У червні 1917-го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті, маючи на меті повернути Галичину під владу Росії та розгромити австро-угорську армію. Наступ було почато 18 червня, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився. 34-й корпус Скоропадського був призначений для наступу. Однак частина корпусу відмовлялася брати участь у боях і постійно мітингувала. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7-ї армії Борисом Савинковим виступав перед вояками, переконуючи їх узяти участь у наступі. Юрби солдатів проводжали агітаторів гиком і свистом. Після невдач червневого наступу 34-й корпус було відведено у резерв.

Провал наступу російських військ призвів до загально-російської кризи, зробив Тимчасовий уряд більш реалістичним, змусив його шукати підтримки своєї політики у Києві. Керенський дав згоду комплектувати окремі тилові частини переважно з українців, а Генеральний комітет дістав деякий вплив при формуванні резервних частин шляхом добровільного набору. Серед генералітету тоді утвердилася думка про те, що українізація деяких частин приведе до зростання їхньої боєздатності та дисципліни, що вона допоможе відтягнути солдатів-українців від більшовицької пропаганди.

Український комісар Південно-Західного фронту запропонував Скоропадському почати українізувати корпус. Але Скоропадський тоді ще вагався, зізнаючись, що він не співчуває українському соціалістичному руху і побоюється, «…як би українізація остаточно не зруйнувала корпусу». У Києві Скоропадський зустрівся з генеральним секретарем із військових справ С. Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою… Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по-російськи, а не українською». Командувач Київського військового округу генерал Оберучев пропонував Скоропадському відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин – тимчасове явище. У своєму листі до генерал-квартирмейстера М. Раттеля Скоропадський напише, що коли українізація його корпусу – це «…влиття поповнення тільки з українців, то я думаю, із цього, крім руйнації корпусу, нічого не буде… що стосується мене, то я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації годжуся, але я ні в які авантюри пускатися не збираюся… мене можуть обвинуватити у політичній авантюрі, що мені зовсім не личить». Під час драматичних подій бунту українського полку ім. Полуботка у Києві Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і розмірковував, виступити проти бунтівників… чи на їхню підтримку.

19 липня Верховним головнокомандувачем російської армії стає генерал Лавр Корнілов. Він поставив свій підпис під наказом про українізацію 10 дивізій і про створення окремих 1-го та 2-го українських корпусів. Скоропадський, за його визнанням, «…бажав служити під командою Корнілова». Можна припустити, що Скоропадський поділяв політичні погляди майбутнього заколотника, вважаючи, що Тимчасовий уряд є приреченим. При зустрічі Корнілов казав Скоропадському: «Я од вас вимагаю українізації вашого корпусу». Офіцерів і солдатів, росіян за походженням, було запропоновано передати до 41-го корпусу, Скоропадський передав до цього корпусу ще й євреїв та українців – членів «лівих» солдатських комітетів.

У 20-х числах липня 1917 р. німці прорвали фронт, і цей прорив призвів до Тернопільського відходу Південно-Західного фронту. Корпус Скоропадського був виведений із резерву і кинутий у бій, але частина полків 34-го корпусу відмовилася виходити на позиції, що призвело до відступу корпусу. Скоропадський дістав наказ одірватися від ворога та нічним маршем пересунутися до Збруча, корпус відійшов у тил на 150 км.

4 серпня Тимчасовий уряд видає «Тимчасову інструкцію», за якою український Генеральний Секретаріат підпадав під безпосереднє керівництво Тимчасового уряду. «Інструкція» ліквідувала військове секретарство України. Генерал Денікін (командувач Південно-Західного фронту) наказав припинити відносини з Генеральним Секретаріатом та загальмувати українізацію. Денікін згадував: «Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася мінлива думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий од самостійності, якій сам не співчуває… Але слідом за цим Скоропадський поїхав до Ставки, звідки моєму штабу наказано було… сприяти якнайшвидшій українізації 34-го корпусу». Скоропадський дістав наказ перебазувати свій корпус на фронт. Павло Петрович вирішив податися до штабу головнокомандувача з метою змінити цей наказ на час переформування корпусу.

Наприкінці серпня 1917 р. Росію потряс «заколот генералів», який очолив головком Л. Корнілов. Скоропадський подався до Корнілова, до Могильова, по допомогу у справах корпусу. Цілком можливо, що Скоропадський вирушив до Могильова, щоб приєднатися до заколотників. Про «праві» переконання Скоропадського свідчить той факт, що генерал погодився з пропозицією «правого» та ворожого до українства Всеросійського союзу земельних власників про внесення своєї кандидатури у виборчий список цієї політичної організації на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Скоропадський, скоріш за все, грав подвійну гру: генерала – прихильника Центральної Ради та прихованого лідера «правих». Але Скоропадському вже не судилося поспілкуватися з Корніловим, наступного дня Павла Петровича було заарештовано і відправлено до Гомеля. Гомельський комітет охорони революції вислав Скоропадського під конвоєм до Києва – на допит до Генерального Секретаріату, але там він був звільнений. Від нового командувача Південно-Західного фронту генерала М. Володченка Скоропадський дістав наказ прискорити українізацію корпусу. Підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту Корнілова змінила ставлення Петрограда до «українського питання». Керенський та Верховний головнокомандувач Духонін підписали наказ про українізацію, про визнання українських військових організацій, в українізовані частини направлялися українські комісари.

На початку жовтня Павло Петрович зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар’єру, а й реалізовувати себе в українській політиці. Він почав своє навчання з української мови, оскільки майбутній гетьман тоді ще не знав мови свого народу. Скоропадський мріяв про гетьманство з перших днів революції. Він бачив, що його статус командувача українізованого корпусу надає йому ознаки не тільки військового, але й політичного лідера, а ексклюзивне походження від гетьмана надає історичної легітимації. Навіть в очах соціалістів його стали розглядати як одну з символічних постатей України. Йому ще не вистачало революційної харизми, але він уже набирав ознак загальноукраїнського лідера.

У жовтні 1917-го Скоропадський приїхав до Києва, до Генерального Секретаріату та Українського Генерального військового комітету. В цей приїзд він репрезентував себе як лідера українізації армії, за яким стоїть 20 тис. багнетів. Полковник В. Кедровський згадував: «Це був перший випадок, коли генерал, який мав таку високу посаду в армії, запропонував свої послуги українській владі». Перебуваючи у Києві, Скоропадський одержав телеграму, в якій ішлося про те, що 6 жовтня на Першому Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва у Чигирині його було одноголосно обрано генеральним отаманом Вільного козацтва. Вільне козацтво – добровільні військово-міліцейські збройні формування, створені по селах і в містах Центральної України навесні 1917 р. на засадах самоорганізації, виборності командирів, незалежності від державних інститутів. Делегати з’їзду затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні», згідно з якою вільним козаком міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за перерозподіл землі, за федерацію. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна діяльність, боротьба з дезертирством і з контрреволюційними силами. Козаки вимагали від Центральної Ради проголошення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ із українських губерній. Громади Вільного козацтва формували кінні та піші загони, волость формувала курінь, повіт – полк, губернія – кіш. Цю структуру очолювала Генеральна рада.