відтак на певний час запала мовчанка, як і годиться в зібраннях поважних мужів, котрі у тиші пізнають не менше, аніж у розмові.

Першим порушив мовчання господар дому, привітавши Пінхаса й запевнивши, що все оголошене залишиться між присутніми. В ритуальних присягах вони не бачили необхідності, адже знали один одного багато років. Особливістю зібрання була присутність усіх трьох міських фармацевтів, кожний з яких виглядав на колоритну фігуру.

Найповажнішим та найдосвідченішим із трійці вважали достойного Лейба, родича белзького ребе, знавця лікувальних настоянок та еліксирів. Він вчився у Кракові, де разом з медичним фахом отримав знання від книжника Шломе Злочівського. Консультації Лейба цінувалися в землях чотирьох воєводств, а палацовий медикус радився з ним щодо настоянок та еліксирів, що ними лікував князя від подагри, згущення жовчі та жорстоких зимових простуд. Лейб носив оксамитові шапки чудернацької форми, фасон яких залишався незмінним вже чотири десятиліття. Злі язики називали їх «гарбузами», але сам фармацевт стверджував, що лише наймудріші та найосвіченіші з аптекарів коронних земель мають право на таку прикрасу. Годі й додавати, що борода Лейба була довгою, білою і розчесаною, персні – масивними, а на плечі він клав золотого ланцюга.

Другим за гідністю, позицією та гонорарами рахували Авремла, неперевершеного у приготуванні парфумів, помічних мастил та засобів для розтирання. Його борода ще не до кінця посивіла, а блаватна баретка за розмірами була втричі меншою за Лейбову шапку. Аптекаря-парфюмера знали як релігійного скептика, поета та поціновувача жіночої вроди. Значна частина його прибутків осідала у шинках і борделях, але навіть ребе не наважувався публічно засуджувати Авремла, адже жінка ребе та чотири його доньки отримували від майстра амбре, мускус, gummi arabicum⁷⁰, кьольнську воду та алоєве мастилко. Й усе це з відчутною скидкою.