ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замість нього з очниці рептилії ледь випинався тонкий і вертлявий наріст-резонатор, від нього до тім'яної зони і аж далі до грізного колючого гребінця строкато завивались оптоволоконні патрубки системи реєстрації та контролю. Але інше, заледве відведене вбік, надчутливе око рептилії бачило все навкруги – неозору долину в спекотному мареві, жовто-червоні піски, чахлі трави, кущі ялівця і полин вздовж ущелин, червоне каміння, червоні останцеві скелі-гіганти, що німо тяглись до хмарин у бузковому небі. Та погляд кібернетичної ігуани був нині сконцентрований виключно на одній складовій цих пейзажів – дівчаті, котре сиротливо стояло навпроти в тіні ферокактуса. Дівча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сірім мундирі і майці, такій жовтуватій, чорняве, із пасмом таким у волоссі – ядуче-бузковим. На поясі в того дівчати висіла важка кобура з пістолетом патрульного. Зорова індикація враз підсвітила отой пістолет, окреслила весь силует дівчиноньки і враз підписала його як:
Сформувала шкалу, підписала як:
І розмножила марки з написом:
Одна з тих марок прилипла до кобури з пістолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралізована, а третя – до лоба дівчати.
Вітер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево і похилив чахлі трави. Дівча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище і враз зчервоніла, а марки замигали разом із написом:
Тужний вітер потяг одну ноту, ослаб, чахлі трави застигли, завмерли, немов на картинці, червоні крупинки піску зупинились в повітрі… Дівчатко із пасмом немов теж вповільнилось, але не сильно – воно витягало тепер пістолет з кобури… Але безуспішно. Ігуана пустила чіткий травматичний розряд із резонатора-ока, й чорняве дівча повалилось на спину, впустивши в червоний пісок пістолет.
Вітер знову повів свою пісню, а чахлі травиночки затанцювали під неї, червоні крупинки піску полетіли галасвіта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелясті монументи враз затріщали й посипались каменепадами. Дівча підвелося на ноги, струснулося і покривилось. А потім роздратовано прокричало до небес:
– Але це неможливо!
Голос із неба одразу на те одповів:
– За язик я тебе не тягнув.
– Але це неможливо, – повторило дівча спокійніше.
– От і ні, курсанте, – прогуркотів голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою і Леонетті. Не проти? Внесу тебе в реєстр.
– Тут є якийсь секрет… – пробурчало дівча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…
– Аж ніяк.
– Але, містере Когане, сер…
– Замовкни й готуйся до патрулювання.
– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.
Пустеля захиталась і розтанула, лишився сам валун із ігуаною у білій пустоті. І те дівча. Ігуана з цікавістю розглядала дівча.
– Пішла ти, – вишкірилось дівча на ігуану.
Пустота вже прорізалась аскетичними інтер’єрами автоматизованого стрільбища, коли до дівчинки з ігуаною підлетів на гравікріслі патлатий чорношкірий бородань у кашкеті й пустельній формі національної гвардії, відомий тут усім як рейнджер-інструктор Коган. Він все ще сміявся, але без каменепадів.
– Ха. Ха. Ха. – злісно перекривила його Крістен.
Підняла пістолет із підлоги і рушила геть.
ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеї і голографічні проекції лагідно сяяли, палахкотіли, іскрились рекламою фільмів та ігор, одежі, імплантів, напоїв, наїдків, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси і усе таке інше. Юрби людей у буденній одежі та формі спішили собі хто куди, обминаючи Крістен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летів кумедний патрульний дрон марки «забіяка», і Крістен розмовляла з ним.
– Я мала його розкусити. Не мала хвалитись так. Боже!
Вона істерично махнула руками і враз заломила їх, дрон, розуміючи, пропискотів щось до неї, вона ж не вмовкала ніяк:
– А тепер? Все. Кінець. І що я скажу місіс Лузам? А Кайлу? Нехай би я здохла у тій морозилці! Яка ж я нездара… Ну все. Розумієш? Це все.
Вона хнюпилась дужче і дужче.
Стояла похнюпившись – люди обходили дрона й її.
Дрон собі пискотів і літав округи, обдавав її променем сканера.
– Просто… Чекай.
Крістен зиркнула на дрона, неначе щось згадавши.
Дрон завис перед нею – так само пищав, сканував…
Крістен різко витягла щось із кобури й націлила в дрона… вказівний і середній палець – у руці нічого не було.
Дрон завищав, відлетів і проблиснув червоним.
Люди сахнулись, а Крістен поклала отой «пістолет» в кобуру.
– Все. Кінець, – додала ще приречено і втупилася в один із рекламних дисплеїв.
На ньому творилося таїнство – наніт вприскував у клітину модифікований геном, наноасемблер вибудовував наніт… Дисплей на хвилю потемнів, і полилась трансляція з одного із супутників контролю, він показав увесь компонент «Навахо», що летів над мертвою планетою. Це значило – почався блок новин…
ЛУЗАМ ЗНАЛА, ЩО ПІЦА – ЦЕ ТАЇНА. І ніяк не інакше. Варто лишень доручити один з компонентів процесу машині, і все піде прахом. Узяти хоча б оце тісто. Усякий раз тісто виходить інакшим. Якщо його замішує Лузам. Їй ще направду ні разу не вдавалося замісити однакове тісто. І справа не в борошні, не у помелі його, хоч ти зміряй його до мікрона!.. Не у дріжджах тут справа, хоч ти культивуй новий сорт тих бактерій, спеціальний, модифікуй ДНК їхнє й запатентуй! Може, справа у солі чи цукру, що їх додаєш у процесі? Так може вважати лише дилетант! Лузам у цьому і не сумнівалась. Ресторани і бари, фаст-фуди, ну що там іще?… Лузам дивилась на них зверху вниз. Дилетанти, ну що з них узяти? Навкруг дилетанти… Чому, якщо справа лиш у дозуванні, то цукрово-солоний баланс не повторюється кожного разу? Але ж він не повторюється – от і все. Олія, так? Уся справа в олії, еге? Вам здається так? Дзузьки! Олія формує отой самий присмак… якщо її правильно додавати, на певному етапі процесу. Лузам лише відчувала, коли додавати, не знала напевне. І хоч вся олія тут штучна, одначе різновидів маса, усе, що бажаєш – і соєва, й соняшникова, оливкова, пальмова… це з традиційних, а так – вистачає ще міксів, цілком синтетичних. То й що? Ти ніколи не скажеш напевне, який буде присмак. А температура? Так. Температура, вологість повітря і все от оце, поки зріє духмяне замішане тісто… Хоч ти виміряй все – тісто вийде інакшим. Але що дає практика? Практика, любі, дає вам можливість отримати правильне тісто. Не таке, як учора, але усе ж правильне. А алгоритм. Алгоритм – це доріжка до пекла. От що таке цей алгоритм.
Тому лиш руками – усе треба робити руками. Лиш руки усе відчувають, не кажучи вже, що готуєш – для близьких людей.
Саме ці секрети вона й пояснювала двом кухонним дронам у смішних голографічних куховарських ковпаках, що марно поривались їй допомогти. Але це було виключено – Лузам уважала кухню своїм царством. Тут ніхто не буде хазяйнувати, окрім неї. Навіть Кайл чи Крістен. Вона, звичайно, вже не раз поривалась навчити Крістен хоча б кільком кулінарним трюкам, але та навчалась без особливого ентузіазму – лише щоб потішити Лузам. Ну, це ж таке – вона, звичайно, розбирається у своїх залізяках, але… Ну, не хоче й не хоче. Лузам і сама справиться. І навіть із великим задоволенням. Вона взагалі любила куховарити дужче за все на світі. Ну а з чим ще це можна порівняти? Із керуванням кількома сотнями розбишак і хуліганів, котрі з якогось дива називаються рейнджерами західного узбережжя? Хех… Порівняли також. Лузам сотню разів вже казала і Кайлу, і просто кому тільки можна, що краще б уже підрядилась на всі оті сотні ротів куховарити. На жаль, куховарять їм кляті машини, але уже вдома… Вона відривалась.
От і нині гасала по кухні, співаючи і розмовляючи з дронами. Кухня у неї була, як усе їхнє помешкання – в холоднуватих біло-бірюзових тонах, з округлими розсувними дверима та кислотними зображеннями голографічних екранів. А сама ж Лузам була стрункою, рудоволосою і веснянкуватою жіночкою з дуже яскраво-зеленими, аж салатовими очима, вдягнена у поношений домашній сірий світшот з товстими шворками-зав’язками та зелені спортивні штани з білими лампасами. Мідні коси її були зібрані у вузол, рукава закочені. Змастивши готове тісто томатним соусом, вона самотужки розпакувала брикет з однорідною масою штучних анчоусів, пропустила його через подрібнювач і, акуратно змішавши з уже подрібненою цибулею та перцем-халапеньйо, заходилась художньо розкладати поверх томатного соусу, потім притрусила те все зеленню і шматочками моцарели.
При цьому вона постійно смішно і фальшиво співала:
– Якщо ви в пустелі – хутчіш озирніться!
Бо рейнджери стежать за вами…
Врешті закінчивши всю цю нелегку роботу, Лузам кокетливо підморгнула розгубленим дронам і тицьнула пальцями по сяючих символах, що зависли у повітрі над столом – почувся уривчастий писк, і піца миттєво запеклась, стоячи просто на столі.
Лузам схилилась над піцою і, з насолодою вдихнувши аромат, задоволено заплескала в долоньки, як мале дитя. І тут же почула гул за спиною – то, крутнувшись, розсувались округлі двері, і крізь них до кімнати зайшла страшенно засмучена Крістен.
– Ти якраз вчасно, – мовила Лузам, не дивлячись на неї. – Анчоуси! Ось у чому весь секрет!..
Вона, весело крутнувшись на одній ніжці, повернулась до Крістен і з хвилю дивилася на неї отетеріло. Потім спиталася:
– Все гаразд?
– Так, просто чудесно, – озвалася Крістен так само знічено.
Вони хвилі дві так і стояли серед кухні, дивлячись одна на одну.
– Що сталося?
– Нічого.
– Точно?
– Точно.
АНЧОУСИ Ж ВОНА І ЇЛА, БІЛЬШ НІЧОГО. Виколупувала їх із піци імпульсним маніпулятором, а до тіста чи цибулі навіть не торкнулася. Сиділа вся похнюплена, як і до того. Лузам занепокоєно на неї дивилася, тримаючи в руці скляночку з соком.
– Що… не смачна? – спитала.
Крістен подивилася на неї і одповіла неохоче:
– Ні, мем, вона дуже смачна.
Потому демонстративно відчахнула величезний шматок і похапцем його ковтнула, до ладу й не розжувавши.
– Не мемкай, – турботливо впівголоса проказала Лузам. – Що сталось? – додала через хвилю. – Ти знов ходила в патруль?
Крістен схопила тарілку й піднялась як ошпарена.
– Тітко, можна я… – зам’ялась. – Поїм у кімнаті? Окей?
– Як хочеш, – розгублено кивнула Лузам.
О проекте
О подписке
Другие проекты