Розділ 5
КОСА ДІВЧИНКА КОСИЛА НА КОСІ

Я ще не встигла заснути – рипнули двері. Хтось прокрався до мене в кімнату. Я думала – мама. Але це був він в чорному піджаку. Я лежала ні жива ні мертва. Гітарист сів на край ліжка, погладив мою руку. У темряві замість очей тьмяно блищали його білки.

– Хочеш пісеньку, дитинко?

Я гарячково думала. Якщо закричу, покличу Діану, я пропала.

Він мене задушить. Чому в нього такі очі? Я мовчала.

– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – підморгнув більмом гітарист. Він заспівав тихим голосом:

– Коса дівчинка косила на косі…

Мені раптом стало смішно. Я хихикнула. Гітарист перестав співати і змовницьки розсміявся:

– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.

– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.

– Ага! Заговорила! На яке? На морське!

– Я не хочу…

– Там добре… – оксамитово промовив гітарист. – Давай дружити…

Він несміливо протягнув мені свою тонку долоню з великою кількістю срібних каблучок. Ну як тут утримаєшся? Я завжди відгукуюся з радістю, коли мені пропонують дружити.

– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?

– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…

Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.

– Мені й тут добре…

– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…

– Як це?

– Ми будемо дружити проти твого тата…

– Чому?

– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша!

– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…

– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…

– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!

– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!

– Але мама живе з татом!

– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!

– Не смій…

– Хочу і кажу! Він – кудлата воша!

У мене потекли безпорадні сльози.

– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.

– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.

– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!

– Дулю тобі! Не зробиш!

Гітарист піднявся:

– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.

– Що з тобою?

Я сіла на ліжко й гірко заплакала.

Розділ 6
УТРАТА ОБЛИЧЧЯ

Рано-вранці я прокинулася від дзвону в вухах. У вікні ніжне небо. Гул голосів у вітальні зростав так, наче злітав літак. Билися об підлогу келихи. Кричав тато. Кричала мама. Брязкіт тарілок.

У довгій білій майці з Дональдом на грудях я побігла босоніж у вітальню. Відчинила двері. Святковий стіл мав вигляд бурелому. Мама в кутку з тарілкою. Тато в середині кімнати – з тарілкою. Сині з золотою облямівкою тарілки їх улюбленого сервізу.

– Як ти смів! Це мій телефон! Це мої… – мама торохнула тарілку об підлогу, – есемески!

Тато у відповідь теж кинув тарілку. Вони схопили по новій.

– Хто кликав тебе в гості? – крикнув тато. – Хто, я питаю, хто?!

– Мамо! Тату! Що ви тут робите? – крикнула я.

– Еееее… Ми кидаємося тарілками! – навіть не озирнувся на мене тато.

– Чому так багато битого посуду?

– Ми ще не навчилися його ловити! – пояснив тато.

– Відправляйся спати! – наказала мама.

Я зробила вигляд, що послухалась її, а сама сховалась під дверима та підглядала.

В руках у мами опинився великий заварювальний чайник. Її улюблений чайник. Вона зітхнула і поставила його назад на стіл.

– Навіщо ти порпався в моєму телефоні? – втомленим голосом запитала мама.

– Тебе не було в кімнаті, прийшла есемеска. Я думав: хтось із гостей, а тут бачу: куча есемесок! Хамські! Нахабні! Дівчинка моя ненаглядна… Підпис: КРАБ! – Тато витер долонею піт із лоба: – Хто це КРАБ?

– Не має значення… – сказала мама.

Тато покрутив тарілку і як торохне її об підлогу!

– Не бий посуд! – верескнула мама.

– Ти сама почала!

– Якщо ти будеш на мене кричати, я… – Мама скочила на підвіконня.

Я затулила очі руками. Мами вистрибне з вікна і розіб’ється! Тут раптом з-під столу виповз письменник Коханов. Здається, він провів там залишок ночі. Він повз накарачках до дверей і, відповзаючи, сказав:

– Лєно, це перший поверх!

– Вірно, – прохолодно погодився із запеклим ворогом тато.

– Як ти мені обрид! – огризнулася на нього мама.

Тато кинувся до неї. Замахнувся. Мама обхопила його, щоб уникнути удару. Тато зняв її за ноги з підвіконня й став смикати в різні боки. Мама розпатлалась. Тато з подивом подивився на неї і став завалювати її на підлогу, встелену битими тарілками. Я затисла долонею рота: вони ж поріжуться!

І дійсно: вони почали кататися по підлозі, скавчати та бруднитися кров’ю. У мами луснула нарядна сукня. Я подумала: він їй висмикне ноги, як ляльці. Я почула, як мама застогнала, і мені стало її дуже шкода. Але тато її не жалів. Він так сильно її не жалів, що вона закричала, а тато, нагнувшись над нею, голосно дихаючи, закричав у відповідь. «Ну, все, – подумала я, – кінець сім’ї!»

– Тату! – закричала я, вискочивши в кімнату. – Досить!

Мама конвульсивно обсмикнула сукню. Вона підскочила з підлоги й підбігла до мене. Обняла. Придивилась до мене:

– Що в тебе з обличчям?!

– Що з обличчям? – Я схопилась за лице.

– Іване! – закричала мама. – Ти подивись, що з її обличчям!

– Жах! – підбіг тато. Затулив своє лице руками. – Що з нею зробили?

– Що зі мною зробили? – Я вирвалася з рук мами, кинулася в ванну, зачинилась.

Подивилася в дзеркало. Мені стало зле. На мене дивилась моя карикатура. Обличчя можна було впізнати, але воно стало недоладним. Вуха витягнулися й відкопилилися. Моє гарне чоло стало спадистим. Щоки впали. Розпух ніс. Ніздрі вивернулися навиворіт. На жовтих не моїх щоках з’явились цілі галявини прищів. Очі звузились, недовірливо зсунулися до носа. Я стала схожа на мавпочку.

Я заревіла в голос. Упала на кахель. Не знаю, скільки минуло часу… Я прийшла до тями, коли мама присіла до мене. Взяла за руку. Дивно поглядаючи на мене, повела до спальні. Поклала на ліжко і сіла, обхопивши чоло долонею.

– Як це трапилось? – влетів у мою спальню тато. – Хто спотворив тебе? Ні, це несумісно з моїм життям!

– Це мине! – авторитетно заявила мама. – У Марусі почався перехідний вік!

Тато замовк, підкорюючись жіночим таємницям. Навшпиньки він вийшов зі спальні.

– Мамо, знаєш, хто приходив до мене в кімнату? Гітарист!

– Коли? – стрепенулася вона.

– Перед тим, як я заснула.

– Не може бути! Він пішов разом з гостями.

– Чесне слово!

– І що?

– Він кликав мене на морське Дно. Говорив, ми з тобою будемо жити у нього в підводному Кремлі! Називав тебе лимонним деревцем…

– Правда чи що? – не стримала усмішки мама.

– Ну да… А коли я відмовила йому, він сказав: подивися на себе в дзеркало! Мариш!

– Він тобі наснився, – рішуче сказала мама.

– Це він – КРАБ?

Мама приклала пальця до губ, поцілувала мене:

– Не переживай! Усе виправимо! Тепер косметологи роблять будь-яке лице, – запевнила вона і пішла до дверей.

* * *

Але тут знову увірвався тато. Він був невтішний. Він рвав на собі волосся. Мама не витримала:

– Ти більше любив красу Марусі, ніж її саму! Вона для тебе – іграшка!

– Припини! – Тато навіть не став сперечатися з нею.

– Я тобі кажу: проблеми перехідного віку! Прищі всілякі…

– До чого тут прищі!

– І взагалі… – сказала мама. – Ну, подумаєш: схожа на мавпу! Мавпи – милі створіння. Ми все одно будемо її любити.

– Ти говориш так, як ніби ти заздрила її красі!

– Нісенітниця!

– Ні, заздрила!

– Відчепись!

– Ні, звичайно, обличчя ми їй реставруємо, – сказав невтішний тато. – Для дівчинки краса – головна справа. Але наша сьогоднішня морська прогулянка скасовується!

– Ні в якому разі! – обурилася мама. – На морі лице Марусі може відновитися.

– Ти думаєш?

– Я в цьому впевнена! Пішли купатися!

– Я не піду купатися, – сказала я. – Я ненавиджу себе! Я знаю, куди я піду. Я піду в ванну і повішуся!

– Що?! Не роби цього! – закричав тато.

– Вона розумна дівчинка, – жорстко сказала мама. – Вона не буде вішатися!

– Буду! Буду! Буду!

– Не втрачай розум… – процідила мама. – Ми скоро прийдемо! Не встигли вони піти на пляж, як до мене в кімнату влетіла Рожева Миша:

– Боже! Це ти не ти?

– Не знаю. Можева Риша… Тьху… У мене заплітається язик… Я божеволію.

– Що може бути гірше того, що з тобою сталося! – безжально вигукнула Рожева Миша.

– Гітарист… – знову голосно заплакала я. – Покликав маму на Дно. І мене також…

– Я не знала, що Тринь-Бринь… – Рожева Миша з сумом дивилася на мене.

– Що ще за Тринь-Бринь?

– Так звуть Гітариста на дні ті, хто його боїться і ненавидить…

Я дивлюся, що його влада поширюється і на Землю.

– А хто тоді Краб, який писав мамі любовні есемески?

– Неважко здогадатися…

– Стільки імен!

– Він – нескінченне явище…

– Це як?

– Йому немає кінця.

– Не розумію… Нічого не розумію… Цей Тринь-Бринь, або як його там, мене знівечив, зробив мавпою, а маму з татом змусив кидатися посудом.

– Посудом?

– Я вранці увійшла до вітальні… Дай хустку… – Я висякалася. – Тато і мама кидалися один в одного тарілками.

– Багато побили?

– Дуже!

– А далі?

– Мама вскочила на підвіконня, щоб викинутися з вікна!

– Ой!

– Нічого страшного! Тут письменник Коханов виповз із-під столу і говорить: «Це ж перший поверх…»

– Ну так!

– Письменник виповз за двері, а тато стягнув її з підвіконня і став лякати, що вдарить.

– І що?

– Він повалив її на підлогу! Прямо на розбите скло!

– Це не для людей зі слабкими нервами!

– Вони засмикалися на підлозі, як ніби їх б’є струмом, а коли перестали смикатися, вони навіть разом розсердилися на мене, коли побачили, що я бачу те, що я бачу.

– Тарілки розбиті, але сім’я ціла! Нічого страшного! – взялася в боки Рожева Миша, як суддя на футбольному полі.

Свисток їй в лапи!

* * *

Я вийшла в сад з Рожевою Мишею на руках:

– Мама сказала: тепер можна зробити собі будь-яке обличчя.

Уся надія на це!

– Якщо дівчинка негарна, треба розвивати їй хоча б розум. Це остання надія! – насупилася Рожева Миша.

– Кому потрібна розумна потвора!

– Жіноча краса за великим рахунком застаріла, – вирішила підбадьорити мене Рожева Миша. – Є купа розвинутих жінок, які вважають, що жіноча краса – це підла вигадка альфа-самців, і треба щосили уникати бути красивою: погано виглядати, витравляти з себе привабливість…

– Так, я чула… – насупилася я. – Повір мені, Мишо, ця мода скоро пройде!

– Ні, це надовго, – усміхнулася Миша. – Все перевернулося! Колись поет вважав себе вище кухаря, а тепер кухар вважається вище поета…

У саду було порожньо. Мені стало страшно. Я подумала, що батьки вбили одне одного і лежать десь тут поруч мертві…

– Діано, де мама з татом? – Вона принесла мені в сад сніданок.

– Пішли на море… Що у тебе з обличчям?! – обмерла Діана.

– Я стала потворою, – в сльозах відповіла я.

– Не те слово! – Діана доклала руку до щоки.

– Ти думаєш, це пройде?

– Бідолаха… – Діана схлипнула.

– А як живуть інші, некрасиві? – сказала я. – Ось ти, наприклад…

– Ні, вибач, я гарненька, – заперечила Діана. – Один мій шанувальник навіть застрелився через мене. Правда, потім він все ж таки вижив…

Я закусила губу, міркуючи. Я ж тільки що пройшла через вітальню: немає там битого скла. Все виблискувало на сонці.

– Дивно…

– Що дивно? – насупилася Діана.

– Адже вони рано-вранці кидалися тарілками.

– Хто?

– Батьки.

– Перестань вигадувати!

Діана пішла до себе на кухню. Рожева Миша зістрибнула з моїх рук і стала бігати по траві.

«Як швидко всі вони заспокоїлися! – подумала я… – Ну, так, потворою стала я, а не вони. Мавпа! А їм наплювати! Чуже горе – це як нестійкий запах! Виїхати! Швидше виїхати! Повернуся до Москви, підкрадуся навшпиньки в моїй ванні до дзеркала, і – диво: я знову красуня!»

У сад вибігла Діана. У руках – тарілка гречаної каші з молоком. Мобільний телефон плечем притиснутий до вуха. Погляд благальний. Розмова з шанувальником, з тим, хто стрілявся.

Діана метнула тарілку на стіл і повернулася, щоб бігти назад, але телефон вислизнув і плюхнувся в молочну гречку, окропивши моє нове потворне обличчя.

– Діано! – пролунав з тарілки відчайдушний голос. – Що з тобою? Алло!

Телефон забулькав і замовк.

– Потонув… – отетеріла Діана.

– Гречана каша з телефоном! – оголосила я.

На білому судовому стільці біля мене зареготала Рожева Миша. Діана злобно втупилася в неї:

– Теж мені реготуха!

Я виловила телефон двома пальцями:

– Як дохле мишеня!.. Ой, пробач, Рожева Мишо!

Миша не відповіла. Надулася! Вона підозріло сильно надулася… Я не люблю, коли люди переграють… і миші теж… Вона тоді ще не була відкрита мені, не зробила свій сумний comingout.

– Діано, не хвилюйся! Тато тобі новий айфон купить. – Я витерлася серветкою і підбадьорливо поплескала Діану по руці. – Я хочу показати тобі фокус!

Я схопила часточку лимона з блюдця, сунула в рот. Обличчя в Діани зморщилося, як ніби вона сама смокче лимон без цукру, як ніби вона не бачила цей фокус сто тисяч разів. Коли я була зовсім маленькою, я обожнювала смоктати лимони. Я тарабанила по столу: хочу лимон! Мама з усмішкою простягала часточку. Тато від захвату белькотів незрозуміле:

– У Марусі занадто кисло-солодке життя!

Мама гладила тата по руці. Приходили гості. Мама з татом говорили їм, що я особлива, ні на кого не схожа! Я показувала фокус. Всі зойкали. Тато розводив руками:

– Кисло-солодке життя!

* * *

Рожева Миша пов’язала на шию білу серветку і разом зі мною взялася за гречану кашу. За сніданком я розповіла їй дещо зі свого життя:

– Коли я народилася, мама з татом дуже зраділи. Ось, казав тато друзям, знайомтеся: Маруся Менделєєва! Така крихта, а вже Менделєєва!

– Менделєєва! Сиии! – підтакнула Рожева Миша.

– Ну так! І дзвіночки дзвонили: Маруся Менделєєва! Маруся Менделєєва!

– Ти знаєш, як народжуються люди?

– Мені Діана показала на прикладі котів. Мама і народила мене, як кішка! Всього за двадцять хвилин! Смішно, що люди приховують, як вони роблять дітей. Тварини не приховують, а люди по кутах ховаються!