Хибною є думка, нібито у котів і собак очі світяться в темряві. Насправді очі тварин не випромінюють, а лише відбивають світло. У багатьох тварин, особливо у тих, які ведуть переважно нічний спосіб життя, під сітківкою ока знаходиться так званий тапетум, або відбивна оболонка. Це шар сріблястих кристаликів гуаніну – тієї ж речовини, що додає блиску риб’ячій лусці.

Мал. 1.5. Очі у котів «світяться» завдяки тапетуму

У звичайному оці значна кількість світла проходить крізь сітківку, не викликаючи реакції її чуттєвих кліток. Тапетум відбиває світло, змушуючи його пройти через сітківку ще раз, тобто світло використовується двічі. Такий пристрій ока значно підвищує його чутливість і дозволяє краще бачити в темряві. Наприклад, кішка здатна ясно бачити навколишні предмети при освітленості в шість разів менше тієї, що потрібна людині. А оскільки задня стінка очного яблука має ввігнуту форму, та ще перед нею знаходиться збірна лінза – кришталик, то й виходить щось на кшталт маленького прожектора. Якщо стояти прямо перед твариною, можна бачити досить сильний блиск, навіть якщо очі відбивають усього лише слабке світіння нічного неба. Але при повній відсутності світла, очі у тварин не світяться.

Собачий холодильник

Невірною є думка, начебто собаки потіють через язик. У собак є кілька ділянок шкіри з потовими залозами, але біля морди потових залоз немає. Просто собака охолоджує себе швидким диханням. Коли вона висуває язик, то робить це тому, що він вологий і випаровуванням допомагає їй остудитися.

Однак не язик – головний собачий «холодильник», а ніс. У спеку пси дихають немов йоги – вдихають носом, а видихають через рот. І це не випадково. Усередині довгих собачих носів умови для випаровування вологи куди краще, аніж на поверхні язика. У носі повітря тісніше стикається з вологими слизуватими оболонками, швидше насичується вологою, краще сприймає тепло. Тому літр повітря, яке видихується собакою у літню спеку, містить близько 25 калорій. А щоб «холодильник» справно працював, у собачий ніс безперебійно постачає воду спеціальна велика залоза. Саме тому у спеку ніс у собак завжди мокрий.

Заяче серце

«Боягузливий, як заєць» – цей та інші вирази, що характеризують маленького звірка, усім запам’ятались ще з дитинства. Однак така характеристика є невірною. Насправді заєць – хоробра тварина. Багато з нас не розуміють того, що ноги рятують швидкого зайця в боротьбі за існування. Якби зайці не могли так швидко бігати, їх давно б уже знищили хижаки. Але заєць ніколи не біжить стрімголов від страху. Рекордні швидкості він показує тільки у крайніх випадках, за звичай же заощаджує сили. Від звичайного, не мисливського, собаки заєць тікає не поспішаючи, повертаючись боком і оглядаючись на переслідувача. У місячну ніч досить часто можна спостерігати, як заєць спокійно гризе качан на городі, а на нього гавкає прив’язаний до ланцюгу дворовий пес.

Інша річ, коли зайця переслідує хорт, швидкість бігу якого дорівнює, а іноді перевищує швидкість бігу зайця. У таких випадках «косий» розвиває граничну швидкість і, навіть відірвавшись від собаки, продовжує мчати ще кілометра зо три. Проте це зовсім не боягузтво. Просто у сполоханого зайця немає іншої можливості врятуватися від ворога. Але заєць вміє і захищатися. Відомі випадки, коли нападники – хижі птахи (орли, шуліки та інші) ставали… жертвою маленького звірка. Заєць, падаючи на спину і відбрикуючись, пазурами сильних задніх лап може завдати шкоди великому пернатому хижаку. Не один мисливець відчув на собі силу заячих лап, необережно взявши пораненого звірка за вуха. Нерідко гострими пазурами задніх лап заєць наносить мисливцям серйозні рвані рані. Цікаво, що в деяких народів Африки саме заєць, а зовсім не лев, є символом хоробрості.

Їжачок без туману

Казка про їжачка, що наколює на колючки яблука і гриби, а потім довгими зимовими вечорами гризе запасені продукти у себе в нірці, – усього лише міф. Насправді їжаки не запасають на зиму їжу, а міцно сплять узимку. І потихеньку витрачають підшкірний жир, накопичений аж ніяк не на яблуках. Улюблена їжа цих маленьких «дикобразів» – комахи, включаючи бджіл і ос, укусів яких їжаки зовсім не бояться. Звичайно, у неволі їжачки можуть вживати і рослинну їжу – ті ж яблука, горіхи, насіння, картоплю і т. ін. Але ж в неволі чого тільки не станеш їсти. Мишей їжаки, усупереч поширеній думці, також не їдять. Тому що не наздоганяють їх. Можуть з’їсти хіба що новонароджене мишеня, якщо пощастить наштовхнутися на мишачу нору.

Причиною міфу про велику любов їжаків до яблук стали кліщі. Часом паразити настільки дістають бідного їжачка, що він улаштовує собі «дезінфекцію»: знаходить опалі кислі яблука і починає в них кататися. До речі цю їжакову особливість – буквально притягати до себе паразитів – використовують епідеміологи для підрахунку кількості кліщів у природних вогнищах енцефаліту. У вчених навіть є спеціальна одиниця виміру «їжакогодина», що показує скількох кліщів може назбирати один їжачок за одну годину в зараженому лісі.

Меню для льохи

Прийнято вважати, що свиня – усеїдна тварина. Однак це невірно. Дійсно, вона не гидує недоїдками з нашого столу та відходами харчової промисловості, але її всеїдність все-таки відносна. Для того щоб нарощувати кістяк і м’язи, свині потрібні білки тваринного і рослинного походження, причому такі, що містять незамінні амінокислоти (вони тому і називаються незамінними, що не можуть синтезуватися в організмі свиней і повинні надходити ззовні, тобто з кормом). Білків і незамінних амінокислот багато в зерні, м’ясному і кістковому борошні. А це означає, що свиню приходиться годувати головним чином зерном, додаючи до нього безліч інших необхідних речовин, починаючи з тваринних білків і закінчуючи антибіотиками. Так що в раціоні свиней основна їжа цілий рік – зерно, дороге і дефіцитне.

Невірно і те, нібито усі свині – товсті, жирні створення, у яких сала більше, ніж м’яса. Поряд зі звичайною сальною породою давно вже існують так звані беконні породи. Ці тварини доволі сухорлявої статури, з підтягнутим животом, з добре розвиненою мускулатурою, і вони зовсім не схожі на звичайних безформних льох з відвислим черевом. М’ясо цих тварин має лише тонкі прошарки жиру і виробляти його, до речі, набагато економічніше, ніж звичайне жирне свиняче м’ясо.

Про носорогів ріг

У популярній літературі досить часто можна зустріти твердження, начебто ріг носорога являє собою щільно склеєну масу волосся, і що при бажанні його можна навіть розщепити ножем. Однак це не відповідає дійсності. Хоча за своїм складом матеріал рогу дійсно близький до волосся, насправді він складений із стовпчиків білку кератину, які щільно прилягають один до одного і оточені іншою білковою речовиною. У нижній своїй частині стовпчик має внутрішню порожнину, а дещо вище ця порожнина закривається. На відміну від волосся, кожний стовпчик не має своєї власної окремої оболонки.

Мал. 1.6. Структура рогу носорога

Загалом, конструкція рогу носорога нагадує під мікроскопом скоріше копито, ніж «ковтун» з волосся чи ріг жуйної тварини і являє собою грізну зброю. Отже, якщо вам на шляху зустрінеться носоріг – найліпше забратися якомога скоріше геть.

Нажаль ріг носорога став причиною безжалісного знищення цих тварин браконьєрами. Справа в тому, що з давніх часів існує легенда про ледь не чарівні властивості рогу носорога. З нього протягом багатьох віків роблять чудодійні ліки, які нібито зберігають вічну молодість, творять чудеса, пов’язані з проблемами потенції у чоловіків і т. ін. Однак, як доведено науковими дослідженнями, це всього лише міф, вигадка. Ніяких чарівних властивостей ліки, зілля та екстракти з нього не мають. Будемо сподіватися, що люди рано чи пізно схаменуться і перестануть знищувати ні в чому невинних тварин.

Страшний бегемот

Вважається, що бегемот – істота флегматична і неповоротка. Однак такий висновок може зробити лише той, хто спостерігає бегемотів у зоопарку і нічого не знає про їхній характер. Насправді бегемот дуже агресивна тварина, принаймні, вона дуже енергійно може за себе постояти. Леви, наприклад, дуже рідко нападають на гіпопотамів, знаючи їх крутий норов. Цим хижакам відомо, що «річковий кінь» постарається затягти агресора у воду й утопити його. Відомий випадок, коли акула, що заплила у ріку, зіштовхнулася з бегемотом. Акула була чималенькою – вагою близько 140 кілограмів, проте товстошкірий бегемот витяг хижачку на берег і розтоптав її у млинець. Відома крута вдача бегемотів і крокодилам: дорослий гіпопотам може перекусити крокодила навпіл. Малюки-бегемотики – улюблені ласощі крокодилів, тому ненависть бегемотів до водяного розбійника не знає меж.

Крокодилячі сльози

Хто не чув про горезвісні крокодилячі сльози. Ще здавна люди звернули увагу на те, що у крокодилів після ситного обіду на очах з’являються великі краплі. Існує романтична легенда, вигадана ще давньоримським письменником Плінієм, нібито зелені тварини оплакують свою жертву. Звідси і поширився вираз про «крокодилячі», тобто нещирі, сльози. Однак насправді крокодили не плачуть. Просто через очі разом з водою у крокодилів виходять надлишки солі з організму. Тобто вони нібито потіють очима. І чхати вони хотіли на свою жертву, не те, що плакати за нею… Характер не той.

До речі, про характер крокодилів. У популярному радянському мультфільмі крокодил Гена – добряга, яких мало. Він і сердечні пісеньки співає, і на гармошці грає, і друзів шукає, і чебурашку в образу не дає. Але насправді крокодили зовсім не такі, як мультиковий герой. Це одні із самих жорстоких і скажених створінь. Жителі Африки гинуть від крокодилів частіше, ніж від будь-яких інших тварин. Крокодил – одна з небагатьох тварин, яка терпляче і осмислено полює на людей. Прийом завжди один і той самий – схопити, затягти у воду й утопити. В Африці жертвами крокодилів найчастіше стають діти під час купання або жінки, що прийшли полоскати білизну. Приблизно тисяча людей у рік – таку жертву платить Африка крокодилам.

Помиляється й той, хто думає, що крокодили завжди жили тільки в Африці, Південній Америці та Індії. Багато років тому крокодили водилися повсюдно, у тому числі й у Європі.

Чотирилапі кити

Загальновідомо, що кити, хоча й живуть у морі, є ссавцями. Проте вони аж ніяк не завжди жили у морі. Близько 66 млн. років тому кити ходили суходолом, причому на чотирьох широких лапах (хоча плавати вони теж уміли). Як повідомляє журнал «Nature», кити походять від наземних тварин, що харчувалися падаллю, подібних до сучасних гієн. До такого висновку дійшли американські вчені, які знайшли в передгір’ях Гімалаїв у Пакистані останки окам’янілого предка кита, який жив на суші (зараз зберігаються в Музеї природознавства в Нью-Йорку). Ця китоподібна тварина на думку вчених є проміжною ланкою між наземними і сучасними китами. У неї була довгаста голова, гнучкий хребет, характерний для китів, короткі передні ноги, розміщені майже на плечах і довгі вертикальні задні ноги, що дуже нагадують кінцівки набагато менших за розмірами тварин того ж періоду, що також харчувалися падаллю.

Мал. 1.7. Скелет сухопутного предка кита

Ймовірно сухопутні тварини, предки китів, мали звичку нишпорити уздовж берега моря в пошуках трупів тварин, як це роблять сьогодні деякі лисиці та птахи. Приблизно 10 млн. років тому вони назавжди залишили сушу і стали морськими тваринами, постійно збільшуючись у розмірах, доки не виросли до сучасних китів.

Названі неправильно

Назви, що їх люди дали деяким тваринам насправді не відповідають дійсності. Так, наприклад, риба-кит наших народних казок – зовсім не риба, бо як відомо кити є ссавцями. Проте подібну помилку повторили й німці, назвавши цього ссавця Walfish, тобто «кит-риба».

Ще одна помилкова назва пов’язана з летючої мишею, або кажаном. Кажан зовсім не є мишею, хоча перетинки на передніх лапах і роблять цю істоту дуже і дуже «летючою».

Але, мабуть, більш за всіх у цьому відношенні «не пощастило» морським свинкам. Мало того, що морська свинка не є, власне кажучи, свинею, вона ще і до моря не має ніякого відношення. Батьківщина цього безневинного звірка – Південна Америка. В часи завоювання Південної Америки іспанцями він був завезений до Старого Світу, де й одержав назву «заморська свинка». Але в міру поширення по країнах Європи свинка стала «морською». Цю невірну назву вона має і досі.

Невідомі ссавці

Самим маленьким ссавцем у світі досі вважається так звана етруська землерийка: вага дорослої особи – 2 грами, довжина – близько 5 сантиметрів (із хвостом – трохи більше). Однак насправді це невірно. У джунглях Таїланду був виявлений мініатюрний кажан, знімки якого вперше з’явилися у швейцарському журналі «Das Tier». Кажан живе на заході Таїланду, важить біля 2 грамів і має довжину тіла 3 сантиметри, голови – 11 міліметрів, розмах крил – 5,5 сантиметрів. Харчуються мініатюрні кажани дрібними комахами.

Помиляється й той, хто вважає, що отрутою природа наділила лише змій, комах та риб. Існує й чимало отрутних ссавців. Один з них – знаменитий качкодзьоб. На внутрішній стороні задніх ніг самця є гострі шпори, з’єднані з отрутними залозами. Отрута качкодзьоба рідко становить небезпеку, тому що тварина не агресивна і за звичай ухиляється від зустрічей з людьми. Однак у літературі описано декілька випадків, коли качкодзьоби, захищаючись, наносили рани своїми шпорами.

Американська короткохвоста землерийка-бурозубка також має отрутні залози, які розвинулись зі слинних. Від залоз йдуть протоки до різців нижньої щелепи. При укусі різці землерийки, майже як зміїні зуби, викидаються уперед, вносячи отруту в тіло жертви. Запас отрути в залозах невеликий – у людини від укусу з’являється лише невелике розпухання – однак, навіть невеликої його частини вистачає, щоб убити мишу. Отрутні ссавці є не тільки в Австралії й Америці. Має отруту і розповсюджена в наших широтах водяна землерийка-кутора.

Чесний «обманщик»

Існує розхожа думка про те, що хамелеон може змінювати своє забарвлення, офарблюючись у колір предмета або тла на якому він знаходиться, наприклад, на зеленому листі він набуває зеленого кольору, на стовбурі дерева – коричневого і т. ін. У багатьох мовах світу слово «хамелеон» навіть стало синонімом слів «брехун», «обманщик», «удавальник». Однак це не більше, ніж міф. Насправді хамелеони не можуть маскуватися під тло, хоча в природі таке явище – мімікрія – і набуло певного поширення.

Мал. 1.8. Роздратований хамелеон стає червоним

Але ці ящірки дійсно можуть змінювати своє забарвлення, щоправда, тільки в один, яскраво червоний колір, і лише тоді, коли вони роздратовані чи розлютовані, наприклад, при зустрічі з конкурентом, таким же хамелеоном. У шкірі дорослого хамелеона містяться спеціальні пігменти, які під впливом нервової напруги проступають назовні. Своїм почервонінням, хамелеон немов би попереджає чужинця, щоб той забирався геть, і, таким чином, поводиться абсолютно чесно стосовно свого супротивника.

Благословенна ропуха

Поширена думка, начебто від рідини, що виділяється ропухою з численних бородавок, якими усіяна уся її спина, і в людини можуть з’явитися бородавки. Однак це не відповідає дійсності. Сьогодні достеменно встановлено, що бородавки викликаються так званим фільтруючим вірусом, причому їх поява багато в чому залежить від стану нервової системи людини. Сумнівна репутація розповсюджувачок бородавок переслідує ропух ще із Середньовіччя. В ті часи у народній уяві ропухи були незмінними супутницями відьом. Так, наприклад, Шекспір у «Макбеті» яскраво описує, як три відьми готують пекельне зілля, причому ропуха йде в киплячий казан першою, як щось найбільш отруйне. Про страшну отруйність ропух заявляли навіть офіційно. В одній із стародавніх наукових книг авторитетно стверджувалося, що ропуха – тварина отрутна, жахливо шкідлива, небезпечні її подих і навіть погляд – від них людина блідне і спотворюється.

Подібні вигадки виникли, мабуть, через несимпатичну зовнішність і спосіб життя цих істот. Загалом же для людини ропуха не представляє ніякої небезпеки і бородавок не викликає. Це підтверджує хоча б той факт, що в старовину бродячі італійські скрипалі носили ропух у своїх футлярах разом зі скрипками. Перед виступом вони витирали ними руки, щоб ті не потіли під час гри, і ніяких бородавок у них від цього не з’являлося. Взагалі, ропуха – винятково охайна і корисна тварина. Недарма знаменитий Альфред Брем казав у свій час: «Ропуха – справжнє благословення для місця, де вона оселилася».

Ворожість з часів Адама

У людини здавна склалося почуття відрази і страху перед зміями. Навіть причиною вигнання з раю люди вважають змію. Однак глибоко помилковою є думка, начебто змія шкідлива і її знищення – добра справа. Дійсно, змія інколи кусає людину, але робить це тільки у тих випадках, коли її дражнять, турбують чи заподіюють біль. При зустрічі з людиною вона обов’язково намагається сховатися – стрімко уповзає в укриття. До речі, невірне твердження, нібито змія «жалить» жертву. У змії немає жала. Те, що люди вважають жалом, насправді язик, який зовсім безпечний. Отрута знаходиться у спеціальному мішечку, який розташований у коренях зубів і виділяється під час укусу.

Невірною є й думка про те, що отрутні змії завжди використовують свою отруту захищаючись від ворога. Насправді вона потрібна їм для здобуття їжі. Тому, кусаючи людину, змії іноді отруту не виділяють. Як визначили американські вчені, близько 20 відсотків покусаних отрутними зміями дози отрути не одержали. Щоправда, про те як визначити, чи потрапить черговий покусаний у цю кількість, учені нічого не повідомляють. Що стосується дії зміїної отрути на людину, то тут також існує помилкове уявлення. Висмоктуючи отруту та випльовуючи її, людина не отруїться, навіть якщо у неї в роті буде невеличка ранка, оскільки слина має властивість нейтралізувати отруту. Отруїтися людина може лише тоді, коли отрута безпосередньо попадає в кров, тобто під час укусу.

Скорпіон і компанія

Не відповідає дійсності старе повір’я, нібито скорпіон, оточений кільцем вогню, кінчає життя самогубством (жалить сам себе). Одні скорпіони мають імунітет до власної отрути, інших же можна вбити тільки дуже великою дозою. Насправді скорпіон гине від перегріву, а розмахування отрутною голкою – це просто конвульсії перед смертю.

У Середній Азії існує ще одне повір’я: якщо ніч застала вас у пустелі і ви змушені заночувати, то, щоб убезпечити свій нічліг від отрутних павуків – скорпіонів, тарантулів, каракуртів – треба оточити себе мотузкою з овечої вовни. Буцімто середньоазіатським вівцям не страшні отрутні укуси павукоподібних. Вони поїдають усю цю погань, яка від того боїться навіть запаху вовни. Однак це невірно. Отрутні укуси, наприклад, каракурта дуже небезпечні для людини, за звичай смертельні для коня та верблюда. Вівці менш чутливі до них, але все-таки також занедужують. Тому запах вівці зовсім не зупиняє павуків.

Мал. 1.9. Науковий маразм – безокий великоокий павук

Помилковим уявленням про павуків часом сприяють навіть вчені. Наприклад, сліпий павук, який живе в деяких печерах гавайського острова Кауаї, точною науковою мовою зветься… безоким великооким павуком. Річ у тім, що за всіма ознаками він належить до сімейства великооких павуків, але оселився в печерах і, як це часто буває, втратив очі, а назва так і залишилася незмінною.