Павуки-фаланги зовсім не отрутні, як багато хто вважає. Великі екземпляри своїми щелепами можуть поранити шкіру людини. Звідси шматочки їжі, що залишаються на щелепах, можуть потрапити у ранку і викликати запалення, але не більше того. У фаланги немає витягнутих уперед вигнутих клішень (як, наприклад, у скорпіона). Фаланги, а точніше сольпуги, – один із різновидів павукоподібних тварин. Це – нічні хижаки, мешканці пустель і сухих степів, у більшості своїй досить великі і рухливі. Відомо близько 600 видів фаланг. До речі, наукова назва цих павуків – сольпуги – означає «ті, що уникають сонця». «Фаланга» – слово грецьке і у стародавні часи мало кілька значень. Основне – довгастий шматок чого-небудь, звідси і всі інші значення: чи то суглоби (фаланги) пальців рук і ніг, чи бойова фаланга – щільно зімкнутий стрій воїнів важкоозброєної піхоти, чи, нарешті, павук, названий так за довгі суглобисті ноги. Цікаво, що Аристотель фалангою іменує і павука, якого називають так сьогодні, і павука-тарантула, і павука-косарика.

Чи може муха покохати павука?

Традиційно вважається, що взаємини мух з павуками досить повно описуються знайомими з дитинства рядками Корнія Чуковського з казки про Муху-Цокотуху (подаємо у перекладі Марії Пригари):

 
А павук підступає,
Гострі зуби у зв’язану
Муху встромляє,
Крутить їй павутинками крила,
Смокче кров із гарячого тіла.
 

Проте це не цілком відповідає дійсності. У деяких випадках ці комахи можуть прекрасно уживатися одна з одною. Так, наприклад, спостереження, проведені в джунглях Панами, показали, що на деяких великих павуках живуть маленькі мушки. За звичай вони сидять на спині павука, а коли той піймає чергову жертву і впорсне у неї травні секрети, що розріджують її тканини, мушки переповзають на пійману тварину і починають її смоктати. Щоправда, яку користь одержують самі павуки від такого союзу, не зовсім зрозуміло. Можливо мухи обчищають «зуби» павука від залишків їжі.

Як налякати комара?

Наприкінці 70-х років минулого століття у США та деяких інших західних країнах з’явилися електронні генератори ультразвуку, які нібито відлякують комарів. Стверджувалося, що кишеньковий прилад випромінює нечутний для людини звук частотою 21–22 кілогерців, який, мовляв, мав тримати кровожерів на відстані не менше двох з половиною метрів. Теоретичні обґрунтування наводилися різні: за одним твердженням такий звук властивий кажанам, ворогам комарів, і тому відлякує їх, за іншим – прилад імітує «спів» комара-самця, а оскільки кусаються тільки запліднені самки, вони уникають непотрібного їм шлюбного союзу.

Однак проведені Американським управлінням з охорони навколишнього середовища випробування 13 різних моделей генераторів, які випускалися у США та інших країнах виявили, що електронна зброя виявилася зовсім марною. Очевидно, службовці управління, які випробували прилади, немилосердно були покусані комарами, тому що управління вдалося до самих рішучих заходів для заборони продажу та імпорту антикомариних генераторів у США. Так луснув черговий «науковий» міф. Проте американці могло б заощадити значні кошти і час, витрачений на іспити, якби ознайомилися зі статтею, надрукованою ще у 1974 році в журналі «Медична паразитологія», який друкувався у СРСР. У ньому, між іншим, повідомлялося про негативні результати досліджень по використанню можливостей ультразвуку для боротьби з комарами.

Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закінчити трапезу, ніж прибити на місці, оскільки від хоботка, що залишиться в шкірі, здується пухир. Однак це невірно. Пухир здувається від того, що комар заносить своїм хоботком мікроорганізми, які спричиняють зараження. Чи залишається при цьому сам хоботок у шкірі, чи ні – не має значення. Тому, якщо комар починає ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на місці є єдино правильним.

Кого боїться страус?

Існує думка, нібито страус ховає голову в пісок у хвилину небезпеки. Однак це не відповідає дійсності. Цю легенду створив ще дві тисячі років тому давньоримський письменник Пліній. Сучасні наукові спостереження, проведені австралійськими вченими, показали, що насправді страуси лише опускають голову на землю, щоб дати відпочити м’язам довгої шиї. Дихання у цих великих птахів дуже активне і, сховавши голову в пісок, вони б моментально задихнулися. Тому з наукової точки зору старий міф був абсолютно безграмотним.

До речі, нинішні страуси – зовсім не дикі тварини, як багато хто думає. Вони давно вже одомашнені. На страусових фермах, яких в одній тільки Африці не одна сотня, гігантських птахів розводять у величезних кількостях. У продаж іде все: м’ясо, пір’я, яйця, шкіра, з якої роблять різноманітне взуття, сумки, гаманці. Завзяті фермери зробили статтею доходу навіть просте відвідування таких ферм туристами. Тут демонструються страусові перегони, пригощають яєчнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловік. Останнім часом розводити страусів почали і в Україні, хоча у заповіднику Асканія-Нова ці великі африканські птахи живуть вже давно.

Де у павича хвіст?

Хто з нас не спостерігав у зоопарку павичів і не любувався їх яскравим фантастичним хвостом. Однак те віяло, яке усі чомусь називають «хвостом» павича, – насправді лише верхні пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвіст павича не помітний і служить опорою для розкішного віяла.

Мал. 1.10. Так виглядає справжній хвіст павича (праворуч)

До речі, існує романтичний давньогрецький міф про те, як у павича з’явилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так він хотів уберегти її від гніву своєї дружини Гери. Але та зажадала корову собі в дарунок і приставила до неї Аргоса – чудовисько, тіло якого було вкрите безліччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, і тоді Гера перенесла очі вбитого чудовиська на оперення павича.

Пізня осінь, граки відлетіли?

Хто не пам’ятає ще зі шкільних років знамениті рядки з вірша російського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:

 
Пізняя осінь. Граки відлетіли,
Ліс оголився, поля спорожніли…
 

Саме грачиним перельотом після листопаду, вже майже перед самою зимою закінчується в Україні, а так само і у Європейській частині Росії, грандіозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осіння подорож граків стає усе коротшою. Птахи мовби стали забувати ті краї, де зими тепліше, ніж на їхній батьківщині. А от багато хто з нас, твердо пам’ятаючи, що грак – птах весняний, зустрівши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичів (наприклад, ворона, а то й ворону). Дійсно, граки були і залишаються гінцями весни. Однак вже приблизно років зо п’ятдесят межа їхніх зимівель відсувається в напрямку весняного перельоту, тобто на північний схід. Чимало їх стало справді осілими птахами, які проводять усю зиму біля власних гнізд. Саме тому граки узимку на вулицях і в парках наших міст – не така вже й дивина.

Хто сказав «ку-ку»?

Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як кує зозуля. Образ тужливої жінки-зозулі, починаючи зі знаменитого «Слова о полку Ігоревім», став уже хрестоматійним. Однак не всі знають, що самиця-зозуля ніколи не кує, а лише видає квапливе «вік-вік-вік». А ось хто справжній горлань, так це закоханий самець. Він піднімає свій хвіст догори, злегка розпускає крила, надуває зоб і вигукує своє «ку-ку» іноді по 60–70 разів підряд.

Невірно й те, начебто усі зозулі ведуть життя паразитів. В Америці, наприклад, є зозулі, у яких декілька самиць збираються разом і будують спільне гніздо, у якому потім спільно вирощують потомство. Не усім погана і наша зозуля. Вона, зокрема, знищує шкідливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких інші птахи обходять стороною.

Зірке око

Гострота зору орлів давно вже стала легендою і ніколи не піддавалася сумніву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, ніж у людини. Однак на справді це не відповідає дійсності. Як установили вчені з Бірмінгемського університету (Великобританія), досліджуючи найбільш зірких з орлів – білохвостих – удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночі – взагалі нарівні з нею, оскільки очі птаха гірше адаптуються до темряви.

Підтверджують це і досліди, проведені в Австралії. В ході експериментів при повному денному освітленні піддослідний клинохвостий орел зумів чітко розпізнати одну з двох принад при відстані до неї лише в півтора рази більшій, ніж це вдається людині з нормальним зором. Таке співвідношення є теоретично обґрунтованим, якщо зіставити фокусну відстань ока цього орла і людського ока – 22 і 17 міліметрів відповідно. В міру ж зниження освітленості гострота зору в орла падала швидше, ніж у людини. Ось чому пернаті хижаки рідко полюють у сутінках. Очі інших видів хижих птахів мають ще меншу фокусну відстань, ніж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.

Риб’ячі розмови

Здавна укоренилося уявлення про те, нібито риби не видають звуків. Склалася навіть приказка: «Німий, як риба». Однак це невірно. Мешканці підводного світу видають не тільки приваблюючі партнера звуки, але й оборонні сигнали. У деяких морських тропічних риб «голос» настільки голосний, що його можна почути без будь-яких приладів. Він може навіть викликати вибухи акустичних мін, які спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такі випадки відзначалися наприкінці Другої світової війни. Однак вода, прекрасний провідник звуку, чіпко утримує їх, і межа розподілу двох середовищ, щільність яких є різною, стає перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повітря. Тому для прослуховування риб потрібний гідрофон.

Цікаво, що «даром мовлення» володіють як морські, так і прісноводні риби. Так, наприклад, в Амазонці «розмовляє» приблизно кожний другий чи третій з двох тисяч видів риб, що мешкають в її водах. Особливо багато таких «базік» серед сомів та харациноподібних риб. У риб утворилися специфічні звукові апарати. Якщо у вищих хребетних і птахів звуковий орган один – гортань, то риби для відтворення звуку використовують і плавці, і зуби, і зяброві кришки, і плавальний міхур. Звуки, що видаються рибами, найрізноманітніші: це і цвірінькання, і ричання, і скрипіння. Всі вони призначені для відлякування хижаків і конкурентів.

З життя лососів

Загальновідомо, що тихоокеанські лососі – кета, горбуша, нерка та інші – рухаючись до своїх нерестовищ, упевнено переборюють не тільки зустрічний плин рік, але й мілини, перекати, водоспади та інші перешкоди. Під час нересту лососі перестають харчуватися і дотепер вважалося, що основним джерелом енергії для них у цей період служать жири та вуглеводи. Однак, як установили вчені з Інституту біології моря у Владивостоку (Росія), запаси цих речовин знищуються приблизно за тиждень після початку голодування. Насправді основним джерелом енергії для лососів стають м’язові білки, які складаються з амінокислот, що цілком можуть служити для синтезу глюкози – головного постачальника енергії для живої клітини. У лососів два види м’язів – білі і червоні; під час голодування «на поживу» йдуть білі м’язи, а червоні працюють до кінця нересту. При цьому риба втрачає більше половини маси тіла, порушується робота механізмів, що регулюють обмін речовин, і незабаром після нересту зовсім знесилівши, риба скачується за течією ріки і гине.

Проте невірно, нібито всі лососі гинуть після метання ікри. Так, наприклад, шляхетний лосось, більш відомий як сьомга, продовжує жити і дає потомство ще до п’яти разів.

Товариські пустельники

Відомі усім, хоча б з чуток, раки-пустельники насправді зовсім не раки, а краби. Просто вони не підгинають своє м’яке черевце під широкий головогрудий панцир, як інші краби, а ховають його в порожню раковину молюска. Тому й тіло у них не зжалося, а залишається витягнутим, трохи нагадуючи річкового рака.

Мал. 1.11. Рак-пустельник та його «приятелька» актинія

Не зовсім справедливе й іменування їх «пустельниками». Насправді раки-пустельники можуть бути досить таки товариськими. Наприклад, деякі з них носять на раковині для додаткового захисту пекучу актинію. Сама актинія при цьому харчується шматочками, що перепадають з «хазяйського столу». Є навіть пустельники, що вважають раковину непотрібною, саджають актинію прямо на спину і сміливо розгулюють по морському дну.

Зубасті молюски

Не відповідає дійсності поширена думка, начебто молюски не мають зубів. Насправді багато молюсків користаються оригінальним механізмом для захоплення і здрібнювання їжі – так званою радулою. Це еластична рогова стрічка з поперечними рядами зубів на зразок напилка. Ці зуби виглядають у різних молюсків по-різному. М’язи рухають радулу вперед-назад і зуби труть їжу, відриваючи від неї шматочки. При цьому самі зуби поступово зношуються, випадають, особливо на передньому краї радули, а на задньому виростають і рухаються вперед нові.

Про черв’яків справжніх і уявних

Помиляється той, хто вважає начебто черв’як – маленька незначна істота. В Австралії, наприклад, живе черв’як довжиною приблизно 3,6 метри, здатний видавати звук, схожий на дзюркіт води при зливі з ванни. Це так званий гігантський дзюркотливий черв’як Гіпсленда. Австралійці дуже шанують свою «королеву черв’яків» і щорічно влаштовують на її честь справжні фестивалі. А уряд навіть виділив кошти для збереження цього унікального створіння.

А от добре відомий морякам корабельний хробак насправді не хробак. Це так званий морський свердлувальний молюск тередо. Зовні він дійсно схожий на хробака: подовжене тіло, на передньому кінці якого збереглися дві стулки раковини. Зрушуючи і розсовуючи ці стулки, тередо свердлить деревину, занурену в море, – днище судна, палі, обшивку пристані. Раковина покрита дрібними гострими зубчиками, які і точать дерево. Тирса, що створюється під час свердління, йде на корм тварині.

Черв’ячки, яких можна побачити у грибах, фруктах і овочах, насправді не є черв’яками. У грибах це здебільшого личинки грибних комариків, а також деяких жучків, у фруктах – переважно гусениці плодожерок.

Хижа гусениця

Згідно з досить поширеним уявленням, гусениці малорухомі і харчуються винятково листям та плодами рослин. Однак це невірно. Насправді гусениці не гидують і м’ясними стравами. Так, наприклад, на Гавайських островах живуть зо два десятки видів метеликів-п’ядунів, чиї гусениці ловлять мух та інших дрібних комах. Хижа гусениця має в довжину два-три сантиметри, її кінцівки озброєні гострими пазурами. Бачить гусениця погано і під час ловів жертви покладається в основному на дотик. Варто необережній мусі торкнутися однієї з численних щетинок, які усівають тіло гусениці, як хижачка робить блискавичний випад і схоплює здобич. Цей кидок триває одну дванадцяту частку секунди. А метелики, як їм і належить, харчуються нектаром квітів.

Блакитна кров

Невірно, начебто у всіх тварин кров тільки червоного кольору. Кров низки тварин, що знаходяться на нижчих щаблях еволюції (павуки, скорпіони, краби, молюски, головоногі) має блакитний колір. Вчені інституту зоології Мюнхенського університету (Німеччина) визначили структуру гемоцианіну – речовини, яка на відміну від гемоглобіну має у своєму складі не залізо, а мідь і додає крові блакитного кольору. Гемоцианін, так само як і гемоглобін звичайної червоної крові, виконує функції переносу кисню з легень до тканин. Але, на відміну від гемоглобіну, що поєднує чотири підодиниці, кожна з яких може зв’язувати і вивільняти один атом кисню, у гемоцианіні мається аж 24 підодиниці, які при цьому у чотири рази крупніші за підодиниці гемоглобіну. Дослідники вважають, що молекула гемоцианіну є ідеальним переносником кисню. У павуків немає вен і артерій, тому кров омиває усі тканини, а гемоцианін забезпечує при цьому точну регуляцію, і необхідна кількість кисню надходить у потрібне місце. Функція гемоцианіну відповідає також температурному режиму павука, який визначається температурою навколишнього середовища.