А в кабінеті в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрійком. Андрійко кидається до мене, висне на шиї, обіймає мене ніжками, сміється, закидає все тіло назад, – він щиро радий, що бачиться зі мною. Мами немає, й він почуває, що може дати собі волю. Біля вікна спиною до світла стоїть Сосницький і, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видається мені тяжким, з усміхом і стражданням.

– Дядю Яша, дядю Яша! Покажи мені фотографії маленьких злочинців. Ти обіцяв, дядю Яша, пам’ятаєш?

А може, то їх піджидала на вулиці Соня? Чи знала вона, що вони в мене? Навіщо вони тут?

Я показую фотографії маленьких злочинців, держу на колінах Андрійка і в павзах кажу декілька слів Сосницькому. Він одповідає помалу, глухо і те ж, як мені вчувається, з насмішкою і стражданням. Маленьке тільце, рухливе, непосидливе, тепле, гнучке, в’ється на моїх колінах, б’є мене підборами по ногах, скрикує, термосить.

Вони гуляли собі й ненароком зайшли спочити трошки, привітатись і додомочку.

Мені ввижається, що Сосницький придивляється до нас, зрівнює, перевіряє. Може, цього нічого нема, але мені хочеться сісти так, щоб він не міг бачити наших облич. Я заміняю позу й разом з Андрійком сідаю до Дмитра спиною. Спершу в профіль, але згадавши про свій ніс, спиною.

– А знаєш, дядю Яша, ми їдемо на село до татового тата! Ти приїдеш до нас? Тато купив мені монтекрісто. І маленьку собачку. Коли вона виросте, я ходитиму з нею на полювання. А в брата татового тата чудесна колекція собак.

Сосницький одходить від вікна й сідає проти нас на канапу. Тепер його лице на світлі й мені видно, що на ньому нема ні насмішки, ні страждання. Воно здається сонним, набурмосеним, одубілим. Щоки обвисли, й ніс неначе зав’яв, як недостигла зірвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнітючий. Вигляд хворої або страшенно втомленої людини.

– І мама їде?

– А як же!.. – дивується Андрійко.

Мені стає ніяково за своє питання. Я сміюсь і жартом кажу, що мама збиралася в літі летіти на аероплані. Так от, щоб часом не залетіла в Америку.

– Ні, вона тепер такою плаксійкою зробилась, що її на аероплан не візьмуть. І раз у раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а ці злочинці вже вбивали людей? Сокирами чи кастетами?

Для чого вони прийшли? Що він знає, цей важкий, обм’яклий у тупості чоловік? Значить, вона йому щось сказала?

– Ну, Андрійку, ходім… – з усиллям підводиться Сосницький.

– Ні, татусю, ні! Ще трошки… Дядю Яша, не пускай!

Цупкі, ніжні ручки обвиваються круг моєї шиї, й голівка щільно пригортається до грудей. Похнюплене лице справді усміхається з насмішкою та болем. Він стоїть непорушно і з-під лоба дивиться на нас.

Андрійко в напливі несподіваного чуття цілує мене в щоку, соромиться і від ніяковості починає фицатись, реготати, лоскотати мене.

– Ходім, Андрійку, ми заважаємо дяді Яші займатись справами.

– Правда, дядю Яша? – серйозно питає Андрійко, дивлячись на мене широко одвертими, до болю хвилюючими, сірувато-голубими очима. – Ми заважаємо тобі?

Мені хочеться стиснути це дороге тільце міцно-міцно, щоб аж захрустіло воно. Але я усміхаюсь і кажу:

– Так, Андрійку, треба працювати.

Андрійко зідхає, злізає й тоді поважно, помалу простягає ручку. Я потискую її, цілую його в чоло і прощаюсь з Сосницьким.

Про розрив Панаса Павловича й Варвари Федорівни знає все місто. Знає, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, брехлива, лицемірна. Оповідають про те, як він катував дітей, а надто дівчинку, як покинув жінку без копійки й відмовився допомагати покинутій родині. Бідна жінка лишилась без усяких засобів і опинилась просто в безвихіднім становищі.

Панас Павлович пускає дотепи з приводу цих чуток, але часом я помічаю в його лиці розгубленість, утому. Чоловік він акуратний, точний, кожна хвилина в нього повинна бути на своїм місці. Він звик жити і працювати по певній системі, виробленій необхідністю та досвідом, йому треба знати, що завтра й після завтра в цей час він буде на цьому самому місці в кругу цих самих думок. І раптом таке становище, непевне, багате на всякі можливості.

– На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба одняти в неї Діму, улаштувати своє життя і край.

– Ні-ні, голубчику! – злякано кліпає він очима. – Це неможливо. Це цілком неможливо. Шура не згодиться.

– Згодиться.

– Ні-ні-ні!

І вмить питає:

– Так ви гадаєте, що варто просто одняти, так? Силою? Украсти? Га?

І знов:

– Ні-ні! Шура не згодиться, підійметься галас… скандал, пересуди.

А то несподівано, іронічно усміхаючись, задається питанням:

– А чи не вернутись до Варварочки?

– Та ви на тому й скінчите, Панасе Павловичу.

– Он як? Ви так думаєте?

І довго дивиться в одну точку з застиглою іронічною усмішкою, яка потрохи робиться блідою, жалісною, скорбною.

Шура в своїй постанові непохитна й тупо тверда. Почувається, що вона, дійсно, швидше помре, аніж буде можна змінити її.

Між іншим у мене не перестає щоразу, як бачу її, ворушитись бажання зробити що-небудь таке, щоб омочити цю праведницю в гріх. От якби, наприклад, шикарно одягти її, напоїти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тоді, що в неї там за цею непорушною шкаралупою святості. Мені чогось раз у раз здається, що там повинен сидіти звір. Тому то вона така й уперта, й насторожена, що боїться випустити його.

А втім, він ще вилізе. Він знайде щілинку. Хай тільки з’являться в неї діти. Ух, який це буде жорстокий, пазуристий, ревнивий звір! Не підходь! А вона якраз з таких.

Клавдія Петрівна з породи походить одтаких же замкнених звірів. Я вагаюсь назвати любов’ю її відношення до Кості. Це щось чисто звіряче, неміркуюче, страховинне. Одмовляти в чомусь Кості вона не може, хоча розум щоразу робить невдалі спроби в цьому напрямі. Через те у них без перестанку тягнеться боротьба, боротьба двох звірів. З самого ранку, коли Костя розплющує очі й до вечора, коли сон налягає на них, вони не перестають щось перемагати одне в одному.

– Костю, одягайся! Кава прохолоне.

Костя зав’язує хвіст конячці, сидячи перед нею в одній сорочинці. Він чує матір, але мовчить.

– Костю, я кому це кажу?

– Зараз!

– Не зараз, а негайно мені одягайся! Покинь коника!

Костя мовчить. Він мовчить не через те, що захопився зав’язуванням хвоста, а тому, що це дратує матір.

– Костю, даю тобі чесне слово, що не візьму тебе з собою на прохід. Коли зараз же не встанеш, не одягнешся, не підеш гулять.

Костя все ж таки не встає. Материних погроз він не боїться, бо знає, що вона свого слова ніколи не додержить, з якою б силою, натиском і жагою не давала його.

– Ну, гляди ж! Прошу, сиди! Але не смій же плакати, як покину тебе дома. Не смій, поганий хлопче, мучитель мій!

«Мучитель» одягається через якийсь час, бо йому надокучує сидіти на холодній підлозі.

Коли настає час іти на прохід, він робиться дуже лагідненьким, запобігливим, ласкавим. Якщо Клавдія Петрівна пам’ятає свою погрозу (він пам’ятає завжди!) і постановила неодмінно здійснити її, тоді Кості не помагають ці маневри і він мусить вживати інших способів. Лагідність його зникає, темні, круглі оченята стають колючими, косими, верхня губа хижо задирається догори, виставляючи синюваті, покришені зуби, він сильно паца ногою об стілець і кричить:

– Ні, піду! Піду! І ти не смієш мене не пускати!

– Іди! А я лишуся дома. Я сказала тобі, що… Костю, не бий стілець, бо даю тобі слово – і завтра не підеш гулять!..

Костя хапає зі столика великий гребінь матері й з усієї сили шпурляє ним у куток. І тут же інстинктивно одстрибує вбік і наготовлюється оборонятись, хоча Клавдія Петрівна ні разу не била його.

Клавдія Петрівна щосили стримує себе, від чого її рухи стають якимись урочистими, поважними. Вона мовчки, помалу підіймає гребінь, становить на місце повалений стілець і, не хапаючись, одягає капелюх. Костя зі свого кутка пильно стежить за нею й раптом кидається на матір і починає бити її руками, ногами, кричачи:

– Дрянь, дрянь! Проклята!

Потім падає на підлогу, несамовито вищить, дряпає нігтями килим, ридає, качається по хаті. Кінчається тим, що Клавдія Петрівна лякається, поспішно прощає йому провину, одягає його й вони разом ідуть гулять. Костя вже спокійний, веселий, тримає матір за руку й питає заклопотано:

– Мамо, а ти гроші не забула? Ти обіцяла мені купить шоколадку з горіхами!

Такі сцени одбуваються кілька разів на день і з різних приводів. Зникають вони тільки тоді, як Костя, бува, заслабне. А слабує він часто. Недокровне, малосиле його тільце далеко слабше бореться з хворобами, ніж з матір’ю. Тоді боротьба затихає і приходять інші відносини, ніжно уступчиві, тихі, шепотливі. Здається, що вони обоє мовчки вступають між собою в перемир’я з огляду на наближення спільного ворога і стараються поводитись якомога тихіше й непомітніше, щоб не звернути на себе його уваги.

І невідомо, хто з них більше лякається хвороби, мати чи син. Костя, безумовно, лякається, хоч і не дуже терпить від якоїсь там простуди, але тільки те й знає, що питається, чи довго він слабуватиме, чи не помре, і все прохає поставити термометра, надаючи йому цілебне значіння. А мати без протесту виконує всякі його бажання і без перестанку цілує його руки, ноги, груди, не одривуючись хвилинами. Здається, що вона лиже його й тим хоче злизати хворобу.

Я часто вітаю себе з тим, що не я батько цього хлопця і що ця жінка не моєї дитини мати.

Але цікаво слідкувати, як подвоївся звір Клавдії Петрівни. Одна половина тягне до Кості, друга до мене. І вона сама не знає, що їй бідній робити. То цілує Костю, то лає його, то знов кидається до нього, а Костя, хоч не розуміє, але добре відчуває щось непевне у відносинах матері до нього, щось нетверде, винувате, ослаблене. Він не може не бачити, як вона подивляється на мене, як уся горить в моїй присутності, як, взагалі, вся змінилась різко. Нема вже, наприклад, колишнього лежання на канапі, болів голови, сонного роздратовання. Вона цілими днями наспівує, рухається, регоче, грає на гітарі. Вся вона помолодшала, посвіжішала, покращала. І не то ліпша стала з Костею, не то байдужніша до нього. Тепер часто вона дозволяє йому те, чого раніше треба було добитися сльозами, пацанням ногами, сварками та криками.

Хто його знає, через що Костя зі мною все ніжніший та ніжніший, але в цій ніжності я все ж таки не почуваю щирості. Часом навіть здається, що він жагуче, несвідомо ненавидить мене, боїться і ревнує матір до мене.

Біля восьмої години до мого столика підсідає Карачапов. Він чимсь пригнічений і на мої питання відповідає неохоче, похмуро. Але навіть його товариство мені приємніше, ніж моєї власної особи. Я оповідаю йому про все, що лізе мені до голови, а він неуважно хитає головою й не слухає. Все ж таки час потроху минає.

Раптом, несподівано хтось з-заду сильно б’є мене по плечах. Я швидко озираюсь: переді мною стоїть Сосницький, п’яно та злісно усміхаючись. Він чогось у фраку й через це здається ще важчим постаттю.

– Доброго здоров’я, Кирпатий Мефістофелю! Про віщо тут радитесь, панове жироїди? Га?