… але і наступного дня, і наступного після наступного – Текля на службі, як і завжди, сконцентрована непідступність: ані жодним жестом, ані жодним словом, ані навіть відтінком голосу вона не відступила від усталених службових стосунків. Ніби не було недільних гостин, ані довірливої розмови, ані прогулянки вечірнім містом. Спершу Марію це бентежило, але трималося те відчуття при ній недовго, їй вистачило розуму й тактовності і самій повестися так само…Так минув тиждень, аж у п’ятницю, за хвилину до вісімнадцятої, коли Марія вже зібралася з роботи, прийшла секретарка і сказала:
– Машо, тебе Теокліна Нарцисівна викликає!
Цієї ночі перед суботою їй приснився сон-спогад.
… ніяк не пригадати плакала чи сміялась
… ніяк не пригадати
хто підхопив майже безживне тіло
поволік до ванної
хлюпнув в обличчя водою
тоді опустив на підлогу
й задер спідничку
… дзюркотіла вода
… тільки й пригадується, що – дзюркотіла вода…
Прокинувшись, вона ще довго лежить із заплющеними очима, ще довго намагається стулити уламки розбитого напівбезпам’ятства, і раптом помічає, що всеньке тіло її тремтить.
«Ну, досить!» – каже вона собі.
Так вона казала собі вже багато-багато-багато разів. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От і зараз – просто каже. Тоном – ніби комусь обіцяє. Та ні, обіцяти немає кому. Дурість, яка велика дурість: навіщо обіцяти, коли (і ти це добре знаєш) обіцянки твої непотрібні нікому, навіть тобі самій.
Навіть тобі самій.
Навіть тобі.
Отже: треба вставати, довго на совість відсвіжувати лице крижаною водою (літрового слоїка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кілька разів вичавити пасту з тюбика у рот і, потримавши на язиці, ковтнути), опісля всього – міцний чай без цукру…
Вона нарешті ворушить повіками і, повернувши голову, зиркає на циферблат годинника.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно є щодень від ранку до вечора, залишається сорок хвилин.
Треба вставати.
Треба вставати.
Треба!
Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях і потилиці, здається, немає. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи піднуджує, та то вже дрібниці: два пальці в рот і…
В рот?..
Вона (та, що у сні) спиняється посеред кімнати: це так нагадує те, вчорашнє.
… хтось підхопив безживне майже тіло
і поволік до ванної
… дзюркотіла вода
… дзюркотіла вода
… дзюркотіла
І вона прокидається.
Текля ніби стояла за дверима напоготові: ще не встигла Марія забрати пальця з пігулки дзвінка, як клацнув замок.
– О, привіт!
На Теклиному обличчі – лише привітність; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках.
Ямочки ті ледве помітні, і з’являються тільки тоді, коли Текля усміхається, та й то не завжди; Марія зауважувала вже не раз: якщо Текля усміхається не щиро, а силувано, задля годиться, то їх тоді й видивлятися годі.
– Заходь!
Марія переступає поріг, знімає туфельки-«човники», взуває капці і йде за господинею до «великої кімнати».
– Хочеш, відика увімкну?
Марія знизує плечима – так, ніби їй байдуже, ніби її це зовсім не цікавить, ніби весь вільний час свій вона тільки те й робить, що дивиться відик і що він їй смертельно остогид.
Теклю чомусь Маріїна байдужість насторожує, навіть дратує, і вона підступно запитує:
– Що, тебе вже нудить від порнухи?
– Порнухи? – бентежиться дівчина. – Ні… Звідки ти взяла, що я…
– Куди поклала, звідти і взяла!
В голосі Теклиному жодного натяку на поглуз, ні бодай на легку, дружню іронію. Такий собі мимовільний жарт, експромт, каламбур, гра слів і тільки. Але Марія певна того, що це не так.
Вона знає це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може.
… ти просто приречена повсякчас почуватися поруч з нею дурнуватим дівчам… вона в усьому, завжди, на кожному кроці дає тобі це відчувати, вона вивищується над тобою, не вивищуючись нібито, вона насміхається з тебе, ніби й не насміхаючись…
– То ти категорично проти порнухи? – лукаво дивиться Текля, вже зарані вгадуючи Маріїну реакцію на своє запитання, і не помиляється: Марія зніяковіло, дещо присоромлено навіть, переводить погляд на екран телевізора і поспішає заперечити:
– Та ні, чому ж…
– Якщо так, – бісикувато вистрілює очима Текля, – то поставлю тобі новеньку касетку, щойно вчора придбала. Гарантую, що нічого подібного ти ще не бачила!
…Боже, який жах! невже вона може це дивитися? але ж дивиться, дивиться таки, і так спокійно, зрідка навіть посміхаючись, і очі її іноді ледь-ледь спалахують, загоряються… ну, гаразд, хай навіть так: «дивиться без огиди»… але ж невже їй це справді подобається?..
Марія довго (надзвичайно навіть довго) вагається й нарешті насмілюється:
– Скажи… Тобі подобається це?
– Що? – перепитує Текля, не відриваючи погляду від екрану. – Лесбіянки?
– Та ні! – розгублено заперечує Марія: від раптової думки, що Текля може запідозрити її в «такому інтересі», дівчині зробилось не по собі. – Такі фільми взагалі…
Текля скоса зиркнула на неї. Схоже, це запитання було для неї цілком, ну зовсім, несподіваним. Вона замислилась на мить, на крутому чолі її з’явилися тоненькі павутинки зморшок. Врешті промовила, не дуже впевнено промовила:
– Не скажу, щоб так уже й подобались, але інколи це заспокоює, знімає втому, стрес…
– Заспокоює? – Марія не приховує, що вражена Теклиною відповіддю, вражена настільки, що, відкинувши будь-які застороги, вже не вважає за можливе й потрібне критися зі своїми справжніми почуттями: – Ти серйозно?
Текля випросталася в кріслі й метнула на Марію вбивчо-зневажливий позирк.
– А що? – спитала сухо. – Думаєш, що не так? Але навіщо б мені здалося лукавити перед тобою?! Навіщо? Подумай, дівчинко!
Це «подумай, дівчинко», мовлене таким підкреслено ввічливим (а насправді нищівно холодним) тоном, примушує Марію здригнутися…
Яка велика, яка безглузда необачність – забути, хто перед тобою! Біс знає, що науявляла собі! Приятелька, старша сестра, подруга… Ну, чого ти лізеш зі своїми запитаннями?! Дивись собі відика, роби вигляд, що тобі це все байдуже, невже тобі конче треба знати, що думає Текля про це? Вона вільна у своїх вподобаннях…Так-так, вона вільна. А ти? Ти хіба не вільна? Вільна. Мабуть… Але вона… вона вільніша. Бо хто ти?
«Подумай, дівчинко»– цим усе сказано…
Отож: подумай, дівчинко!..
Він таки підстеріг її, таки дізнався, де її нове помешкання: коли Марія відхилила хвіртку, стояв під кущем безу й посміхався; вона відчула ту посмішку, бо бачити її не могла – вечір і освітлення поблизу ніякого.
– Тобі не набридло? – спитала вона, анітрохи не здивувавшись йому.
Він зробив крок уперед і зупинився.
– Набридло? Що мені має набриднути?
– Сам знаєш, – відказала, причиняючи хвіртку. – Невже ти не розумієш, що все це даремно.
– Я так не думаю.
– І погано, що не думаєш.
– А навіщо сушити мізки, коли впевнений?
Він торкнувся кінчиком язика нижньої губи; знову ж таки: Марія того не бачила (вечір і освітлення поблизу ніякого), а здогадалася – як-не-як, добре вивчила його манери, – заклав руки за пояс, хитнувся вправо-вліво і повторив, розтягуючи слова:
– Навіщо думати, якщо впевнений?
– У чому? У чому ти впевнений? – ще стримувалася, та відчувала, що самовладання може зрадити їй будь-якої миті, і це лякало її, лякало найбільше: не мала права спасувати, бо тоді все, тоді кінець…
Він знову гойднувся.
– Ти знаєш!
– Що я знаю?
– Ти знаєш: я впевнений, що ти будеш моєю!
І (знову!) гойднувся вправо-вліво.
… чи, може, навпаки?
вліво-вправо?
спершу вліво, а потім вправо?
вліво-вправо, вліво-вправо…
а втім, яка різниця?
вліво-вправо, вправо-вліво…
Але вона вхопилася за це, наче за рятівну трісочку.
Врешті, чому «наче»? То й справді було для неї рятівною трісочкою: все вмить відступило на другий, третій, чортзна-який план, і вже ніщо більше не турбувало Марію, окрім – вправо?.. вліво?..
Він збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програє, але ж і його так само важко, майже неможливо було вивести з рівноваги, позбавити самовладання, змусити відступити: те, що він зараз піде, аж ніяк не вважатиметься за поразку! Те, що він зараз піде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповіщаючи про закінчення чергового раунду, і тільки це, і нічого більше!.. Та однак він не втримався, аби не зімітувати під завісу атаку.
– Ну, що ж, – посміхнувся все тією ж трафаретною своєю гримаскою, причаєною у кутиках тонких губ. – Ти можеш змінити ще десятки квартир, можеш навіть переїхати до іншого міста, але від мене тобі нікуди не подітися. Я знатиму про кожен твій крок..
І знову – весь тиждень Текля сама неприступність. Марія чекає п’ятниці, і що ближче вона, тим неспокійніше Марії. Неспокійніше… Ні, не те слово – неспокійніше. Не те. Душа Маріїна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, і боязко. Боязко, бо відчуває: щось Текля замислила. А що – не збагнути і не розгадати.
І коли збігла п’ятниця – яке там збігла, коли цей день тягся, немов похоронна процесія! – а Текля так і не покликала Марію до кабінету, та роздвоєність переросла в неясну, та цілком, однак, усвідомлювану пекучу тривогу, й даремними були Маріїні сподівання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» має прийти полегкість. Навпаки, навпаки! Вона до глибокої ночі не стулила повік, і все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?
Вранці її розбудила хазяйка:
– Там тебе якась жінка.
Марія схопилася, накинула на голе тіло (спала завжди без нічого) халатика і, защібуючись на ходу, вибігла на передухіддя.
То була Текля.
– Ви? – здивувалася.
Текля усміхнулася і, не чекаючи запрошення, ступила через поріг до коридорчика.
– Я, – відказала, прискіпливо роздивляючись.
– Як ви мене знайшли? – Марія незвідь-чому розхвилювалася.
Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, і не вдавала. Може, її й насправді воно займало зараз найбільше у світі.
Нарешті, хмикнувши, обернулася до Марії.
– Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.
Марія промовчала. Втім, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.
– Маєш, сподіваюсь, окрему кімнату, а не тулишся на розкладачці в кутку?
– Ну, звісно ж…
Марія, здається, щойно тепер отямилась.
– Проходьте, – запросила, – двері праворуч…
– Чого це ти викаєш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.
– Пробач, – дівчина винувато всміхнулась.
Винувато – хоча нізащо не змогла б сказати, у чому та провина…
Текля владно штовхнула долонею двері до Маріїної кімнатки. Стала на порозі, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.
– Так, – сказала, надаючи голосові відтінок неприємного враження.
О проекте
О подписке