Царівна Нефрета

Перша частина
Боротьба

– Тепер я остаточно переконаний, дорогий Райте, що ви на фальшивій дорозі. Ви залишаєте на боці поважні досліди, а захоплюєтесь оманною пишнотою зверхніх форм…

Райт слабо оборонявся перед нагальними аргументами Стакена.

«Дорогий Райте» – такого звороту досі не чув д-р Роберт Райт, молодий єгиптольоґ, автор кількох книжок. Професор Готгард Стакен – міжнародна величина і неохибний авторитет в царині єгиптольоґії, зводив підсумки з останньої книжки Райта. У останньому часі говорили про нього винятково багато: Єгипет, його останні розкопи і все зв’язане з ними стало улюбленою темою розмов навіть ляїків ^[1].

Стакен – худорлявий і випростований, стояв за столом. покритим книжками і рукописами. Він доторкався настільної плити своїми твердими, наче алябастровими нігтями і вибивав глухо такт до своїх слів. Його плоский череп покривало рідке дбайливо пригладжене волосся тільки ззаду та по боках. Його закарлючений ніс нагадував пташиний дзьоб. Чорні, блискучі очі. Зовсім як той славний суп ^[2] у музею в Каіро. Такий глибокий був погляд його незглибних – наче знання вічности – очей.

Перед ним стояв Райт з пошаною, але з упертою міною, і проти віку вчителя виглядав іще молодший, ніж ним був справді. Його подовгасте обличчя – що вказувало на його походження – було англійське. Завзяте підборіддя і трохи гостра лінія уст не зовсім згоджувалися з м’якістю вищої частини його обличчя. У його очах можна було відчитати супротивність людини не так може, впертої, як химерної. Напів жіночі і напів мужеські риси його вдачі, помітні у зверхньому вигляді, надавали його працям своєрідний чар.

«Дорогий Райте…». У цій апострофі пробивалася нотка самовладної протекційности. Така фраза лестила Райтові, а водночас і насторожувала його.

«Дорогий Райте!» – у тих словах критики на його книжку він відчував, як хочуть знищити його індивідуальність, але разом з тим він віднаходив у критиці якусь болісну насолоду, якби жертвував собою для якоїсь вищої мети. «Дорогий Райте» – звучало як обеззброєне великосердя батька і володаря, що наказує.

Райт уявляв зовсім інакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зі золотим шулікою на обгортці. Кілько незабутніх хвилин внутрішнього напруження! Кілько годин щасливої подорожі у підземелля єгипетського генія, якого твори призбирані у мовчазних салях єгипетської ґалєрії!

У кількох метрах від нього гудуть авта та електрична залізниця, пливе течія людей зовсім байдужих до величної минувшини. Йому не повинні були докоряти, а хвалити його за те, що він дав цій тупій масі свою книжку. Стакен признавав совісні підстави його праці, але не вмів відчути теплого віддиху тих картин минулого, які Райт оживив разом з терпіннями, любов’ю та думками єгиптян. Стакен не хотів признати вартости його книжці, дарма, що Райт вложив у неї так багато праці: кілька місяців треба було з напругою всіх сил визбирувати з надписів матеріали про буденне життя єгиптян і з окрушків складати повну його картину.

За це все – тільки докори…

Нігті Стакена барабанили глухо по столу, його очі дивилися непорушно і непризно.

«Орел повинен дивитися в сонце. Очі Стакена не повинні осліпнути від того, що вони ввесь час задивлені у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт відчував, що його думки розсіваються у тому погляді, який повертає унівець його думки. Він мусив зробити більше зусилля, щоб вернутись до рівноваги.

– Дуже мені прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всіх ваших доказів, мушу признатись, що не можу відректись від нічого з того, що я написав. Я знаю, що правда на моєму боці і це для мене полекша під тягарем ваших закидів.

Стакен стягнув уста, якби хотів усміхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен ніколи не сміявся.

– Ви вперті, пане докторе, і я поважно боюсь, щоб ви не ввійшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсім зміненому, офіційному тоні додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Відчитайте тексти, заки я прийду вполудне.

Знову стук нігтів по столу – на знак, що цим разом востаннє. Легко кивнув головою і Райт мусив відійти. Учень, відходячи до дверей, нагадав шкільні роки і той настрій полекші, яку відчував, коли міг відповісти задовільно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель і відразу втратив сувору поставу. Він пожовк, мовби старівся на очах – подобав на чоловіка, що відчував приємність, коли його знесилене тіло може спокійно та вигідно знайти собі місце.

Працю, яку перервав Райт, щоб побачитися зі Стакеном, він не міг уже продовжувати після повороту. Тепер якось дуже поволі відчитував напис на п’єдесталі статуетки. Несподівані проблиски, що звичайно находили на нього під час такої праці, тепер не з’являлися. Щойно дзвінок, що сповіщав годину, коли зачиняли музей, звільнив Райта.

Він зібрав свої записки і поквапніше, ніж звичайно, подався до виходу.

При воротах музею побачив Райт знайоме авто і за спущеним вікном обличчя нареченої. Рукавичка переслала йому живий привіт. Сьогодні Райт мало тішився цією зустрічею. Марія, чи як він звав її – Мері теж заявляла права до його свободи. Він знав її лише рік, – від місяця був її нареченим. Райт не міг віднайти у своїй пам’яті зв’язку між своїм станом нареченства і теперішнім настроєм. Якесь зовсім чуже йому почування порушувало його рівновагу.

Та тільки на мить тривало це невдоволення. Він збіг сходами і всів у авто, що пахтіло парфумами. Вже сидів, коли побачив у дверях музею Стакена. Цей тримав під пахвою палицю, натягав рукавички і дивився тупо з-під старомодного капелюха з широкими крисами. Райт відхилився, щоб пірнути у глибину авта, викладеного подушками.

Мері притулилася до нареченого. Від цієї щирости його поганий гумор щез миттю. Він уже дивився з задоволенням на свою наречену: на її природно свіже личко, коротке волосся і кінчик нахабного носика. Усе інше щезало під її капелюхом. Мері мовби відчула його погляд – відвернула голову.

«Яке це дивне… – думав Райт, – коли вона дивиться на мене ось так, як тепер, маю вражіння, мовби вона прийшла з якоїсь далекої далечіні і приносила «зі собою щось давно забуте і загублене». Але перед ним світило ясне та безсумнівне личко гарної дівчини. На устах Мері заграла усмішка. Райт нахилився над ними і поцілував їх.

– Стакен хотів нині дати мені лекцію, йому не подобається моя книжка. Він уже зовсім припав порохом і цвіллю, нагадує мумію. Ані мені в голові слухати його! Нехай він собі воскрешає єгипетську історію, а я оживляю єгипетських людей. Але це тебе нудить? Це нецікаве… Зате по шлюбі поїдемо до Каіро. Побачиш Єгипет, тоді зрозумієш, чому я так полюбив той край.

Правду кажучи, Мері мала інші пляни. Єгипет не приваблював її: вона ж знала, що її заберуть туди не для приємности. Вона воліла б французьку Рів’єру або Італію. Навіть не було б погано залишитись у Німеччині і поїхати над море… Як наречена вона мусила спрямовувати свої думки на спільне життя з Райтом і вона пробувала знайти гармонію між звичками і бажаннями чоловіка і власними.

– Я радо поїду з тобою…

Її очі дивилися ніжно і покірливо. Райт побачив її закоханий погляд… Що після цього значить Стакен! Які смішні ті атентати на його свободу! Райт відчув з такою самовпевненістю своє право і свою силу, що його недавні сумніви видалися йому дитячим настроєм.

Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензії на його книжку. Сам автор не сподівався такого успіху. Між вирізками англійський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приємно. Якийсь великий англійський журнал. У ньому звіт з одного наукового засідання. Книжку Райта вважають подією. Такий осуд видав не хто інший, а сам славний Пікок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пікок це єдиний єгиптольоґ, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнім. Боротьба видавалась йому неминуча.

Райт мав рішучість молодих, яка дозволяє нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованої певности, подиктованої внутрішнім переконанням. Стакен був дослідником. Те, що світ учених уважає за плід його генія, є по правді тільки екстрактом його дослідів. Нема там нічого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевірити їх достовірність. Того, що давав Райт, не можна було завсіди перевірити, але тільки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – він знав з якнайліпшого джерела і цим джерелом був його власний дух, що жив скрізь і що не признавав перепон між минулим і теперішнім. У своїй книжці він змальовував єгиптянина на тлі його способу життя, того єгиптянина, що був у силі творити такі чуда, як голову богині Мут у Каіро, незрівнянний малий торс в Лондонському університеті, фльорентійську голову, що не уступає нічим голові Монни Лізи, і всі ті подиву гідні твори вічного мистецтва, які ще й досі дають спонуку до творчої праці, хоч би як сучасні хотіли оминути їх впливів. Пояснення тих чудес треба шукали не в магічних і обрядових текстах, але в самому життєвому ритмі того незвичайного мистецького народу.

Тарабанячи своїми твердими нігтями по столу, Стакен докоряв Райтові, що він висунув один загальний закон для любовних пісень і сакральних різьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгість різьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку різьбу, як малий торс, що стоїть в університеті, це щось інше, як скласти молитву? Чи саме тіло Мері теж не можна вважати поклоном перед великим Невідомим, а хіба її очі, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?

Перед ним вирізки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тільки моя, але що теж інші вірять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Наші правди ріжні і наші дороги розходяться».

Коли Райт заснув після дня, проведеного над листами і книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Він пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами виміреними, немилосерними словами. Кожне з тих слів западало у глибину Райтової душі. Він мав тоді таке вражіння, мовби Стакен наповнював душу найліпшого учня частиною своєї душі, мовби своїми словами накреслював довкола нього магічне коло, щоб забезпечити Райта від усяких спокус, що могли прийти до нього і охоронити його перед його власною правдою.

Тепер очі Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звідки до Райта дійшла свідомість двоїстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашній день вилікував його остаточно з небезпеки піддатися впливам Стакена. Його збентеженість розсіялася, коли він уявив тіло Мері – тіло статуетки з університету.

Вранці о дев’ятій Райт сидів уже за столиком бібліотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гімни – на один бік. На другий – усяке барахло, що не приносило нічого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.

Коротке оповідання, запашна любовна історія. Райт почав заглиблюватись. Він не міг перервати лектури і забув про інші ще невпорядковані наміри з багатої присланої збірки, до якої Стакен прив’язував велике значіння.

Нефрета. Хто вона така? Невідома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретареві фрагменти оповідання про тужливі зустрічі, хвилювання, надії. Короткі речення падають, як зірвані пелюстки квітки, з якої рука тремтячи хоче відчитати свою долю, дістати відповідь на питання розгубленого серед сподівань серця.

«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мій коханий! Моє серце стежить за тобою.

Я кличу тебе… глянь – я тут.

Мій коханий покидає свій дім і йде своєю дорогою, не вважаючи на моє кохання. Моє серце затихло у грудях. Навіщо мені солодощів і пахощів! Те, що було солодке для моїх змислів, тепер для мене гірке, як жовч птахів.

Зате від віддиху твоїх уст починає битися моє серце, з них пливе до нього вічне життя, наче таємний дар Бога…

О, мій любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твої груди, я довіряю своєму серцю. Я буду подібна до мерців, коли мій любий друг не прийде до мене вночі.

Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвітню зірку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, і моє серце зраділо; стало радіше, як серце всіх інших.

А! Я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відірватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця…

Моє серце б’ється так живо назустріч твоєму коханню, що кучері над моїм чолом падуть, моє волосся розкуйовджується, коли біжу тобі назустріч. Та я присягаю тобі, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».

Це навіть не оповідання, а низка натяків, від яких починає бурлити кров. Фрагментарні записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичікування. Обіцянки перед зустріччю. Гімни кохання, що ще не заволоділо предметом, за яким тужить, кохання ще не заквітчаного насолодою своєю жертви.

Ім’я Нефрети – однозвучне з єгипетським означенням звуків. У коханні звучить душа, у пісні тремтять струни. Оце ім’я солодке, безмежно близьке. Райтові здавалося, що воно йшло за його душею від хвилини, коли звук «Нефрета» виринув із темряви неіснування після довгої і таємничої блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним і надало йому зміст.

Дванадцять ударів. Округлі, повні удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висів у кутку, випускав їх вагаючись. З останнім ударом Стакен увійшов до бібліотеки.

Вчорашня свіжість Райта, його самовпевнена віра у перемогу десь пропали. Пронизливий і непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клітці його душа билася на всі боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мій шлях, Мері… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папірусами».

У ньому виринув один спомин зі шкільних часів: саме так, а не інакше пропазить ^[3] учитель «віслячий міст» ^[4], який перед ним незручно заховали.

На папірусі спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених ^[5] уст тремтіли, коли він усміхнувся: «Пане доктор! Будьте такі добрі і занесіть це до мене».

Його пожовкла рука зробила над столом і над рукописами наказовий рух.

Райт чув на спині погляд Стакена, коли йшов до його робітні, де висіла скромна мідяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб відчинити двері: «Прошу, пане докторе».

Як і вчора, Райт знову стоїть перед столом директора. Стакен уже сів на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:

– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.

(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)

– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?

Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.

– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.

Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…

– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…

Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.

– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.

Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.