– Мені Діана показала на прикладі котів. Мама і народила мене, як кішка! Всього за двадцять хвилин! Смішно, що люди приховують, як вони роблять дітей. Тварини не приховують, а люди по кутах ховаються!

– Тварини кращі за людей! – заявила Рожева Миша.

– Та ну!.. Це занадто смілива заява, – охолодила я її тваринопоклонство. – Знаєш, коли я була зовсім маленькою, тато з мамою спали в обіймах. До них з ранку прибіжиш, залізеш у постіль, насолоджуєшся.

– Розумію, – разлибилась Рожева Миша.

– Та що ти розумієш! – Я закотила очі від легкого роздратування. – Я ніколи не думала, що одного разу стану учасницею страшної казки. Вона завелася у нас вдома, як заводяться павуки.

– Павуки… – задумливо повторила Рожева Миша. – Я знаю один випадок…

– Стій, дай я розповім! Вони і тоді любили по-різному. Тато дуже залежав від мами. Від її примх і настроїв. А мама любила тата зі шпилькою. Кепкування переходило в роздратування. Коли роздратування переходило всі межі, мама схоплювалася і починала гладити тата по голові.

– Ти спостережлива!

– На жаль. Тупим щастить у житті!

– Не впевнена. Продовжуй, будь ласка!

– Мама при мені (вона думала, що я нічого не розумію) зізнавалася подругам, що тато не в її смаку. Навіть коли вони народили мене, у мами на горизонті виникали тіні. Одні тіні перетворювалися в друзів сім’ї, інші кружляли на відстані…

– Що ти хочеш: вона жахливо красива! – розвела руками Миша. – З неї б’ють фонтани бажань!

– Простіше кажучи, – примружилася я, – все почалося, коли мені було два тижні. У Париж приїхав один з друзів сім’ї, московський іспанець Хуан. Тато влаштував скандал і хотів вигнати його з нашої кімнати в готелі. Але мама сказала, що якщо він вижене Хуана, вона розіб’є мені голову об підлогу.

Миша застигла, як статуя.

– Звідки ти знаєш?

– Не знаю… Тато сказав, що вона цього не зробить. Мама схопила мене і розмахнулася мною, як бейсбольною битою. Тато відступив і здався… Тато з Хуаном возили мене в зеленому візку Stokker у Люксембурзький сад, який пахне самшитом, розглядали мармурових французьких королев і порівнювали їх спереду і ззаду з моєю мамою…

– А мама?

– Мама чекала Хуана в ліжку в рожевій нічній сорочці, а тато йшов до бару і пив віскі…

– А де тепер Хуан?

– Не знаю… Ну, а потім, у Москві, батьки стали все більше лаятися, мама грюкала дверима. Вони не помічали в ці хвилини, що я мучусь від того, що вони сваряться!

– Нелюди! – верескнула Рожева Миша.

– Через ці скандали нерви у мене оголилися. Я ненавиджу, коли дорослі брешуть дітям…

– Але ж діти самі люблять казки, – запротестувала Рожева Миша. – Корінь життя – він солодкий!

– Через казки ми зростаємо інвалідами. Ми віримо в казки, а на сусідній вулиці – війна.

– Яка війна? – заметушилася Рожева Миша.

– Я все бачу! По парку повзуть танки, ламаючи дерева… Вони голосно стріляють! Мишо, ховайся!

Миша кинулася ховатися під ліжко.

– На землі валяються солдати… Але я ще маленька…

– Не знаю! – засумнівалася з-під ліжка Рожева Миша. – У тебе свідомість, як безрозмірні панчохи!

– Я пишу з помилками… Я нічого не напишу без твоєї допомоги, Рожева Мишо!

– У нас можуть бути різні погляди на життя. – Миша вилізла з-під ліжка і обтрусила себе лапами.

– Ну і що! Не виключаю, що нашу книгу дорослі заборонять. Вона стане підпільною. Дорослі не хочуть, щоб ми знали все, як є насправді. Але вони самі не знають, навіщо живуть!

Рожева Миша з інтересом подивилася на мене:

– Невже тобі не шкода цих сліпих істот?

– Шкода? Дорослі так дрібно відчувають, що вони не мають права нас виховувати. Біда, що, крім них, на Землі нікого більше немає!

У саду замаячила Діана. Я кинулася до неї на шию:

– У мене нова подруга. Рожева Миша. Ми з нею напишемо заборонену книжку!

– Навіщо писати заборонену книжку? – обурилася Діана. – Про що вона?

– Про ті речі, про які не можна говорити!

– Це що за речі? – презирливо запитала Діана.

– Ну, наприклад, навіщо тобі мій тато подарував на Новий рік фалоімітатор…

Діана раптом заревіла, як бензопила.

– Ти шпигуєш за мною!

Стояла червона по вуха.

– Дуже треба! – відповіла я байдуже.

– Ну і що! – раптом прорвало Діану. – Я теж жива! Твій тато це дуже високо цінує!

Я зіскочила з гарячої теми:

– Рожева Миша – теж жива, – якомога невинніше сказала я. – Вона тільки прикидається, що – на батарейках!

– Ну тебе! – відмахнулася Діана. – Радієш дурному мишеняті!

Їй вочевидь не подобалася поява Рожевої Миші в нашому домі. Невдоволено вихляючи стегнами, вона попрямувала на кухню.

– Чому в світі так багато страшних казок? – Я сплеснула руками, і Рожева Миша навіть здригнулася від несподіванки. – Я боюся казок з поганим кінцем. Я не люблю, коли в казках когось їдять з апетитом або коли хороброму хлопчикові відрубують голову.

– Більшість казок написано давним-давно, – Рожева Миша почухала в голові, – коли люди були дуже кровожерливими.

– Хіба нинішні змінилися на краще? Мене мучить казка про дурне мишеня!

Рожева Миша болісно розвела руками.

– Але тато сказав, що казка про дурне мишеня – корисна річ.

Вона вчить розуміти, де знаходиться ворог.

– Згодна з твоїм татом. Він, видно, інтелігент.

– Застаріле слово. Що воно означає?

– Ну, це така людина, яка вірить, що розмови важливіше, ніж речі.

– Хіба мій тато такий? Хоча він, як ти знаєш, майстер на всю голову! Злі казки вимотують мене. Після них я здаюся собі млявою квіточкою. У мені прокидається каламутна віра в Бабу-Ягу. Вона не існує, але вона все-таки є. Вона живе у мене в голові. І Дід Мороз теж.

– Ти віриш у нього?

– До нас у танцювальний гурток Дід Мороз прийшов аж ніяк не справжній, зате Снігуронька була справжня, хоча ми знали, що вона – дочка нашої вчительки танців.

– Культура за великим рахунком – це щеплення. Чим страшніше в казці про Білосніжку, тим легше в житті! Саме це мав на увазі генералісимус Суворов, – повчально кивнула Рожева Миша.

– Так, страх – наш захисник.

– Ти суперечиш собі. Лаєш страшні казки, але вважаєш страх захисником. Де логіка?

– Я сповнена суперечностей, – погодилася я. – А життя тому й життя, що кишить суперечностями, як і я. Страх – це друг і ворог будь-якої дівчинки. Але дорослі заганяють нас, дітей, до дитячого гето, де годують солодкими цукерками добра.

– Дитяче гето – це вірно, – підтвердила Миша.

– Коли я була ще зовсім новонародженою, – розповіла я Рожевій Миші, – я страшенно боялася купатися. Одного разу мама доручила татові викупати мене у великій ванні. Тато підтримував мене за потилицю, а я дриґала ніжками, щоб йому сподобатися і показати, що я нічого не боюся. Він мене соромився! Він боявся дивитися на моє тіло! Але я щосили дивилася йому в очі і просила очима мене не втопити. Я страшенно боялася потонути. Тато заглянув мені в очі й сполошився! Руки в нього затремтіли…

– Лєно! – закричав він панічним голосом. – Я її боюся! Маруся просить мене, щоб я її випадково не втопив! Де це бачено!

– Ну ти у мене дурень! – крикнула мама у відповідь.

– «Ти у мене дурень» – це так мило! – зітхнула я, і ми разом з Рожевою Мишою зворушилися цими словами.

* * *

Я вибігла на газон, щоб Рожева Миша побігала по травичці. Ми стали з нею бігати наввипередки. У сад через задню хвіртку увійшли, тримаючись за руки, мама з татом у білих халатах. Вони поверталися з моря. Мені здалося, що вони знову щасливі.

– Я впевнена, – швидко прошепотіла я Рожевій Миші перед тим, як кинутися в обійми батькам, – що мама з татом, зрештою, помиряться!

– Ну, як поживає твоя Миша? – запитав тато.

– Вона говорить зі мною про дитячі страхи!

– Оце так! – не повірила мама. – Ти вже вибрала для неї ім’я?

– Її звуть Рожева Миша.

– Стисло та ясно! – схвалив тато.

– Ви помирились? – запитала я.

– Так ми і не сварилися, – мама перезирнулася з татом. – Ми купалися!

– Брешете! – крикнула я. – Як вам не соромно! Хто кидався тарілками з раннього ранку?

– Тарілками? – здивувалася мама. – Якими тарілками?

– Синіми. Із золотою облямівкою!

Я дивилася на них, як учителька на школярів, що провинилися.

– Так, вірно, розбилася одна тарілочка… – зізнався тато. – Але це не ми.

– Це хтось із гостей, – відводячи очі, додала мама.

– Ну вас! – сказала я. – Від вас не доб’єшся толку.

– Ми йдемо пити каву з вершками та їсти круасани, – весело сказав тато. – приєднаєшся?

У саду росли пальми і кактуси. Квітли олеандри і червоні троянди. Я подивилася на червоні троянди, які сильно пахли:

– Я скоро забуду, що таке сніг! Я хочу в Сокольники!

У батьків витягнулися обличчя.

– Справжні принцеси ніколи не вередують, – м’яко сказав тато.

– Справжні принцеси якраз вередують, – заперечила мама. – Тільки байдужі татка балують своїх дітей! Ніяка вона не принцеса, а школярка!

– Я – школярка, – негайно погодилася я, злякавшись, що мама з татом знову посваряться. – Що ми сьогодні робимо?

– Один російський багатій з пшеничними вусами і кукурудзяною бородою запросив нас покататися на човні по морю і показати безлюдний острів, де живе одна людина. – Тато зробив хитре обличчя.

– Дурниці! – обурилася мама. – Чому ти Юру називаєш багатієм?

– Стійте! – втрутилася я. – Як може на безлюдному острові жити хоча б одна людина?

– Це ми і перевіримо, – сказав тато. – А що, Юра не багатій?

– У тебе всі, хто хоч на копійку багатші за тебе, багатії! – Мама струсила з білого халата крихти круасану.

– Але ти ж, тату, чарівник, – заперечила я, – і ти можеш зробити так, що ніхто не буде багатший за тебе!

Мама розреготалася, завихривши татові волосся і поцілувала його в маківку. Затягнувши тугіше пояс на білому халаті, вона пішла в будинок.

– Що ти мовчиш? – запитала я тата. – Хіба ти не чарівник?

– Ну, так, – розгублено посміхнувся тато. – Чарівник!

– Зроби диво!

Мама визирнула у вікно.

– Збирайтеся! Пора!.. Іване, ти вічно маєш звичку спізнюватися!

Тато встав із-за столу, не допивши каву.

– Потім.

– Ні, зараз!

– Ну добре. Дивись! Світить сонце. Треба берегти очі. Ляскаємо в долоні. Один, два, три. Виймаємо з кишені дитячі чорні окуляри. Тримай!

Я давно хотіла чорні окуляри. З червоною оправою!

– Тату! – радісно зойкнула я.

– Ну й чарівник! – з кислою посмішкою захопилася мама. – Ці окуляри ми купили тобі вчора в магазині для морської прогулянки!

* * *

Діана командує мною, а я – нею. Вона робить вигляд, що слухається мене, а я роблю вигляд, що я її не слухаю. Це наче як шахи, тільки в шахи ми обидві граємо гірше, ніж у дитину і няню.

Попередня няня, Валя, теж була молдаванкою, але вона була старою, суворою, у нас були натягнуті стосунки. Вона завжди мене підганяла. Від нетерпіння у неї тремтіли руки. Я часто плакала вранці, і батьки думали, що я плакса, а я захищала свої права людини.

З Діаною мені зручно. Вона ласкаво будить мене вранці. А ще я можу залізти їй на спину і покататися. Але що, коли вона заслана в нашу сім’ю з незрозумілим їй самій завданням? Перед сном, видершись на її голу спину, тримаючись за її чорне довге волосся, я з нею облетіла різні місця. Ми були в її рідній Молдові, де їли паруючу кукурудзу, яка застряє між зубів. Ми побували в Лондоні і подивилися зблизька на королівську сім’ю, яка нам махала своїми діамантовими руками і робила блакитні фарфорові очі. У Китаї ми облетіли неможливий Шанхай, мегаполіс 1001 хмарочоса і літаючих потягів. А який там нескінченний порт з різнокольоровими контейнерами і підйомними кранами! І ось він, Крокуючий Екскаватор, увійшов звідти в мою підкірку. В Америці ми погуляли по Флориді, побачили запуск ракети, яка вибухнула під час зльоту святковим феєрверком, і Діснейленд небаченої краси. Але по дорозі ми залітали і в страшні місця, де в степу валялися закривавлені солдати, стріляли танки, йшла війна.

Ось і зараз я залізла Діані на спину, і ми вийшли на вулицю, до татової машині. Я була в нових чорних окулярах з червоною оправою і в солом’яному капелюсі з полями. На білій від сонця вулиці було жахливо жарко. Тато вже сидів за кермом. Він побачив мене і зрадів:

– Вітаю, принцесо!

Мама сиділа з ним поруч на передньому сидінні, і я бачила, як вона мовчки знизала плечима.

– Ми вже бачились, – сказала я татові.

Мама зняла чорні окуляри:

– Правильно.

Тато теж зняв чорні окуляри:

– Виховані люди вітаються й тисячу разів!

Мама знову начепила чорні окуляри:

– Навіщо ти взяла з собою Рожеву Мишу? Їй шкідливо море.

Вона відсиріє!

– Не відсиріє, – образилася я за Мишу.

– На човні багато мишоловок. Вона повернеться без голови.

Рожева Миша злісно пискнула:

– Не хвилюйтесь за мою голову!

Відносини з мамою у неї не складалися.

– Вона грубіянить! – насупилася мама.

– Значить, ти теж розумієш, що вона говорить.

– Чому теж?

– Діана розуміє…

– Це ви про що? – запитав тато.

– Тату, Рожева Миша – це створіння, що розмовляє!

– Безсумнівно! – негайно підтримав мене тато. Він завжди дуже відразу підтримував мене, що б я не сказала.

– Залиш мишу вдома! – наказовим голосом сказала мама. – Вона може впасти з човна в море!

Але тато втрутився:

– Нехай бере! В крайньому випадку, купимо ще одну!

– Але це подарунок Діда Мороза! – вигукнула я.

– Ну звичайно! – сказала мама.

– Але ж вірно, Діда Мороза! – самокритично вдарив тато себе по лобі.

Я відстояла Рожеву Мишу. Ми знову стали дружною сім’єю в чорних окулярах. І Діана теж була в своїх величезних чорних окулярах. На правому склі внизу в неї гордий напис: Dior.

– Рушаймо! Виховані люди не спізнюються! – раптом різко заквапилась мама, і мені знову стало страшно за нашу сім’ю. Але тато мирно завів мотор.

Ми їхали по маленькому місту з різнокольоровими будиночками.

– До марини їхати хвилин двадцять, – сказав тато. – Встигнемо.

– До моєї нової подружки Марини? – зраділа я, тому що я ненавиджу компанію дорослих. У багатьох з них нудне сіре волосся. У тата теж його чимало, він доросліший за маму, і одного разу я його попросила пофарбувати волосся в коричневий колір, але мама сказала: а, може, в рудий? І додала: він і так гарний!

– Це інша марина… – почав було тато, але мама його перебила:

– Дитинко, ми їдемо до порту! – сказала вона зі смішком.

Цей смішок у неї означав, що я помиляюся. Я зрозуміла, що подружки Марини я в порту не знайду, схопила Рожеву Мишу і притиснула до щоки. Ось хто замінить мені Марину! Рожева Миша була м’якуватою і пухнастою, але щокою я відчувала, що всередині у неї залізний характер.

– Вітаю! – прошепотіла мені на вухо Рожева Миша, притиснута до моєї щоки.

– Що таке? – підскочили вгору мої брови.

Миша шумно понюхала повітря.

– Піт! Їдкий піт!

– І…?

– Дитина померла, – як і раніше пошепки сказала вона. – Народилася дівчина!