– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

– Він смішний, – прокоментувала Індиго.

– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

– Таж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

– Пшол нах, любий брате.

– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

– Розумне, я сподіваюсь?

– Найрозумніше.

– Валяй.

– На чиєму ти боці?

– На правильному, брате.

– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

– Вважай мене гобліном.

– Я, брате, не люблю фентезі.

– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.

– Навіть так?

– Так.

– Налякав.

– Купи собі памперсів.

– Я думав, ти ідейний перець.

– На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

– Я вразливий найманець.

– Це неправильно.

– Чому? Это не поперёк понятий.

– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

– Ні. Вона на субпідряді.

– Тобто?

– Її найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гобліне?

– Дім Правди.

– Це теж щось із фентезі?

– Це з інших текстів.

– З яких?

– Перекладених з тибетської.

– Параноя продовжується?

– Думай, що хочеш.

– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

– Талант.

– Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

– Правда, – без пафосу підтвердила Індиго.

– Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.

– Тільки кокарди в тебе немає.

– Не склалося в мене з кокардою… А між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

– Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

– Ти жжош, брате.

– А ти думав.

– Ок. Тоді – бай, гобліне!

– Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, який даремно пантрував гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

– Діана?

– Так.

– А чого мовчиш?

– Незнайомий номер.

– Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

– Подобається?

– Прикольно.

– Приїхати до тебе?

– А в яку суму мені це обійдеться?

– Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

– А якщо без приколів?

– Сто євриків.

– Гм… Нє по-дєцкі.

– Дисконт – п’ятдесят.

– Ок. Домовилися. Чекаю. Пам’ятаєш адресу?

– Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм’яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній – вже зайвий і сухий – ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.

– Хто там в тебе? – спитав голос Одноокого Гобліна.

– Дєвашка.

– Малій ця твоя тьолка не подобається.

– То нехай уйобує до свого інтернату.

Яра матюкнувся і вимкнув зв’язок.

– До тебе привезли малолєток з інтернату? – розсміялася Діана. – Вибач, що я так поспішила…

– Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.

– Я це все знаю, мася.

– Ти що, теж там вчилася?

– Ні, не там, – Діана розсміялася. – Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всім нотам. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам’ятаєш?..

– Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.

– За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне лаве.

– І ці чорти не бояться?

– Кого?

– Ну так, дійсно, кого їм боятися…

– А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».

– Маркіза де Сада начиталася?

– Я Сада не люблю. У нього не монастирі, а якісь м’ясокомбінати. Целок там ґвалтують і ріжуть, як на консерви. А мені завжди сниться така ніби школа, де пацанок вчать сексу. І практики, і теорії.

– Тільки дівчат?

– Пацанів теж, але я їх у сні не бачу. Знаю, що вони також є, але не бачу їх. Вони десь окремо.

– Ти розкажеш мені про цю школу?

– Ти любиш слухати про таке?

– Ну, коли таке розказує сама божественна Діана…

– Божественна? Вау! Ти такий ма-а-а-ася…

– Розповідай.

Потім знову, майже пошепки:

– Роз-по-ві-дай.

9

Школа Х (сон Діани)

…Учителька з рожевої кімнати своєрідна і гарна. Сильна, довгонога фашистівка. Вона ходить між рядами учнівських столів, як лісова кішка. Тому її поганяло – Багіра. Вона одягнена у вузьку шкіряну спідницю і шкіряну жилетку з металевими шипами. Сьогодні її шкіряний нагай висить біля класної дошки, на якій написана тема: «Пристрасть у сапфічній поезії». Сьогодні вона нікого не шмагатиме. Такі правила.

Діана пише твір на вільну тему. Хоча Багіра дозволила писати академічно: про Давню Грецію і лесбійку Сапфо. Та з вихованок, котра напише найкращий твір, отримає право на ніч з будь-якою іншою ученицею класу. На одну ніч та стане рабинею авторки найкращого твору. Коли Діана думає про це, їй чомусь хочеться плакати. Вона бачить сторінки зошита крізь сльози.

Тому вона на хвилину припиняє писати і дивиться на ту, про яку пише. Та сидить напроти. Як і всі вихованки школи Х, вона одягнена у коротеньку синю спідничку і білий піджак. У неї довгі бліді ноги. Вона білява, з високими грудьми і ляльковим обличчям. Кажуть, що вчителі найчастіше беруть до своїх кімнат на «нічні чергування» саме цю блідоногу «ляльку». Хоча в класі є красивіші за неї дівчата. У їхньому класі вчаться самі лише красиві дівчата.

Діана хоче її на одну ніч. Не тому, що кохає її, а тому, що ненавидить. «Лялька» її образила. Вона при всіх назвала її «кривоногою сучкою». Діана тоді не наважилася кинутися на неї і розбити їй ніс. Біля «ляльки» завжди крутяться три закохані в неї дівчини. Одна з них навчена бойових мистецтв. Але вночі, у Залі Насолод, цих охоронців не буде. Тільки пані, рабиня і відеокамери. Діана мріє побачити ляльчине обличчя, міцно затиснуте між отими «кривими» ногами. Черговому на пульті буде на що подивитися.

За правилами школи Х із «рабинею» дозволено робити усе, що не призводить до непоправного каліцтва і втрати сексуальної привабливості. Заборонено зрізати шкіру, припікати обличчя сигарою або ж ламати кістки. Але ґвалтувати гумовим членом і бити нагаєм не заборонено.

Якщо твір отримає перше місце, Діана прийде до Багіри і попросить в неї гумове чудисько півметрової довжини. Багіра не дасть іграшку просто так. Але заради помсти можна витримати півгодини з фашистівкою. Діана Багірі подобається. Може, не так, як сексапільна блідонога тварюка, але подобається. Діана вміє граційно вигинатися під різкими жалячими ударами шкіряного нагая. Діана добре імітує пристрасть, граючись з великими темними сосками вчительки. Одного разу Діана довела фашистівку до оргазму.

«Лялька» про все здогадується. Вона непомітно, так, щоби не побачила Багіра, показує Діані «фак». Якщо перше місце отримає твір «ляльки», вона напевне вибере Діану. «Лялька» вміє шмагати. На практичних заняттях у чорній кімнаті вона з першого удару змушує партнерку кричати. Діана думає, як воно виглядатиме: на цілу ніч опинитися «рабинею» блідоногої. Напевно, під її безжальним нагаєм вона спочатку захрипне від криків, потім вцюняється, а потім втратить свідомість. Ще деякий час вона висітиме на ланцюгах і ременях, немов дурний шматок м’яса, аж поки лікар офіційно не визначить досягнення «межі ризику» і не відправить її до шкільної лікарні під крапельницю.

Діана не боїться болю. Вона звикла до нього. Діана боїться побачити втіху і пристрасть у блакитних очах суперниці. Вона знає, що після кожного вдалого удару «лялька» пильно дивитиметься їй в очі. Про щось вкрадливо запитуватиме. Особливо після ударів з відтяжкою, коли нагай залишатиме на стегнах Діани не просто червоні смуги, а тонкі клапті здертої шкіри. Вона цілуватиме мокре обличчя Діани, всотуючи її біль і відразу, вона здригатиметься від насолоди. Тоді можна буде спробувати вкусити її. Але тварюка досвідчена й обережна…

Цікаво, що роблять з блідоногою вчителі під час «нічних чергувань»? Щось таке, чого не витримують інші? Кажуть, що у вчителя філософії є спеціально навчений вівчар. Цікаво було б подивитися, як пихата «лялька» віддається псові.

Діана посміхається. Сльози висихають, олівець знову шкрябає по паперу. У своєму творі Діана описує ідеальну лесбійську коханку. Зовнішність ідеальної коханки вона запозичила в «ляльки». Вона описує свою шалену пристрасть до її блакитних очей і блідих кінцівок. Вона прикрашає цю блідо-блакитну брехню цитатами з віршів Сапфо. Нехай Сапфо їй вибачить. Нехай її пробачить Лола, чорношкіра вихованка, яка вже третій тиждень закохана у Діану. У Лоли довгий язик і сильні руки. Якщо Діана цього разу програє, Лола залиже своїм довгим язиком її рани. Таким язиком можна зализати усю недосконалість світу.

Діана знову плаче. Літери розпливаються перед її очима. Але вона дописує твір.

Мітелик марно намагався боротися зі сном. Голос Діани став лоскотливим, голос вже не тримав його уяву над поверхнею втоми і забуття. Сон огортав його і розступався перед ним. Так вода океану приймає в себе збитий літак. Проминула маленька вічність, і він зрозумів, що під поверхнею сну ховається садистична казка Діани. Він тепер у неї в гостях, він мандрує школою Х. «От до чого приводить спілкування з телепатами», – коментує це попадалово якась інша частина його уяви.

Школа Х (сон Валерія Петровича, частина перша)

Він у салоні, обставленому меблями у стилі Людовіка П’ятнадцятого. Палає грандіозний комин з мармуровим левом на гранітній полиці. Навколо тільки жінки. Старші – із зачісками у стилі 50-тих «під Бетті Пейдж» – одягнені у пін-апівські спідниці й лосини. Молодші – повністю оголені, з металевими нашийниками і сталевими ланцюжками на стегнах та зап’ястках. Володарки і рабині. Педагоги і вихованки школи Х. На самого сновидця ніхто із присутніх не звертає уваги. Він розуміє, що волею Сил йому дана невидимість.

Навколо великого обіднього столу йдуть активні приготування. На великі срібні таці дівчата-рабині накладають овочі і фрукти. Серед рабинь-вихованок він бачить Діану. Вона молодша й ще сексуальніша, аніж у тому напрямі реальності, де вони зустрічалися на сексодромі Новака. Але решта дівчат не поступається їй у довершеності облич і тіл. Тому її краса в цьому сні не засліплює. Вона просто одна із зірок оксамитового сузір’я тіл.

Діана несе плетений кошик з грушками. Її груди підстрибують від кроків. Біля столу вона зустрічається поглядом з іншою рабинею, рудою і зеленоокою. Вона вища за Діану, в неї високі груди і пружні сідниці. Її тіло вкрите ластовинням і через те здається золотавим. Вона закута у сталевий «пояс вірності». Маленькі ґрати закривають вхід до її лона. ґрати зачинені мініатюрним замком. Сновидець бачить найменші деталі на обличчі рудої. Маленьку плямку над верхньою губою. Свіжий слід від нагая, що йде від вуха до гострого підборіддя. Червоне мереживо судин на очних білках. На сталевому поясі рудої вибиті змія і зірка. Обидві дівчини на мить застигають у напружених позах. Стегна вигнуті, ноги розставлені. Мітелик зауважує краплини поту на голеному лобку Діани. Але мить минає і дівчата розходяться.

Одна із володарок кличе Діану до себе. Та наближається до мускулястої «Бетті Пейдж», схиливши голову на знак покори. «Бетті Пейдж» бере Діану за підборіддя, піднімає її обличчя і щось каже. Сновидець не чує слів. Але знає, що в них міститься наказ. Губи Діани шепочуть слова покори. Тоді володарка нагороджує рабиню цілунком. Потім кладе руку на її лоно. Діана схиляє голову.

Володарка і рабиня виходять на металевий майданчик перед комином. Діана стає на коліна. Дві інші рабині підводять до неї (а точніше, підтягують, бо йти він не може) великого дога. Морда пса закрита шкіряною маскою, лапи фіксовані металевими розпорками. Діана збуджує дога рукою. Вона масує його геніталії вправно і впевнено. Її обличчя червоніє, вона важко дихає. Кінчик її язика пробігає випнутими губами. Статеве приладдя звіра повільно і впевнено досягає страхітливих розмірів. Володарка посміхається і знов щось наказує. Діана на кілька секунд застигає, потім лягає навзнаки…

У цю мить ніби змінюється кадр.

Тепер він у великій, яскраво освітленій і теплій кімнаті. Це Зала Насолод, тут є все, що може придатися для всіх можливих різновидів тілесного спілкування. Від маленьких подушечок, кремів і відерця з товченою кригою аж до справжньої диби з ручним приводом. Він розглядає це святилище Венери. Він знов невидимий для тутешніх, але може бачити все.

На його подив, на дибі нікого не розпинають. Дві дівчини кохаються на розкішному ліжку. Одна з них чорношкіра, друга – струнка білявка з обличчям рідкісної харизматійної вроди. Він знає, що її зовуть Софією. «Звідки я це знаю?» – запитує він себе, але запитання залишається без відповіді. Натомість народжується відчуття, що він знав, знає і знатиме її десь у вічному поверненні, у минулих і майбутніх своїх життях.

Чорношкіра виціловує груди Софії. Немов от-от почне їх з’їдати. Краплини поту на тілі чорношкірої блищать, наче дрібні перлинки. Софія стогне. Дуже пристрасно і мелодійно.

Мітелик наближається до ліжка, але його увагу відволікає фреска на стіні кімнати. На фресці зображені дві пташини. Павичі або фазани, Мітелик зле розуміється на птахах. Одна пташина тримає у дзьобі нагай, друга – пальмову гілку. Над цим малюнком намальовані п’ять коринфських колон. Кожна пофарбована у певний колір. Над білою намальовано місяць, над жовтою – сонце, над зеленою – знак Юпітера, над червоною – Марса. Лише над синьою намальовано змію і зірку.

Чомусь він не може відірвати погляду від змії і зірки. Він намагається порахувати, скільки в зірки промінчиків, і раптом прокидається.

Діана стояла біля вікна. Він задивився на темний силует її тіла. Вона уважно вивчала екранчик своєї навороченої мобіли. За вікном починався ранок.

– Іди до мене, – покликав він.

– Мені треба йти, – Діана була відчужена і холодна.

– Куди?

– На виклик. Мені прислали SMS.

– Отак зранку?

– Так.

– Важко тобі.

– Це такий бізнес, мася.

– Я бачив сон про твою школу Х.

...