8

Марія вагалася, але Текля усім своїм виглядом демонструвала, що свого наміру не відступиться.

Ні, вона не переконувала, не агітувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сиділа на ліжку й терпеливо чекала, коли дівчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоєму…»

Чекати їй довелося довго. Марія кілька разів намагалася щось сказати, але Текля не давала їй вимовити і слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспішай, подумай добре!» Марія двічі чи тричі виходила з кімнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тій же позі, все з тим же незмінним виразом на обличчі, все з тим же незмінним, рішучим наказом в очах: «Не поспішай, подумай!»

І врешті здалась:

– Що ж, – сказала, – хай буде, як ти хочеш…

9

Він пропав ненадовго. Не минуло й кількох днів, як заявився знову. Чекав біля під’їзду, на лавці під дашком, мав на колінах трійцю жоржин і курив люльку.

– Здрастуй, – мовив спокійно, ніби й не було поміж ними ніяких непорозумінь, ніби зустріч ця цілком природня і навіть звично-буденна. – Як справи?

Марія не відповіла й не глянула в його бік. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах і поготів. Та, якщо по правді, квіти її дещо заінтригували. Це було щось нове й незрозуміле: навіщо цей маскарад? Невже думає, що вона клюне на цей банальний трюк? Хіба не відчуває, що може розраховувати тільки на те, щоб отримати ними по мармизі?

Він помітив той її позирк і, здається, зрозумів його.

– Не переживай, – посміхнувся, не виймаючи люльки з рота, і від того посмішка вийшла кривою й злостивою. – Не переживай, це не тобі. Йду на іменини до тещі, треба засвідчити свою повагу…

Марія зробила крок уліво – обминаючи його наваксовані штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, і зготовилася дати відкоша. Але він навіть не поворухнувся. Тільки коли зайшла вже до під’їзду, кинув навздогін:

– І все-таки пам’ятай: із моїх рук не вислизнеш!

10

Думки плутаються, перестрибують п’яте через десяте, перемішуються зі спогадами, сумнівами, здогадками; попід стелею пливуть, снуючись і колихаючись, сиві пасма диму – Марія викурює цигарку й одразу ж береться за другу, не докуривши, розчавлює в попільниці, а за хвилину рука знову тягнеться до пачки; так триває, доки не лишається жодної…

Весь вечір і ось уже майже півночі на душі їй тривожно і важко. Навіть не так, а:

…на душі порожньо і тяжко. Я ніяк не можу дати раду своїм почуттям, в мені борюкаються зневага і цікавість, страх і цікавість, неприйняття і цікавість, біль і цікавість… цей ряд можна продовжувати і продовжувати, продовжувати до безкінеччя і навіть за безкінеччя, єдине, що лишається незмінним за всіх варіантів – це ота сама цікавість… У рибини, що спіймалася на гачок, до жалюгідності мало шансів зірватися з нього, їй залишається сподіватися тільки на невмілість та недосвідченість рибалки…

І далі:

…тієї ночі я ще не знала, що заковтнула одразу два гачки…

І ще:

Сильні, благородні, чесні почуття не в моді. В моді тепер відчування, і ці відчування ніщо інше, як спрощена форма хіті, спрощений вид тілесних взаємин. Врешті: яких ще взаємин? Контактів. Суціль – лише контактери, суціль усі лише камасутряться…

11

Прокинутись, виповзти з-під ковдри, стати босоніж на підлогу, навмання намацати п’ятою капця, навмання ж рушити до ванної. Так для Марії починається ранок.

Майже завжди.

Бо сьогодні Марія спершу йде на кухню.

Деренчнула електрозапальничка, спалахнув синювато-жовтавий вогник, струмінь води залопотів по денцю чайника.

Безсонна ніч давалася взнаки: відчувала в тілі ваготу, рухи і жести мляві, думки розхаращені й невиразні. А може, їх, думок, не було й зовсім. Мабуть, що й справді не було, бо, крім ваготи, відчувала ще і якусь навальну порожнечість. Чи, може, та порожнечість і породжувала ваготу? Відчувала її не стільки в собі, скільки довкола себе.

Закипів чайник. Маріїна рука сипнула у чашку заварки, влила окропу, вкинула три грудочки цукру, – було таке враження, ніби стежить за собою звіддалік; а може, і не було ніякого враження? Може, таки і спостерігала звіддалік?.. Містика? Та яка там до біса містика, коли реальніше й не буває! Вона була розчахнута, Марія, розтерзана, четвертована, подріблена, пошаткована. Вона була, але її й не було. Вона була тут, але була й далеко звідси, там, де не живуть і не існують, де не думають і не балакають, де, може, і не чують нічого – ані волань, ані проклять, ані освідчень, ані погроз, де не чують і не бачать, де тільки спостерігають, та навіть і не спостерігають, а тільки фіксують.

І, здавалося, ніщо не виведе її вже ніколи із цього стану відстороненості і самовтраченості, та раптом якийсь окрайчик її розчахнутої, подрібленої, пошаткованої свідомості (чи напівсвідомості? чи підсвідомості? чи позасвідомості?) вихопив, зафіксував, а тоді вже й помітив предмет, та й не предмет навіть… річ? але й не річ… але ж як це назвати? навіщо це тут? і звідкіль? хто приніс її сюди? хто поклав? чи, може, мені тільки здається? але ж ні, я бачу її, я можу підійти, я можу доторкнутися, я можу підняти… ну ось: підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу… торкаюся, піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю!

12

Текля з’являється несподівано і на диво вчасно: Марія все ще роздивляється, тримаючи у витягнутій перед собою руці, ту річ, що невідомо як і чому опинилася на кухонному столику.

Та річ була звичайнісінькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз.

Несподівано, непомітно і вчасно постала Текля перед Маріїні очі, і поява та Марію не здивувала. Та навіть по тому, як завважила Теклю, вона й далі роздивлялася карту.

– Що з тобою? – занепокоїлась Текля. – Чи не хвора?

– Ось, – кивнула Марія на карту, і в очах її нарапт зблимнуло щось божевільне. Ні, не божевільне, і навіть зовсім не божевільне, але… Але й божевільне теж.

Одначе Теклю це не збентежило. Зобіч могло здатися, що вона і не помітила нічого, хоч не помітити того зблиску Маріїних очей було просто неможливо.

(Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій знову і знову, ми змогли б, може, розгледіти і в Теклиному погляді на ту мить щось подібне… Але то ми і тепер, але не Марія і не тоді…)

– Що це? – ще сухіше (ніби!) і байдужіше поцікавилась Текля. – Карта?

Марія нарешті опустила руку, а заразом з нею і погляд.

– Карта. Туз. Хрестовий…

– Ну туз, – струснула плечем Текля. – То й що?

Дівчина мовчала.

– Поясни, – Текля зробила крок до неї. – Що з тобою? Чим ти так стурбована?

– Пояснити? – Марія тільки тепер, та й то не одразу, глянула на Теклю. – Що ж пояснювати, коли сама ні чорта не збагну?!

13

Текля зосереджено помішувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладінь столика. В очах її таївся чи то сумнів, чи смуток, і пальці її то стискалися, то розслаблювалися.

Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій, я можу все детально відтворити, я можу з певністю написати: «В цій чарівній істоті жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навіть тоді, коли поруч нікого не було; отже, приховувала її і від самої себе… Але чи вдавалося їй докінечно обдурити себе – того я не знаю…»

Раптом вона здригнулася – здається, їй почулися кроки: м’які, скрадливі, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвітила люстру) – і не побачила нікого.

Нікого не було ні в коридорі, ні у ванній, як не було на кухні і в туалеті…

– Дурепище! – вилаяла вголос себе, розміялася: – Рехнутися можна!

Та нараз погляд її ковзнув по підлозі і – що за мана?! – вона запримітила на килимку під вхідними дверима хрестового туза…

14

Рехнутись можна! Хай би швидше ця сучка прийшла… І де її лиха носить? Сказала на часинку, а минуло вже, мабуть, годин три! Даремно я її пожаліла, даремно взяла до себе! Думала: веселіше буде, та й… чого там критися перед собою? Яке «пожаліла»! Вона мені потрібна, як… Так-так, а що хіба?.. А воно, це дурне дівчисько, і справді кізка нівроку, позиркують в її бік і безбороді козлики, і рогаті одружені козли, та й навіть цапи, яким вже давно пора на цвинтарі тліти, а не жінок очима мацати! Глядуни нещасні, лідери івнисті, геморої смердючі, їздюки недороблені, всіх би повбивала!.. Ніякого від вас діла, тільки повітря даремно псуєте… І зиску ніякого, і порятунку від вас немає. Куди не поткнешся – там і ви, цвіркуни міліметрові, без клепок в голові і язиків в роті! Якого чорта штани носите?! Що ви в матні ховаєте? Та ж у вас того добра – ні сховать, ні показать… Жах! Жах!