Цитаты из книги «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі»

І я процитував Ніцше: «Was mich nicht umbringt, macht mich stärker» («Те, що не вбиває мене, робить мене сильнішим»).

Мешканці табору боялися ухвалювати будь-які рішення та виявляти будь-які ініціативи. Це стало наслідком сильного переконання, що господарем людини є доля і не варто намагатися вплинути на неї будь-яким чином, а натомість слід лишити все напризволяще. На додачу існувала сильна апатія, яка цілком оволодівала в’язнями. Інколи потрібно було зважуватися на блискавичні рішення, рішення, від яких залежало життя або смерть. В’язень дозволяв долі зробити вибір замість нього. Ця втеча від відповідальності ставала очевидною, коли в’язень мав ухвалити рішення про спробу втечі. У ці хвилини, коли треба було зважитися — а це завжди були лічені хвилини, — він зазнавав пекельних тортур. Чи повинен він спробувати? Чи мусить ризикувати?

кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим.

секс — це спосіб висловлення любові.

«Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!»

Спроба розвинути почуття гумору та побачити речі зі смішного боку — це трюк, який засвоюєш, оволодіваючи мистецтвом життя.

Скрипка ридала, і моя душа плакала разом із нею, тому що саме цього дня комусь виповнилося двадцять чотири. Цей хтось був в іншій частині табору Освенцим, можливо, у кількох сотнях або тисячах метрів від мене, але абсолютно недосяжний. Цим кимось була моя дружина.

Одного вечора, коли ми вже відпочивали на підлозі барака, змучені на смерть, із мисками супу в руках, забіг наш товариш по ув’язненню і запропонував поглянути на прекрасний захід сонця. Стоячи назовні, ми побачили зловісні хмари, що палахкотіли на сході, і ціле небо, наче живе від хмар, що безперервно змінювали свою форму і кольори — від сталево-блакитного до криваво-червоного. Наші безрадісні сірі землянки разюче контрастували із цим видовищем, а в заболочених калюжах відбивалося сяйливе небо. Після кількох хвилин зворушливої мовчанки один в’язень сказав іншому: «Яким прекрасним міг би бути цей світ!»

І тоді я усвідомив найвеличнішу таємницю, якою діляться поезія, мислення і віра: порятунок людини відбувається через любов і в любові. Я зрозумів, що людина, у якої в цьому світі нічого не залишилося, усе ще може відчувати блаженство, хоча б на мить, розмірковуючи про кохану особу. У стані цілковитого спустошення, коли людина не може виявити себе в корисних діях, коли її єдине досягнення полягає в тому, щоб гідно нести свої страждання, у цьому стані людина здатна, любовно пригадуючи образ коханої, відчути повноту буття. Уперше в житті я спромігся зрозуміти значення слів: «Ангели заблукали в неустанному спогляданні нескінченної слави».

Це спонукало мене згадати мою дружину4. І, поки ми шкутильгали, підсковзуючись на вкритих кригою ділянках, підтримуючи та тягнучи один одного, ми нічого не казали, але обидва знали: кожен із нас думає про свою дружину. Іноді я поглядав на небо, зорі на якому почали бліднути і рожеве сяйво світанку пробивалося крізь темні пасма хмар. Та думками я повертався до образу своєї дружини, уявляючи її з моторошною чіткістю. Я чув, як вона відповідає мені, бачив її усмішку, її відкритий і підбадьорливий погляд. Справжній чи уявний, образ дружини сяяв яскравіше за сонце, яке починало сходити.